У 20-ті роки минулого сторіччя популярним був анекдот, герой якого повертався додому та скаржився дружині, що його не прийняли в комуністичну партію. «Чому?» — дивувалася та. «Бо секретар парторганізації сказав, що не можна приймати до партії людину, що грала на скрипці на весіллі повстанського отамана, який більшовиків різав», — продовжував чоловік. «Ну так сказав би їм, що не було такого», — обурювалася дружина. «Та як тут скажеш, — дратувався чоловік, — коли всі члени партосередку на тому весіллі за столами сиділи».
Це й справді цікаво, коли бачиш, як обростають міфами події, свідком яких ти був особисто. Хоча, вже як викладач історії за дипломом, ніби й маєш розуміти, що так відбувається завжди. Бо такі властивості людської пам’яті. Здатність забувати неприємне для тебе особисто, домислювати те, чого, можливо, й не було, «але неодмінно мало бути». І взагалі — переживати минуле, спираючись на досвід, отриманий лише згодом. Усе це століттями дозволяло виживати — окремим людям і цілим народам. «То, что было не со мной, помню», — був такий рядок в одній радянській пісні.
Але про один міф, що народжується просто в нас на очах, мушу сказати. Не зовсім безневинний, як на мене. Бо якщо спробувати зрозуміти, що відбувалося в Україні за часів Леоніда Кучми, за інтерв’ю декого з чільних тоді медійних діячів, може скластися враження, що жили ми тоді хоч і в не зовсім вільній, але майже європейській державі. І все було б добре, але «невинному тогда еще попались пьющие товарищи». Жителів кучминського «парадізу», мовляв, спокусив російський «змій», заславши сюди своїх агентів і їхніх помічників — журналістів і політтехнологів. Наслідком чого й стала акція «Україна без Кучми!» та Помаранчева революція.
Росія, звісно, весь цей час не сиділа, склавши руки. Але у випадку з Україною це була, відверто кажучи, «дорога з двостороннім рухом». І я б ще посперечався, хто на цій дорозі в 90-ті був рухливішим і активнішим. Бо українські політики й олігархи тягнули сюди росіян самі — і так, що аж гай шумів. Звісно, не як агентів. А як виконавців власних замовлень. Бо почуття меншовартості, успадковане, мабуть, ще з радянських часів, нашіптувало: куди там вітчизняним журналістам і технологам до російських! Хіба можна порівняти їхнє телебачення з нашим? А їхнє «голосуй, або програєш» з… а з чим, власне, можна це зіставити?
Українським «господарям життя» здавалося, що ось прийдуть «іміджмейкери з Москви» (вибачте за чергову цитату) — і зроблять все так, як їм би хотілося. А хотілося їм, урешті-решт, того ж самого, що вже було в Москві. Бо більшість політиків, не кажучи вже про олігархів, були виховані в одному просторі із запрошеними — і навіть смаки мали тотожні.
При цьому, звісно, вони могли й не задумуватися, що ці «специ» везуть із собою у валізах і які зв’язки теліпаються за ними як штірліцевський парашут — бізнесові, політичні чи навіть шпигунські. Ззовні, до речі, гості могли й не виглядати як монстри з фільмів жахів. Дмитро Кисельов, скажімо, не кидався не перехожих із розмовами про ядерний попіл, навпаки, міг і шалик з українською символікою начепити, і про стандарти європейської журналістики розказати. Або ж навіть категорично відмовитися працювати за темниками — сьогодні в це важко повірити, але факт, був присутній при цій сцені.
Нинішній російський пропагандист Дмитро Кисельов у 2011 році працював у Києві на телеканалі ICTV та навіть організував свій кулінарний клуб «Сковорода», в рамках якого «об’єднував» еліти двох країн. Джерело: tabloid.pravda.com.ua
Між іншим, саме тому, що «сидів за столом на тому весіллі», я не вірю в якось глобальну шпигунську спецоперацію із єдиною мережею дисциплінованих агентів, які діють за однією командою. Російські прибульці тоді були різними. І очевидно конкурували між собою. Щонайменше. Я вже не кажу про здатність московського «центру» планувати операції такого масштабу і такої координації — тепер ми знаємо, що вона значною мірою була переоцінена. Звісно, засланців могли використовувати — і згодом точно використовували — навіть як прямих агентів. Але прибували сюди вони насамперед як найманці місцевих «баронів».
Чому «барони» вважали, що здатні тримати їх під контролем? Хоча б тому, що вважали себе розумнішими (і за гостей, і за тубільців зрештою). Та й не сприймали вони тоді Росію як щось вороже. Навпаки. Українські олігархи прагнули бути своїми на всьому пострадянському просторі. А як інакше? Це ж «одна шоста» — величезні ресурси, ще більші можливості!
Інша справа, що по той бік кордону українських олігархів своїми ніколи не вважали — але ілюзію підтримували з цілком прагматичних міркувань, бо теж сподівалися українських «недопартнерів» використати. І використовували, зрештою.
Схема ця поширювалася, між іншим, не лише на політику. Ми ж пам’ятаємо, якими аргументами пояснювали бажання українських співаків і співачок ставати своїми в Росії? Ринок, можливості, ресурси… все знайомо. Зрештою, щоби пробитися «туди», вони вже тут починали співати російською — навіть із жахливим акцентом.
Не варто, до речі, вважати, що все це — в минулому. Просто ввімкніть телевізор. Кількість росіян — звісно «хороших», але таких, які знову й знову тягнуть за собою в Україну російські наративи, звички й інтереси — зашкалює. Можна, втім, і без телевізора — навала «гостей зі сходу» виплескується вже і з ютуба. Аргументи «навіщо» — ті ж: перегляди, величезний ринок, можливості… та й куди українцям до до латиніних і бикових?
Ну, а років через десять «сивочолі метри», вочевидь, пояснюватимуть наступним поколінням, що це росіяни навʼязували їм усіх цих «експертів». А те, що потім вони виявилися прямими агентами чужого впливу — ну то хіба наша провина? Що поробиш — такі вже властивості людської пам'яті…
Олексій Мустафін, журналіст і медіаменеджер
