В очікуванні на прокат мультика «Мавка. Лісова пісня» я передчувала, що почнеться. І — почалося. Повні зали — це раз. За перший вікенд робота зібрала майже 25 мільйонів гривень і 189 тисяч глядачів. Для теперішніх темних часів у кінопрокаті це — фантастичний результат. Але і передбачуваний: мультик мав привабливий трейлер і потужну рекламну кампанію.
Утім, з’явилися дописи про те, що мультик цей — ганебне явище. І на те є одразу кілька причин. Найперша звучить доволі несподівано: а де ж там Леся Українка? Продюсерам, напевне, належало додати до промокампанії більше роз’яснень, що присутність письменниці якось не сильно планувалася від початку.
І це — нормально, бо є велика різниця між екранізацією та фільмом, знятим за мотивами якогось твору. Сценаристи можуть повністю змінити сюжет, перенести його в іншу епоху, додати персонажів і взагалі змінити задум тексту.
Наприклад, Баз Лурман переніс Ромео і Джульєтту у сучасні дні, але зі збереженням оригінального тексту. Френсіс Форд Коппола в «Апокаліпсисі сьогодні» переосмислив «Серце пітьми» Джозефа Конрада, перенісши дію з бельгійських колоній в Африці до В’єтнаму без збереження оригінального тексту. У фільмі «Хатіко» з Річардом Гіром пес був зовсім іншим, ніж реальний. І насправді його господарем був японець, а не американець. А британська королева Шарлотта не була афроамериканкою. А хресна Попелюшки не була гендерно-нейтральною...
Здавалося б, це настільки звична практика, що її мають розуміти навіть малі діти: інтерпретація літературних текстів і навіть історичних подій — це норма у кіно, навіть коли першоджерело перевернули догори-дригом або майже нічого від нього не лишили. Вам може не сподобатися погляд автора, але критикувати і вражатися самому принципу — щонайменше дивно.
У випадку з «Мавкою» все було очевидно ще з трейлерів: вам пропонуватимуть геппі-енд, Лукаш — не зрадник, Мавка не помре, а Килина — тримає лісопилку. Трішечки «Твін Пікса» в українських реаліях.
Але це, звісно, не все. Адже є претензії до сценарію та, скажімо так, ідеології мультика. Щодо першого, то це справді поки одне із найслабших місць українського кіно. Особливо це стосується діалогів і якихось яскравих фраз, які потім можна використовувати у житті. Але процес триває, ми вже цілком можемо цитувати «Мої думки тихі» чи «Спіймати Кайдаша» — обов’язково буде ще.
У «Мавці» справді немає крутих діалогів, несподіваних поворотів, яскравих персонажів і якоїсь революційної думки. Це якщо порівнювати із «Зоотрополісом», «Коко», «Думками навиворіт» чи з «У пошуках Немо». Але чи ми можемо висувати такі очікування вітчизняним мультфільмам? Це аж ніяк не значить, що глядачі повинні смиренно приймати усі, навіть найбільш криворукі поробки наших митців і радісно писати позитивні відгуки. Але «Мавка. Лісова пісня» — це цілком якісно зроблений мульт. Там чудово промальовані лісові мешканці, міміка героїв доволі складна та різноманітна, сценарій ніде не «провисає», немає нудних або затягнутих моментів. Це справді крок у вітчизняній анімації. Навряд ця робота ввійде в історію, але як для розваги на один вечір — цілком прийнятний варіант. На рівні непоганої європейської анімації.
Однак багато глядачів уже встигли розкритикувати мультик за його «диснеївський» стиль — що б це не значило. Адже ця студія зараз випускає дуже різні проєкти. Вочевидь, маються на увазі класичні персонажі з великими очима та фігурами, як у Барбі. І це трактується як щось дуже кепське, наче Disney — це дно світової анімації. Глядачам хочеться чогось аутентичного, але що це? Якою є питома українська анімація? Радянська? Чи та, яку зазвичай показують на фестивалях? У нас справді є багато короткометражних мультиків зовсім не у «диснеївському» стилі, які можна переглянути у кінотеатрах на спеціальних подіях чи альманахах. Тобто пропозиція і вибір є — дивіться. Але глядачів зазвичай не надто багато й обговорень майже немає.
