Чергове онлайн-засідання Клубу редакторів Vox Ukraine було присвячене роботі медіа у прифронтовій зоні. «Важкого минулого року неймовірні українські військові звільнили понад половину територій, захоплених Росією з лютого 2022 року. Територій, де залишались українці, які страшно потерпали від російської жорстокості, які не мали доступу до іншої інформації, крім російської. Регіональні медіа закривались, переїжджали, йшли в підпілля та переслідувались росіянами. Проте журналісти продовжували героїчно інформувати й документувати те, що відбувалось на окупованих та звільнених територіях, та навіть засновували нові проєкти в цей складний час», — так організатори анонсували цю зустріч. Про життя й роботу своїх видань розповідали керівниця видання «Район. Херсон» Євгенія Вірлич (раніше — «Кавун.city»), головний редактор видання Kramatorsk Post Дмитро Лук’яненко, головна редакторка харківського онлайн-видання Gwara media Олена Мигашко і керівник харківської філії Суспільного В’ячеслав Мавричев. Наводимо скорочене розшифрування розмови — повну версію дивіться на відео:
Якими словами ви б описали минулий рік для ваших редакцій?
В’ячеслав Мавричев, «Суспільне. Харків»: Минулий рік вимагав мобілізації ресурсів усіх працівників, усіх їхніх навичок, вимагав від них викладатись максимально. Це був рік самоосвіти, потужного зростання, покращення навичок. І уніфікації, коли ми зрозуміли, що якщо і далі будемо працювати кожен у межах функціональних обов'язків, то не зможемо приносити користь. Тому опановували нові навички, й це допомагало нам вчасно інформувати людей.
Олена Мигашко, Gwara media: Перше слово, яке спадає на думку, — фактчекінг. Ми одразу запустили бот, який перевіряє новини. Цей продукт дозволив змінитись і вижити, зміцнити команду. Друге — це трансформація. Змінилося все: від розміру команди до тем, які беремо, і місії. Погоджуся також зі словом «мобілізація», коли в перші місяці люди перебирали на себе функції, яких ніколи не виконували, і працювали 24/7.
— Євгеніє, як у вас з’явилась ідея, що треба запустити медіа для звільнених територій?
Євгенія Вірлич, «Район. Херсон»: Ідея виникла в переддень звільнення міста. 11 листопада звільняють Херсон, я на той момент — головна редакторка «Кавун.сіті», і нам пропонують відкрити «Район. Херсон», який має принципово відрізнятися. Я люблю нові ідеї, тому погодилася. Це принципово різні команди. «Район» пише про досвід окупації, про нові виклики. Ми й раніше про це писали: за час, коли Херсон був окупований, не було дня, щоб на «Кавун.сіті» не виходили новини. Але запуск видання для звільнених територій — це вияв любові до професії, до міста, бажання відновити, відродити те, що було зруйнованим. Як кажуть у Херсоні у відповідь на твердження росіян, що поки вони були, то місто не обстрілювали: обстріли ми переживемо, аби не було вас.
— Що було найскладнішого з редакторської точки зору за минулий рік?
В’ячеслав Мавричев: Я б не називав це складнощами. Було виснажливо, напружено, але не було надзавдань, які неможливо було б виконати.
Найбільше я, як редактор, переймався безпекою людей. Немає нічого важливішого за життя і здоров’я кожного члена твоєї команди. Ми вибудовували процеси так, щоб у місті під обстрілами якомога менше наражати людей на небезпеку та якомога більш якісно інформувати людей. Ми розуміли, що будь-яка редакція в Харкові — це мішень для ракетного удару, що б’ють по телевежах. Тож із першого дня великої війни ми почали працювати дистанційно; люди роз'їхалися по укриттях і вибудували систему корпунктів. Кожна людина відповідала за якийсь район міста. Якщо впродовж 15 хвилин хтось із колег не виходив на зв'язок, людина з іншого сектора підхоплювала чергування і продовжувала наповнювати сторінки в соцмережах та інші платформи.
