За більше ніж 20-років у журналістиці достатньо набігався з мікрофоном і диктофоном із фотоапаратом. Був на пресконференціях у чотирьох президентів України, на двох навіть вдалося питання поставити, а в останні роки є уважним глядачем цих важливих заходів.
Переконаний, що саме пресконференція, тим більше у прямому ефірі, дозволяє журналістам виконувати одне з найважливіших завдань: ставити запитання, які цікавлять суспільство, і які не дуже або зовсім не хоче чути влада.
У цілому вважаю цьогорічну пресконференцію Володимира Зеленського абсолютно на часі. За великим рахунком, я для себе почув відповіді на ті запитання, які мене цікавили. Принаймні на головні з них.
Але спонукала мене до цього допису, скажімо так, культура діалогу, а саме — спілкування президента України з журналісткою видання «Дзеркало тижня» Інною Ведерніковою.
Вона, до речі, не назвалася, але, почувши перед цим назву видання та побачивши журналістку, я її впізнав. Дуже давно, ще з «золотих часів» друкованих медіа, читаю «Дзеркало тижня» й окрім Рахманіна, Мостової, Вергеліса знав в обличчя і Ведернікову. Особисто з нею не знайомий, але, думаю, ми могли перетинатися на заходах для журналістів у Донецьку наприкінці 90-х — на початку 2000-х.
Інна, як на мене, висококласна інтерв’юерка, фахова, більш ніж досвідчена журналістка-експертка у сфері політики, можливо, навіть одна з кращих в Україні у цій царині, тому я очікував від неї непростого запитання для голови держави. Запитань виявилося… аж три в одному. І сформулювала вона його на самому початку, як тільки опинилася біля мікрофона: «Як нам не здати Україну і перемогти?...».
Далі вже була деталізація за трьома аспектами в контексті цього питання: про ефективність управління державою, об’єднання країни та боротьбу з корупцією під час війни. Погоджуюся, що деталізація була, можливо, занадто конкретизованою чи то персоналізованою, але конкретики зажадав сам президент.
А далі їхній діалог, чи то більше монолог, нагадав мені скандал, який спалахнув на пресконференції президента Ющенка у 2005 році. Тоді, нагадаю, третій президент доволі різко, якщо не сказати образливо, відповів на запитання на той час журналіста інтернет-видання «Українська правда» Сергія Лещенка щодо статків і надто зухвалої поведінки сина глави держави.
Звісно, ці випадки некоректно порівнювати, бо питання Лещенка певним чином стосувалося приватного життя сина президента, а питання Ведернікової — долі країни, яка захищається від озброєного до зубів агресора та яка щодня втрачає людей. Тому, думаю ми всі хотіли почути відповідь на запитання «як не здати Україну та перемогти?».
А почули про… Діму, Юлю, Настю, про те, що «важливо бути начитаними, але краще бути освіченими»… Все це змусило мене на деякий час припинити слухати, про що далі йшлося, а вишукувати очима в залі журналістку «Дзеркала тижня»… Навіть захотілося з’явитися на цю пресконференцію й опинитися поруч з Інною Ведерніковою. Щоб просто підтримати її та подякувати за мужність і відданість професії журналіста.
Ще дозволю собі нагадати, що вже за кілька днів після суперечки у липні 2005-го президент Ющенко написав листа «Українській правді»…
