detector.media
22.05.2002 17:54
Час актуальних банальностей?
Час актуальних банальностей?
І пропаганда – чи то ПіАр - і загальна оціночна спрямованість зазвичай закладені вже у поняття, якими оперує журналіст. Нещодавно на „Телекритиці”, у рубриці „Точка зору”, з”явилася стаття Євгена Федченка. (Скільки мені заплатили шакали Арафата? ) Цікавою видалася не лише стаття, а й реакція на неї: з-поміж обговорення на Форумі сайту чи не основним стало питання „Навіщо він все це сказав?” Справді, Євген написав переважно про те, що - начебто - вважається такими собі „прописними істинами”.
Однак – і його матеріал добре це продемонстрував – саме про різного роду „банальності”, схоже, доводиться згадувати чимдалі більше.

Весь цей вступ зроблено не лише тому, що цей текст перетинається з текстом Євгена тематично. А ще й для того, аби упередити питання, - навіщо я вирішив написати на шкільну тему сили та впливу журналістського слова. Те, що мас-медіа, а особливо – електронні, у формуванні громадської думки з багатьох питань являють собою „важку артилерію” – нагадувати було б надто банально. Прошу зазначити: мова тут іде не про позицію журналіста – чи то, точніше, позицію, яку він висловлює у тексті/сюжеті. Мовиться саме про окремі слова, слововживання, застосування термінів, – адже саме з цього поняттєвого кістяку в глядача/читача/слухача складається первинна картина тієї чи іншої ситуації. І пропаганда – чи то ПіАр - про які писав Євген, і загальна оціночна спрямованість зазвичай закладені вже у поняття, якими оперує журналіст. Інші ж – другі й треті – шари матеріалу обраний напрямок зазвичай лише поглиблюють, але ніяк не спростовують.

Аби не загрузати в мудруваннях, нагадаю ситуацію, знайому всім журналістам, яким довелося тим чи іншим чином висвітлювати російські воєнні кампанії у Чечні. Поруч з контроверсійністю або й просто нестачею інформації про те, що відбувається, завжди стояла передусім проблема термінологічного характеру: як називати представників воюючих сторін? Поняття „комбатант”, яким оперує міжнародне право, краще облишити – в телемовлення, скажімо, такі конструкції, як „перестрілка між загонами чеченських та російських комбатантів”, просто не вписуються. З військами РФ дещо легше – за традицією, сформованою самими російськими джерелами, їх можна називати, крім „російські війська”, ще „федеральними військами”, або ж, врешті-решт, просто „федералами”. А от з чеченськими угрупованнями, особливо (під час другої кампанії) лояльними до президента Масхадова, - набагато складніше. Ані російська, ані українська не мають точного відповідника англійських слів „rebels” або ж „guerillas”. Перше найчастіше можна перекласти як „повстанець”, - однак це слово, за традицією, має у нас досить чітку позитивну конотацію. До того ж важко застосовувати це слово до військових загонів, які є лояльними до законно обраного президента країни, нехай і не визнаної. Друге ж приблизно можна перекласти як „партизан” – слово, яке чи не однозначно має (знову-таки, у нашій мові) позитивне забарвлення. Завдяки російським ЗМІ активно почали використовувати слово „бойовик” – однак, як і в джерела, забарвлення самого цього поняття є радше негативним. Ну, а такі „терміни”, як „бандити” і „терористи”, – якщо ми говоримо про відсторонене інформування, а не про Росінформцентр – навряд чи варто і розглядати.

Чеченська війна є одним з найнаочніших прикладів існування проблеми. Адже тут формування журналістом або виданням/телеканалом позиції у висвітленні конфлікту починалося саме з того, чи „чеченські екстремісти влаштували засідку для федеральних сил”, чи „чеченські партизани вступили у бій з федералами”. Однак міжнародні події теперішньої „ери всесвітньої боротьби з тероризмом” надають набагато більше прикладів „зловживання слововживанням”. Самі слова „терорист” та „тероризм” стали ще моднішими, аніж були донедавна (зізнаюсь, контент-аналізу матеріалів не проводив – Ґрунтуюсь виключно на власних враженнях). З’являється чимало матеріалів, у яких майже повсюдно військам найрізноманітніших урядів відтепер протистоять не “повстанці”, а „терористичні угруповання” чи „мережі”. І навіть там, де йде більш-менш „звичайна” війна (як-от під час самої операції в Афганістані) – проти американських військ нерідко воюють „терористи з Аль-Каєди”, і їх же, ув’язнених, потім утримують на кубинській базі Гуантанамо.