Декому не сподобалося і те, що продюсери «спекулюють» на зірках, запрошуючи їх дублювати персонажів і співати саундтрек. Тут взагалі незрозуміло, бо це не просто нормальна, а необхідна практика. Кіно потрібно промотувати, підігрівати інтерес глядачів. Це роблять зокрема співпрацею зі знаменитостями.
Але все це виявилося не таким цікавим. Панство з’ясувало, що виробники «Мавки» раніше випустили значно менш патріотичний мультик, адже інтерпретували вони не українську класику, а «Руслана і Людмилу» Пушкіна. «Викрадена принцеса: Руслан і Людмила» вийшов в український прокат у 2018 році, а в російський — у 2019-му, там він отримав назву «Руслан и Людмила: перезагрузка». В окупованому Криму його теж показали, але виробники сказали, що не знали про таку підлість російських колег. Незручно якось вийшло... До речі, за нагоди порівняйте якість цього мульта із «Мавкою» — різниця очевидна.
Але з прокатом у Росії, безумовно, зрада. Як так взагалі могло статися? На шостому році війни українська компанія співпрацює з російським ринком! І куди дивилися всі поважні та патріотичні зірки, які озвучували персонажів і долучалися до промоції російської класики? Зрештою, як і громадськість. Не пам’ятаю скандалу з цього приводу.
Але так само не було його і раніше, коли в Росії вийшла «Сторожова застава», знята за романом Володимира Рутківського, письменника, який у своїх сюжетах розвінчував російську міфологію. Це є у фільмі: Олешко Попович скаженіє, коли головний герой питає, чи не той самий він Альоша? «Альоша-кальоша», — відповідає той із явно ображеною інтонацією. Але для російського прокату, звісно, цю сцену озвучили по-іншому.
Понад те, компанія Film.Ua виробила десятки серіалів, які не просто продавали на російські телеканали під час війни, а знімали їх насамперед для російського глядача — російською мовою, з російськими акторами у головних ролях і з незрозумілим місцем дії. І вони не єдині у цьому! Після окупації Криму та початку війни лише частина кінематографістів припинила співпрацювати з росіянами. Більшість — продовжила. Особливо великі студії твердили, що не зможуть вижити без ринку країни-агресорки. І водночас виробляли справді патріотичні й талановиті стрічки — «Припутні», «Погані дороги» та «Королі репу». А іншою рукою знімали героїчні серіали про «Великую отечественную», династію Романових і «визначних» діячів на кшталт Ворошилова, Молотова чи Берії. Усе — за гроші російського Мінкульту та за сценарієм його очільника Володимира Мединського. Уявіть: компанія одночасно отримує гроші від російського й українського Мінкультів на патріотичне кіно. Фантастика! А ще ж є пітчинги Держкіно... Ці випадки не були поодинокими та завуальованими — ніхто нічого не приховував, зокрема і від глядачів.
А якщо копнути ще далі, то українці причетні до такої кількості пропагандистського російського контенту, що публіці у соцмережах зробиться дурно. І головне — ці дії здебільшого толерувалися, тому й тривали. Виробники серіалів і далі знімали для російських глядачів, а українські — роками дивилися серіали без краплі національного контексту. Усіх усе влаштовувало. Серіали Оксани Байрак традиційно отримували високі показники, попри відверто проросійські погляди режисерки.
Війна, яка тривала «десь» на Сході, не була для нас настільки важливою подією, аби зважуватися на якісь радикальні кроки. Це стосується як виробників, так і суспільства. Тож нині прийшов час розплати. Бо як ми виглядаємо, коли просимо — навіть вимагаємо — від світу ігнорувати російську культуру та «хороших росіян» і засуджувати іноземців за симпатію до Чайковського, Серебряннікова чи Навального?
