Міжнародний фестиваль короткометражних фільмів в Обергаузені  — найстаріший і найбільший форум короткометражного кіно у світі. Радинський став першим українським режисером, який отримав там настільки значущий приз.

«Чорнобилю 22» передує епіграф — слова одного з героїв за кадром на чорному екрані: «Ми і аварію називали війною. Ось не змовлялись: усі стали говорити “війна”. Так і говорили: “До війни було те, після війни було це”. От "до війни" — це до аварії».

Однак Радинський зосереджений на війні, що триває з 24.02.2022, — точніше, на її сторінці, відомій лише в загальних рисах — окупації Зони відчуження Чорнобильської АЕС російськими військовими. Тема ускладнює завдання: останній рік наша злободенна документалістика надто плідна в цілому й одноманітна в деталях. Типовий неігровий фільм про війну — це, як правило, публіцистика або репортаж, і добре, якщо герої(ні) при цьому зайняті ще чимось, окрім відповідей на питання інтерв’юєрів, сумирно сидячи на середньому плані. Такі роботи теж важливі, але їхня інформаційна цінність явно поступається кінематографічній.

А втім, у новітній історії України є ще одна проклята дата — 26 квітня 1986 року. Накладення найбільших катастроф зобов’язувало до винахідливості.

Герої «Чорнобиля 22» — з тої легендарної зміни на об’єкті «Укриття», котра зустріла окупантів і не дала їм накоїти непоправного лиха: Віталій Попов, Людмила Козак, Петро Назаренко, Валерій Семенов, Сергій Дедюхін, Олексій Шелестій, Валентин Гейко. Кожному з них є що розповісти. Олексій показує цих сміливих людей у цілком традиційний спосіб, на тих-таки статичних планах. Додає влучні деталі — на кшталт пакета з-під російського армійського пайка чи покинутого збірника поем Пушкіна — і перший, і другий «фонять» однаково. Однак фільм роблять цікавим інші елементи.

Режисер узяв за основу кінооповіді два сталих рухи, які виглядають водночас і запереченням, і доповненням одне одного. Перший — це аматорська анонімна відеозйомка проходу російської військової техніки крізь Зону. Оператор є інформатором ЗСУ: він активно коментує побачене, прораховує вголос напрямки можливих контратак, не соромиться у висловах. Камера невротично тремтить: це максимально суб’єктивне, особисте свідчення про ворожу мілітарну машину. Другий вектор — навпаки, професійна зйомка камерою, що пливе крізь апокаліптичні види Прип'яті та Чорнобиля в різні години доби; монологи працівників звучать тут за кадром. Очевидно, такий ракурс відтворює погляд загарбників — саме так вони могли бачити Зону зі своїх БТРів. Проте Радинський подібним чином ще й анімує чорнобильський ландшафт, робить його одним із героїв — химерним, зловісним, непроникливо таємничим, убивчим до непроханих гостей.

Так у перетині діаметрально протилежних образних потоків наростає неабияка візуальна напруга, що перетворює фронтову хроніку на мистецький трилер. В якому брамники українського пекла перемагають ще більше пекло.

Олексій Радинський, пряма мова:

— Під час зйомок мене найбільше здивували люди. У нас фільм і завершується монологом одного з працівників, який каже, що якби він мав можливість піти з окупованої станції, то він би цього не зробив у жодному разі, бо за своїми обов'язками не може покинути робоче місце навіть під час радіаційної катастрофи. Мені здається, що такий робочий етос є не тільки на ЧАЕС. Це ж, власне, те, що сталося в лютому-березні минулого року, — усі, хто мали залишитися на своїх місцях, залишилися, починаючи з уряду і так далі. Зокрема люди, які могли й не залишатися — хтось інший би втік, а вони — ні. Тобто фігура працівника ЧАЕС, який не має права покинути своє місце, але навіть якби мав, то не покинув би — дуже вражає.

Від реадкції «ДМ»: Стрічку можна буде переглянути на 20 Docudays UA в рамках конкурсної програми ДОКУ/КОРОТКО.