Звісно, складною була робота в зоні бойових дій. Ми розуміли, коли і як виїжджати, скільки часу в нас є на кожній локації. «Гради» 20 хвилин перезаряджаються, б'ють двома-трьома хвилями. Тобто в нас є не більше 15 хвилин, щоб відпрацювати картинку. Ствольна артилерія — по 10–12 залпів, тобто поки вони не відпрацювали дюжину й не заглухли, нам краще не висовуватися. Щоби працювати на лінії зіткнення, ми обрали кількох людей із досвідом роботи у 2014 році. Ці люди розуміли, як діяти, коли чуєш свист над головою, що не треба бігти чи роззиратися, а треба одразу падати. Такий досвід мали я і лінійна продюсерка, ми потроху навчали людей. Усі члени команди були залучені. Не було людей, які відійшли вбік. Коли люди кажуть, що їм страшно, то так і має бути, бо це війна. За темпераментом розподіляли завдання. Хтось у полі — стресостійкий, швидко реагує. Вони могли давати 5-6 матеріалів на день. Були люди, які могли це підхопити, адаптувати. Найкрутіше, що ми мали місію. Колегам із комерційних медіа, думаю, складно було мотивувати людей.
У Суспільного є місія — захищати свободи в Україні. Люди, які йшли працювати на Суспільне, поділяють цю місію. Кожен із членів команди розуміє, що просто зараз той час, коли ми маємо виконувати свій обов’язок. Саме це тримало людей по кілька діб без сну. Мати місію для медіа, як показало вторгнення, — це фундамент, на якому тримаються команда і всі процеси.
Про перспективи розвитку у воєнний час і зміну запитів аудиторії.
Дмитро Лук’яненко, головний редактор Kramatorsk Рost: Цей рік дав розуміння, що в нас є перспективи розвитку. Коли або пан, або пропав, ти мобілізуєш сили, і вдається навіть те, що не вдавалося в мирні часи. У нас маленька команда, — всього четверо людей (зараз буде трохи більше), — тому ми завжди були мобільними. Епідемія коронавірусної хвороби теж навчила працювати дистанційно. Редакція й офіс кожного — це ноутбук і рюкзак. Для нас не було проблемою евакуюватися, як для великих редакцій. Ми поїхали не одразу, перший місяць працювали на місці. Найважче було втримати команду, адже дехто поривався йти добровольцем. Вдалося запевнити, що зберегти незалежне медіа в такі часи — це не менш важливо, ніж бути в окопах.
За місяць ми виїхали на Прикарпаття. Але неможливо бути голосом Краматорська, перебуваючи за пару тисяч кілометрів від нього. Ми завжди розбиралися в тому, що відбувалося в місті, показували перспективи. Тому певний час працювали віддалено, а потім почали їздити в місто по живі репортажі. Здебільшого це робить одна людина, кілька разів я їздив, хоча я менеджер і як кореспондент менш ефективний. Коли в Краматорську наших немає, то є фрилансери, яким ми даємо завдання. Ми зрозуміли, що є єдиним локальним медіа з репортажами з Краматорська, Святогірська, Бахмута. Решта краматорських медіа лише перепощують чуже. Ми вважаємо це своєю фішкою і перевагою. Єдине — засмутило, що після початку блекаутів упав трафік — відсотків на 30, це характерно для локальних медіа. А ось наша аудиторія в соцмережах і месенджерах стабільно зростає.
В’ячеслав Мавричев: За перший місяць кількість підписників нашого телеграм-каналу зросла у 50 разів. Фрилансери зрозуміли, що можуть розміщувати в нас свої матеріали. Ми опрацьовували їх, доповнювали фактажем і публікували. Зараз уже не так інтенсивно, але ці контакти використовуємо.
Олена Мигашко: Раніше Gwara була нішевим виданням, у нас був слоган, що ми пишемо про нову реальність, креативні індустрії... Але зрозуміли, що на війні про це не може йтися, і нам треба знайти щось нове. Ми могли спробувати залишитися нішевим медіа, але це був би інший масштаб, а вся команда хотіла зробити щось конкретне, важливе, першочергове, що відбувається тут і зараз.
Основна частина команди лишалася в Харкові, диджитал-редакторка — на ремоуті. У березні-квітні зайнялися ютубом, почали знімати й розповідати про те, що довкола відбувається, зняли документальний фільм про Харків для Al Jazeera English. Крім висвітлення соціальних питань, інформування про прильоти ми вирішили, що можемо поєднати локальні репортажі з підходом журналістики рішень і писати про позитивні зміни, досліджувати зрушення щодо комунікацій у Харкові, аналізувати, як на Харків звертають увагу закордонні меценати, подавати історії про майбутнє, інновації. Цього підходу не вистачає великим ньюзрумам.
