На Дванадцятому київському міжнародному фестивалі короткометражних фільмів KISFF відбувся показ ретроспективи «Київ незалежний: український короткий метр 90-00-х», котра спростовує уявлення про дев’яності й нульові роки як цілковито провальні для національної кіношколи.
За створення цієї концептуально продуманої програми варто подякувати її кураторам із Довженко-центру: Альоні Пензій і Станіславу Битюцькому.
Ретроспектива містила 7 короткометражок:
«День народження Юлії» (режисерка Наталія Марченкова, 1993, анімація);
«Дім на злам» (Олександра Хребтова, 1996, ігровий);
«Метрополітен» (Ганна Яровенко, 1998, документальний);
«Проти сонця» (Валентин Васянович, 2004, документальний);
«Вдосвіта» (Ірина Цілик, 2008, ігровий);
«Глухота» (Мирослав Слабошпицький, 2010, ігровий);
«Зсув» (Олексій Радинський, 2016, документальний).
У 1990-х, та й почасти у 2000-х — лиха слава «безкартиння». Кінематографістам ішлося про виживання — яка ж тут творчість. «Київ незалежний» спростовує це уявлення.
Так, «День народження Юлії», починаючись словами «В одній школі вчилася дівчина, і звали її Юлія», розгортається як гіньйольна казка, намальована в дещо карикатурній манері, подібній до ілюстрацій із дівочого щоденника. Така стилізація вносить неабияку іронію в стр-р-рашну історію про те, як красуню Юлію переслідує загиблий наречений-мотоцикліст із того світу, і як їй самій доводиться спускатися в пекло, аби врятувати свою викрадену душу. А потім воскреснути у нью-йоркському раю та вийти заміж за принца на лімузині. Навіть зараз, через 30 років, зал надриває животи від реготу. Вся ця фантасмагорія, наче зшита з сюжетів тогочасних бульварних ЗМІ — колюча сатира на те, якими ми були перші роки після СРСР: самі ще до мозку кісток радянські й тому беззахисні, з вірою у всяку чортівню та в ідеальний Захід. Тепер сміємося над собою — значить, кривавий мотоцикліст по нас уже не приїде.
«День народження Юлії»
«Дім на злам» — чорно-біла трагікомічна новела, знята з дотриманням єдності часу й місця — одна доба в старому київському будинку, приреченому на злам, з двома родинами, між якими метушиться велелюбний батько. Режисерка окреслює мініатюрну модель буття одразу на кількох рівнях. Діти у дворі ховають мертвого птаха, влаштовуючи цілий ритуал. Парою поверхів вище дорослі ніяк не можуть з’ясувати — хто з ким має жити, коли вже виїжджати звідси, кому має належати лопата, хоча й не в лопаті справа. І зрештою, якнайближче до Бога, у саморобній халабуді на дереві, живе справжнісінький ангел, хоч і схожий на міського божевільного з дерев’яно-парусиновими крилами, але таки ангелом і є. В Хребтової вийшла щемлива історія-спогад про місто старих веранд і дерев’яних сходів, якого давно немає.
«Дім на злам»
«Метрополітен» — провокативний репортаж із київської підземки: знімальна група просить пасажирів розіграти сцени з класичних театральних текстів. Ця трохи шалапутна розвідка містить цілу галерею образів, дотепних діалогів і кумедних ситуацій: люди на виході з 1990-х починають грати в більш безтурботні ігри.
«Метрополітен»
«Проти сонця» — чорно-біле (з кульмінаційним вкрапленням кольору) спостереження за днями й трудами гончаря Тимофія Сауткіна, при цьому всі монологи дійових осіб, включаючи протагоніста, записані за кадром. Васянович розвиває свій улюблений сюжет людини в роботі, котра стикається з побутовим / буттєвим хаосом. Тимофій раз по раз зминає ще не обпалені вироби й терпить постійні закадрові скандали, відтворені за допомогою акторів і дуже брехливого собаки як такий собі діставучий саундтрек. Звісно, неслухняна глина буде приборкана. А люди — що люди? Митцю своє робить.
«Вдосвіта» — урбаністичний етюд про блукання молодої дівчини вулицями Києва напередодні Великодня. Героїня спочатку клопочеться в себе у квартирі, а потім, вийшовши на вулицю, майже випадково робить вибір: повертає не в церкву, а в нічний клуб. Уже вранці отримує в подарунок у кафе обов’язкову крашанку, яку б’є з люб’язним літнім вірянином. Майже без діалогів — замальовка Києва як міста, котре ніколи не спить; безтурботний межичас після Помаранчевої революції.
«Вдосвіта»
У «Глухоті» взагалі не звучить жодного слова. Наряд міліціонерів (хоча більше підійшло би «мусорів») приїздить до інтернату глухих, викликає одного з підлітків і катує його прямо в машині, аби той дав потрібну їм інформацію. Все сказано жестовою мовою, без жодних субтитрів — завдяки філігранно вибудованій роботі акторів є зрозумілою кожна секунда оповіді. Довершена за формою короткометражка стала шкіцом до сенсаційного «Племені» того ж режисера, а ще — фізіологічно точним нарисом про свавільну епоху Януковича.
Ось такі ми й були до Великого вибуху 2014 року — смішні, німі, довірливі, легковажні, розгублені, пригноблені, вміли бачити красу і все ж поступово заганяли себе в глухий кут, вихід із котрого дався великою ціною.
Тож програму мав завершити режисер нового покоління. «Зсув» — спостереження за обладнаним серед гаражів сквотом молодих митців, які, здається, цілодобово займаються творчістю, відбивають атаки рейдерів і ведуть диспути різного ступеню філософічності й адекватності. Там крутяться і політичні радикали, і вільні артисти, і безумні фріки; але головне, як усі ці дуже різні люди вміють самоорганізовуватись, як можуть постояти за себе, як багато в них свободи.
Але цей дивний новий світ був би неможливий без того, що зроблено і знято раніше. Для будь-якого вибуху потрібна критична маса. Хай би якою ямою не здавалися дев’яності та нульові — в них є своя гордість і своє кіно. «Київ незалежний» це чудово продемонстрував.
Скриншот на головній: стрічка Мирослава Слабошпицького «Глухота»