Чи не найяскравіше відбивається „мода на тероризм” на висвітленні тих конфліктів, де тероризм у його “звичних” (перепрошую за не дуже доречне слово) формах і справді має місце. Особливо показовим є висвітлення все того ж самого ізраїльсько-палестинського конфлікту. Тут не лише терористи підривають бомби в ізраїльських містах (що таким і є), а й внаслідок рейдів ізраїльської армії палестинськими територіями затримуються десятки „терористів”. Власне, у висвітленні цього конфлікту межі між такими різнозначущими та різнонаповненими поняттями, як “терорист”, “радикал” та “екстреміст”, вже затерлися, - що навряд чи сприяє створенню об”ємної і неупередженої (наскільки таке взагалі можливо) картини цього конфлікту.

Така мода, вочевидь, створюється передусім внаслідок наслідування світового медійного мейнстріму. Постійно коментуючи чужу так звану „війну з терором”, неважко забути, що нерідко “терорист для одних – є борцем за свободу для інших”. І що, врешті-решт, як таке, визначення терору та тероризму натепер є одним з найдискутованіших. Загальновизнаними натепер є лише такі ознаки терору, як: спрямованість проти цивільного населення; та ще, хоча і не завжди - наявність, крім нападника і жертви, третьої сторони, яка і є об”єктом тиску чи залякування. Однак під подібне визначення не потрапляють чимало тих, кого у сучасному перебігу подій основні гравці і за ними світові ЗМІ зараховують до терористів, - тоді як відповідають йому ті, хто, здавалося б, і поруч з тероризмом не мав стояти. От тільки чи часто це згадують під час написання статей і сюжетів?

Нарешті, аби відійти від далекої міжнародної проблематики, останній приклад можна навести цілком з „нашого”, місцевого життя. 24 квітня Представництво Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців в Україні заявило, що у висвітленні феномену біженців в українських мас-медіа „наявна низка міфів та викривлень”. Зокрема, часто „біженців називають нелегальними мігрантами, а економічних мігрантів називають біженцями”. Також у заяві УВКБ ООН згадуються випадки, коли „іноді журналісти заявляють, що приєднання України до Конвенції про статус біженця спричинить значне зростання кількості біженців, нелегальних мігрантів, або ж навіть терористів, які прибуватимуть до України”. Мені відразу згадуються матеріали з назвами на кшталт „Навала зі Сходу”, „Нелегали окуповують Україну”, або ж „Нелегали – тягар на плечах держави”. Можливо, важка праця прикордонників та міліції й має піаритись у профільних мас-медіа. Однак важко не розуміти й того, що, змішуючи докупи „біженців”, „нелегалів”, „перевізників наркотиків”, „контрабандистів” та „терористів”, без документальних тому підтверджень (а їх якраз у подібних матеріалах найчастіше катма), плутаючись у термінах, журналісти та їхні джерела роздмухують вогонь ксенофобії та расизму – явищ, які не просто розповсюджені у нашому суспільстві, а й набирають дедалі тривожніших обсягів. Адже читач чи глядач, який/а ніколи не опікувався питанням міграції, формує уявлення про нього з наявної у ЗМІ інформації. Потім же саме зростання ксенофобії стає для журналістів предметом подиву, а її вияви – предметом наступних „журналістських розслідувань”.

Я абсолютно свідомо не посилаюся на конкретні видання чи авторів – так само, як і не торкаюсь безлічі прикладів з інших галузей і, тим більше, не зачіпаю „вузькополітичних” внутрішніх тем. По-перше, приклади наведених “вузьких місць” можна знайти майже всюди. По-друге, мова йшла не про особисту критику. Журналіст, на мою думку, завжди має право на власну позицію. Однак – і це ще одна банальність – автор матеріалу несе відповідальність за сказане/написане. Хоча наслідки сприйняття аудиторією його матеріалу прослідкувати дуже важко, - вони є, і від цього нікуди не дітися.

Слово, особливо – журналістське, лишається, попри все, сильною зброєю. Бодай тому, що в питаннях, з якими глядач/читач особисто не стикається, його бачення формують передусім ЗМІ. А „ситуація, яку багато людей визначають як реальну, цілком може стати реальною за своїми наслідками”. Тож якщо трансформувати питання, упередити яке я намагався на початку – „Навіщо він все це написав?” – в інше – „Що він всім цим хотів сказати?” – відповідь буде простою, і, як для такого задовгого тексту, непристойно короткою. В останньому альбомі однієї з західноєвропейських музичних груп містяться такі слова: „So just think what to say before you say what you think” (“Просто думай, що сказати, перед тим, як сказати, що ти думаєш”). Теж – ще одна банальність. Однак, для мене, як журналіста, – дуже актуальна.
detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY