Фільм американського режисера Крістофера Волтерса «Комедія війни: сміх в Україні» — це документальне роуд-муві про гастролі чотирьох українських коміків стендапу: Антона Тимошенка, Олександра Качури, Анни Кочегури, Василя Байдака. Взимку вони сідають у фургон і вирушають у тур: Ірпінь, Чернігів, Харків, неназвані локації у прифронтовій зоні. Виступають і перед цивільними, і перед військовими. Вільно розмовляють англійською між собою, не забувають жартувати за будь-яких обставин: «Так починається фільм жахів — компанія комедіантів вирушає в мандрівку»; «Скільки я прильотів проспала — ти б охрінів».
Такий підхід — теж щось на кшталт зброї. Адже, як зауважує Анна, українська традиція сміху на полі битви вкоренилася ще за доби козаків. У безсловесних сценах герої зупиняються перед зруйнованими війною будівлями: ці постійні нагадування про контекст подорожі стають загрозливим тлом для комічних епізодів. Вийшов у міру смішний, у міру драматичний і, безумовно, потрібний фільм, світова прем'єра якого відбулася на кінофестивалі «Трайбека».
Крістофер Волтерс почав знімати власні фільми, коли йому було сім років, у віці десяти років мав власний показ, а у дванадцять — кінокомпанію. У 18 років він переїхав із містечка в Канаді до Нью-Йорка. Працював як оператор у рекламі, паралельно зняв і змонтував понад десяток відео для таких зірок репу, як Fifty Cent, Snoop Dogg і Dr Dre. За п'ятнадцять років своєї кар'єри оператора Волтерс зняв сотні рекламних роликів і п'ять ігрових фільмів. Зараз живе в Дніпрі, працює над новим фільмом. «Комедія війни: сміх в Україні» — його повнометражний режисерський дебют.
— Ви колись згадували, що в дитинстві жили наче всередині фільму. Звідки таке порівняння?
— За більшістю стандартів ми вважалися досить бідними. Але мама й тато були дуже освіченими. Вони покинули університет після того, як батько повернувся з війни у В'єтнамі, й переїхали на острів у Канаді. Хоча могли б лишитися у США й отримати хорошу роботу. Батьків бізнес ніколи не приносив багато грошей, але найважливішим для нього було мати спільноту людей, із якими ми працювали. Згодом, коли ми переїжджали з острова, батьки могли б, як відповідальні громадяни, купити невеликий будинок із теплом і водогоном. Але вони купили стару міську лікарню, забиту дошками ще з 1940-х. Вона була в дуже поганому стані, але величезна, стояла на скелі з видом на місто — і всі місцеві жителі думали, що мої батьки збожеволіли, тому що, мовляв, знаєте, в тому будинку живуть привиди. Там я і виріс. У нашій оселі панував хаос і бракувало їжі, але свобода вибору завжди була першочерговою: ти міг стати президентом США, лікарем, астронавтом чи ще кимось. Я добре фотографував, тож коли мені виповнилося сім років, батьки нашкребли грошей, щоб купити Nikon F3 — найкращу фотокамеру, яку можна. Життя було хаотичним, але ексцентричним. Хоча і не без драми.
Так чи так, уже в 12 років я заснував компанію з виробництва відео, знімав весілля та непогано заробляв. Урешті-решт накопичив достатньо, щоби переїхати до Нью-Йорка після закінчення школи.
— І там почали знімати кліпи для зірок репу?
— Коли я працював на всіх цих реперів, мені майже нічого не платили. Моя дівчина в старших класах у моєму містечку була єдиною чорношкірою людиною, яку я коли-небудь зустрічав. А в Нью-Йорку я занурився в цей світ і отримував не так мистецький, як культурний і життєвий досвід. Наприклад, Snoop Dogg наполягав, щоб я курив траву щоразу, як приходив до нього в гості. Так мене обкурював, що я не міг навіть встати, а він думав, що це смішно, що, гадаю, було пов'язано з тим, що я був ще дуже молодим і мав канадський акцент. Коли я почав працювати з Fifty Cent, він іще не був відомим. А ті зйомки були радше відео з вечірок, а не створення мистецтва. Я просто тусувався з гангстерами, але був єдиним, хто замість пістолета мав камеру. Моє рибальське містечко в дитинстві було дуже суворе. Мене постійно лупцювали. Аж поки люди не побачили, що я добре поводжуся з камерою, і почали поважати. А потім у Нью-Йорку мене прийняли в цей світ гангстерів, мабуть, теж через камеру. Якісь наймані оператори приходили, швидко знімали й тікали, тому що там усі мали зброю. А мені було байдуже, я постійно фільмував.
— Повернімося до України. Як народилася «Комедія війни»?
— Я був дуже стурбований тим, що війна вислизає... Дозвольте повернутися назад. Деякий час у мене в Нью-Йорку була своя комерційна продюсерська компанія, помірно успішна. Вперше в житті я достатньо заробляв. І при цьому перебував у страшній депресії. Тому в 2019-му я закрив компанію і переїхав до М'янми, а за два роки під час перевороту дистанційно допомагав опозиційним бірманським режисерам. І це трохи змінило моє життя, адже, допомагаючи підірвати авторитарний уряд, я почувався чудово.
Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, я жив у Румунії і віддав свою квартиру українським біженцям. Повернувся до Нью-Йорка по роботі, проговорив із другом про війну кілька годин і не міг припинити про це думати. Тож зрештою приїхав спочатку до Варшави, а потім до України. І на другу ніч перебування в Києві я зайшов до клубу стендапу й подумав, що це цікаво. Сів, накидав начерк сценарію комедії про двох стендап-коміків. Я хотів спробувати вийти на широку американську аудиторію, навіть до тих, хто голосував за Трампа. Але коли я намагався зібрати на це гроші, то зрозумів, що був надто наївним. З іншого боку, я познайомився з цими стендап-коміками. Тож одного дня я запропонував їм зафільмувати невелику документальну пробу в Ірпені й це виявилося так добре, що ми вирішили продовжувати, і нам навіть вдалося знайти фінансування.
— Ви задоволені тим, що в підсумку вийшло?
— Я тверезо ставлюся до себе. Просто знаю, що та як зробити технічно, а ще в мене іноді бувають творчі осяяння. Наприклад, ідея зібрати коміків разом і повезти їх через країну в мінівені була крутою. При цьому я хотів уникнути традиційного формату інтерв’ю, натомість витворити правдивий репортажний фільм. Те, що вийшло, за десятибальною шкалою можна оцінити на 6-7 балів. І це добре, зважаючи на мій малий досвід документаліста.
— Ви раніше казали, що хочете показати світові культурну подібність між американцями та українцями. У чому, на вашу думку, полягає ця подібність?
— Поговорімо про цінності. Багато українців ідентифікують себе як православні, але поправте мене, якщо я помиляюся, мені здається, що небагато українців з нашого й молодшого покоління є глибоко віруючими. Це коректна оцінка?
— Так.
— Далі, українці, принаймні молоді й середнього віку, досить добре освічені, англійська серед них є повсюдною. Це так само вірно?
— Погоджуся.
— А реальна схожість, яку, на мою думку, найкраще артикулювати у кіно, є нематеріальною. Тільки-но я приїхав до Києва, то відчув себе як удома. В жодній іншій країні в мене не було таких друзів, яких я знайшов тут. Українці й українки, яких я знаю, дуже ліберальні й мають ті ж самі переконання, коли йдеться про права людини й соціальну справедливість. Але, Дмитре, в мене також є політичні цілі.
— Які саме?
— Я намагаюся тримати війну в розмові у США, оскільки боюся, що в 2024 році буде обраний президент-республіканець і відкличе підтримку України. Як режисер я повинен зробити все, що в моїх силах, щоб цього не сталося. Хай це звучить як кліше, але це екзистенційна війна, битва між демократією і диктатурою, між двома ідеалами. І зараз авторитаризм добре почувається у світі. Темпи економічного зростання Китаю повернулися до 6% або близько того. І все більше країн стають залежними від КНР. Якщо є якийсь час для хороших, ідейних людей, щоб віддати все, що вони мають, заради чогось, то це зараз. У мене немає жодних обов'язків, але я достатньо компетентний. То що мені ще робити зі своїм життям, окрім як стати на бік справедливості та влізти в цю довбану війну? Я не знаю, як користуватися зброєю, але знаю, як користуватися камерою. Роблю все, що в моїх силах.
