В американському штаті Техас я потрапив у руки пильної поліції, і коли мене перевозили в заґратованій частині поліційної машини, відчув себе справжнім злочинцем.
Я приїхав до США аж ніяк не для спілкування з правоохоронцями, а презентувати англійський переклад моєї книжки «Репортер Волковський», яке видало техаське видавництво Defiance Press. Презентаційний тур підтримала фундація United Help Ukraine. Я оселився в містечку, де розташоване видавництво. Називається воно Конро, це передмістя Г’юстона.
У Техасі жахливо розвинений громадський транспорт. Як мені потім пояснив мексиканець-таксист, тут видобувають нафту, тож бензин дешевий і тому всі мають автомобілі. «Мабуть, так само тут багато років тому всі мали коней», — подумав я.
Ще до спалаху Covid-19 у мене був задум проїхатися автостопом принаймні частиною США й написати дорожні нотатки. Але пандемія зупинила мої плани. Аж ось така нагода. Я хотів побачити якісь музеї Г’юстона. І сам Бог велів мені добиратися туди автостопом.
Я вийшов на узбіччя хайвею та почав голосувати. Там було десь вісім смуг, а то й більше. Машини мчали, не зупиняючись. Хвилин двадцять я стояв так, що в мене аж рука заболіла. З’явилася підозра, що про американський автостоп розповідають байки — і ніхто нікого нікуди не підвозить.
Раптом, як пишуть у романах, наче з-під землі біля мене виринула полісвумен. Я справді не помітив, як вона під’їхала.
— Що ви тут робите, сер? — запитала вона.
— Ловлю машину, мем, — відповів я. — Хочу доїхати до Г’юстона.
— А ви знаєте, що тут заборонено це робити?
— Чому?
— Бо тут дуже небезпечно, адже рух інтенсивний.
Я, правда, не додумався запитати, як я маю знати, що тут заборонено ловити машини, адже жодних знаків із забороною я не побачив.
Вона попросила мою ай-ді. Я дав їй паспорт. Вона сіла до машини та щось перевіряла. Жодного компромату на мене не знайшла. Я полегшено зітхнув.
Чи то зразу з нею під’їхала інша поліційна машина, чи то машина приєдналася пізніше — я теж цього не помітив. До мене підійшов полісмен у сонцезахисних окулярах.
— Ви хочете, щоб ми вас довезли до ліміт-лайн? — запитав він.
Я здогадався, що йдеться про межу, де закінчуються їхні повноваження.
— Із задоволенням, — відповів я.
І саме після цих слів я відчув себе справжнім злочинцем. Полісмен попросив піднести руки та зчепити їх на моїй потилиці. Він мене обшукав найретельнішим чином. Навіть заліз у кишеню, де лежали мої банківські картки. Ні зброї, ні ножів він не знайшов, адже всі свої пістолети й автомати я завбачливо залишив у Києві :)
Якби мені було років 18, то, певно, дуже переживав би, що водії, які пролітають повз мене, бачать мене в такому непривабливому вигляді. Але я трохи старший і шкіра тепер товстіша: мені вже абсолютно все одно, що хтось скаже чи подумає. Навпаки, було цікаво вперше в житті пережити таку пригоду.
Він запитав, що в мене в сумці. Я відповів: фотокамера. Він поклав мого рюкзака в багажне відділення. А для мене відчинив двері віддалення, у якому возять злочинців. Для повної подібності бракувало наручників у мене на руках.
Машина рушила.
— Сьогодні вітряно, — сказав полісмен. — Чи не так?
Я спершу не второпав, про що він, адже сприймав розмову в контексті мого затримання. А потім зрозумів, що він просто змінює тему розмови.
— Вітряно, але не дуже сильно, — відгукнувся я після паузи.
— Для чого ви зупиняли машини? — запитав він.
Я розповів йому історію про те, що хотів проїхатися автостопом по США й написати книжку. І хотів спробувати поекспериментувати зараз. Експеримент не вдався. Але книжку я написав зовсім іншу і приїхав до США її презентувати.
— А про що книжка? — запитав він.
— Про війну, — відповів я.
— Війна — це погано.
Я промовчав.
Коли він привіз мене до міської смуги Г’юстона та відчинив дверцята машини, я запитав дозволу його сфотографувати. Він погодився. На фото ви бачите цього прекрасного полісмена та його машину, в якій я провів незабутні 15 хвилин.
На прощання я залишив йому свою візитівку, запропонував пошукати на «Амазоні» мою книжку та купити. А що як і справді я знайду в його особі вдячного читача.
Якщо я таки наважуся проїхатися автостопом по США, то ретельніше вивчу досвід інших. Якось же їм вдається подорожувати й не скочити в халепу. Але це буде колись після війни.
Фото: Юрій Луканов