24 лютого 2022 року залишити російський ринок усе ж довелося. Але, оскільки зробили ми це занадто пізно, то матимемо цілу низку незручних, а часом і кумедних ситуацій, вихід із яких не вповні зрозумілий. Наприклад, телеканал СТБ останній рік мусить маркувати свій продукт дисклеймерами. Перед російськомовними шоу вони пишуть, що, даруйте, ось так ми зняли до великої війни. Якби знімали нині — герої зробили б інший вибір. А перед серіалами з російськими акторами пишуть, що зараз від цієї практики відмовилися, а контент хай лежить, бо це ж архів нашої роботи. А ще доводиться тепер вдаватися до дубляжу, який бурхливо обговорюють у соцмережах.
Чи ще краще. Невдовзі у прокат має вийти екранізація книги Андрія Кузьменка «Я, Побєда і Берлін». Це один із найбільш очікуваних фільмів — не дочекається показів і та публіка, що завзято критикує будь-яку співпрацю з ворогом після 2014-го. Так от, компанія-виробник цього фільму називається Star Media — і це саме вона створила всі ті серіали про Молотова-Берію за підтримки російського Мінкульту. А генпродюсер Влад Ряшин ще й отримав нагороду за патріотичне виховання російської молоді. Зовсім недавно стрічка «Серце Парми», яку він продюсував, вийшла у лідери російського прокату. Так, це після повномасштабного вторгнення! І серед продюсерів «Я, Побєди і Берліна» Ряшин теж указаний. А зафільмувала цю стрічку його донька Ольга.
Отже, якою буде наша правильна реакція на таку оказію? І якби ж то вона була останньою! Дорікати кінематографістам за співпрацю з росіянами, — завдання, що вимагає не лише емоцій, але ледь не маніакальної перевірки інформації. Якщо ви, звичайно, хочете бути справді принциповою людиною. Бо вже типово, коли людина пише гнівний допис про жахливий фільм, знятий малоросами та запроданцями для таких самих позбавлених гідності глядачів (часто це стосується контенту «95 кварталу») — а вже за тиждень бачимо ще одного дописа, вже екзальтовано-шанобливого, який звеличує патріотизм, красу та високу місію авторів іншого фільму, що його неодмінно мусять подивитися мільйони. От лише автор чи авторка й не підозрює, що надсилає свої компліменти тим, хто раніше або навіть у цей самий момент спокійно долучається до створення російської пропаганди.
Один із варіантів розв'язання цієї проблеми — просто все всім забути. Усе, що було до 24 лютого, лишається у минулому. Важливо, що саме люди почали робити після цієї дати. Не всі з цим погодяться, але тоді доведеться «скасувати» майже всю кіноіндустрію та попрощатися з її майбутнім. Це не найкращий вихід.
Але ж є й інше питання: чи справді усі ці автори таки «перевзулися»? Ви впевнені, що після 24 лютого настали інші часи, за яких співпрацювати з Росією заборонено? Чи всі у кіноіндустрії усвідомили помилки минулого та їхні наслідки? На нещодавньому «Берлінале» з’ясувалося, що виробники європейських і незалежних американських стрічок цілком відкрито продають їх у Росії. Просто на самому кіноринку фестивалю, організатори якого наполягають на своєму засудженні війни, а учасники чіпляють на одяг жовто-синіх ведмедиків! І є великі підозри, що українські дистриб'юторські компанії допомагають росіянам у цьому. Зокрема і за старими схемами, коли росіяни купували права на показ фільмів на пострадянському просторі та продавали їх українцям. Таким чином вітчизняний ринок дистрибуції авторських стрічок ставав цілковито залежним. Зараз є загроза, що ситуація може повторитися.