Євгенія Вірлич: До нас долучаються не лише херсонці. Наше місто — це перший і єдиний обласний центр, який у 2022 році окупували й потім звільнили, тому увага до нас була шалена, в нас додалося підписників, і вони лишаються. Людям іще довго буде цікаво, що тут відбувається.
Коли росіяни підірвали лінії електропередач, був жахливий зв'язок. Спочатку запит аудиторії був просто на інформацію, будь-яку достовірну. Повистрілювали скрізь телеграм-канали, адже цей сервіс може працювати в окупації, коли зі зв'язком труднощі. Навіть VPN глушили, тому знадобився досвід кримчан. Проблемою було те, що 52 дні нічого не було чути ні від ОДА, ні від обласної ради. Це було складно для медійників, адже не було можливості отримувати інформацію з офіційного першоджерела. Допомагали колеги із Суспільного і з загальноукраїнських видань.
Зараз запит змінюється: чиновники з'явилися, багато хто вже встиг розказати, що нікуди не зникав, а «працював» — і зараз більше потреби в інформації щодо подальшого життя, фінансового забезпечення, пільг, роботи, виїзду та повернення з-за кордону. Але хороші історії теж треба обережно писати — через біль тих, хто пережив смерть близьких або катування. Важко сприймаються історії тих, хто влаштувався в інших містах. Це, звісно, історія успіху — що можна почати з нуля — але болюче сприймається тими, хто не зміг виїхати з окупації. Тож позитивне обмежуємо добірками фільмів, розповідями про тих, хто давно виїхав. Намагаємося зайвий раз не травмувати людей.
Дмитро Лук'яненко: До війни значну частину матеріалів нашого видання становила критика влади. Але після великого вторгнення більшість відкритих джерел стали закритими. На певний час ми відійшли від критики, бо розуміли, що влада має працювати на виживання. Але зараз бачимо, що хтось вправно пристосовується, а влада зловживає можливостями приховувати інформацію. Тому в планах у нас уже є певні серії критичних матеріалів.
Наша аудиторія не дуже змінилася, але змінилася географія й запити. Близько 50 відсотків читачів залишилося в місті. І в них діаметрально протилежна реакція на ту інформацію, яку «на ура» сприймають люди, що виїхали. Певний час після початку великої війни «заходили» історії успіху тих, хто перевіз бізнес, виїхав, влаштувався на новому місці, але заходили якраз тим 50 відсоткам, хто виїхав. Натомість викликали несприйняття в тих, хто залишився. Вони казали, що це зрадники, які повтікали, покинули місто. А в тих, хто лишився, — запит на виживання, тому за допомогою «Інтерньюза» ми зробили спецпроєкт «Допомога». Публікуємо інформацію про вакансії в місті, який бізнес повертається, що відкрилося, де які заклади працюють, точки видачі гуманітарки. Ті, хто в Польщі чи Львові, на цей проєкт не заходять, а популярний він серед тих, хто лишився. Намагаємося вивчати біль людей, дізнаватися інформацію через знайомих, дописи в соцмережах: що робити тим, у кого постраждало житло, чи треба платити комуналку, заходить тема стосунків на відстані...
В’ячеслав Мавричев: Переважна більшість інформації на початку вторгнення — «сервісна» інформація для виживання: медіа мали акумулювати ці дані, писати, де знайти їжу, паливо, як виїхати, які є маршрути, де працюють волонтери. Це основний контент лютого-березня. Зараз 15–20 відсотків — оперативка, десь 20 відсотків — ця сервісна інформація, далі — фіксація злочинів, свідчення жертв або свідків, нариси про людей, які вибралися з екстремальних ситуацій, історії виживання, як люди змогли побороти обставини. Великий попит нині на нариси зі звільнених, зруйнованих місць. Люди, які виїхали, хочуть побачити, що з цими місцями зараз.
Перспективні теми на майбутнє — як будувати заново, створювати нову країну не на радянській спадщині, а щось принципово нове. Нові бачення, досвід переселенців, які повернуться з Європи, після перемоги будуть затребувані читачами та глядачами.
Ілюстративне фото: Микола Мирний / Zmina
