Головне — слова військових про війну. На міксуванні фрагментів інтерв`ю, які в готових епізодах сприймаються монологами, а то й сповідями, побудований документальний цикл «Патріот: війна в Україні». Створив його дніпрянин Едуард Яровий, працювати над серіалом почав 2017 року, коли був режисером-аматором. Результат роботи аматора оцінили в Україні, США, Ірані, Словаччині, Британії. Побачити «Патріота» можна на ютубі, третя з п`яти анонсованих серій вийшла два тижні тому. Вона називається «Війна» — але не поспішайте з висновками.
Про які висновки йдеться? Про помилкові, які робить чимало українців, у тому числі медійників. Війна для таких громадян чомусь почалася не 1 березня 2014 року, коли російська армія вторглася в Крим, а 24 лютого 2022-го — коли російські ракети полетіли на Київ, Харків, Львів, Одесу: словом, кудись іще, крім Донбасу. Дивлячись на війну в такий спосіб, ми уподібнюємось росіянам, які не сприймають війну й не називають її війною доти, доки бомбити не починають безпосередньо їх. Війна — не війна, якщо вона не порушила їхній особистий простір, не створила персональний дискомфорт.
Насправді я теж на дуже короткий час піддався цьому. Адже як ще сприймати епізод стрічки, який після попередніх — «Нації» й «Терору» — називається «Війна»? Якщо бачив їх раніше і точно знаєш: режисер проводив зйомки до того екватору, яким вважається день масштабного російського вторгнення. І думаєш: усе, що говорилося раніше, було сказано за інших обставин, ніж тепер. Тобто автор так само провів вододіл між 2014-м та 2022-м роками. Принаймні, для себе.
Тому третя серія не відрізняється від попередніх за наповненням, тональністю, візуальним рядом. Останній досить скупий, скажімо так — економний: мінімальні фрагменти побуту добровольчого батальйону «Патріот», авторська пісня як своєрідний саундрек. Більшість відео — це люди на передовій та їхні роздуми. Проте третя, яка вийшла щойно тепер, справляє враження хроніки завмерлого часу. Адже герої Едуарда Ярового оцінюють війну не в минулому, а в теперішньому часі. На момент зйомок масштабного вторгнення не було, натомість ішла багаторічна виснажлива війна. Яка стала роботою для тих, кого глядач бачить і чує.
Трохи про роботу, точніше – професії, якими володіли герої до 2014 року і які змінили на військову форму, окоп і автомат. Медійникам не зайве знати, що крім айтішників, піарників, менеджерів та інших креативщиків є електромонтери, помічники машиністів, начальники відділів продажів, електрики, будівельники, газозварювальники, архітектори, таксисти, токарі, слюсарі, садівники, пекарі, ливарники, шахтарі, пастухи, монтери. Ось хто пішов на фронт вісім років тому. І ось хто захищає Україну зараз та, на жаль, гине за неї. Люди, яких довкола себе не часто помічаєш, але які щодня забезпечують наше стабільне повсякденне життя.
Хоча буття визначає свідомість. Жодного з героїв «Патріота» на війну йти не змусили. Дехто мав легальний привід лишатися в тилу — здоров`я не дозволяло йти в окопи. Але комісовані проявили чудеса наполегливості й винахідливості, аби стати на захист своєї держави. Отже, кожен мотивований, і не дивно, адже вони — добровольці. Проте в оцінці ворога декого критичне мислення все ж трохи зраджує. Наприклад, можна від одного бійця почути «ми воюємо з Росією». А від іншого — «Росія накрутила жителів Донбасу і втручається лише в крайніх випадках». Хтось вважає, що ворог — Радянський Союз, а хтось — що сєпари просто заробляють, бо роботи на окупованій частині Донеччини і Луганщини дедалі менше. Або ж ось така оригінальна думка: по обидва боки лінії розмежування військові з обох сторін просто облаштували собі полігони для вивчення нових методів ведення війни. Приїхали, постріляли й поїхали собі назад.
Та щойно доходить до третьої серії, каша з деяких голів випаровується. Бо тут треба вже не пояснювати своє рішення і не оцінювати ворога, а визначити ставлення до війни як такої. Точніше, пояснити собі й глядачам, що таке війна з точки зору тих, хто щодня воює. І тут різні голоси відповідають за змістом одностайно: Росія полізла на нашу землю, бо нічого, крім воювати, робити не вміє і не хоче. А бійці воюють, аби настав мир і люди знову повернулися до звичних мирних професій. Адже наші люди вміють усе, за що не візьмуться. Навіть — і це доводиться визнавати! — вміють воювати, коли треба. Хіба хочеш — мусиш.
Тож із трьох пропонованих серій цілісними, не суперечливими сприймаються перша і третя. Друга ж — той випадок, коли війна справді розділена екватором. Оцінки ворогу даються ще без урахування того, як Росія та її окупаційна армія проявили й досі проявляє себе на захоплених територіях. Станом на сьогодні всі розмови про «сєпарів» не актуальні. Про так зване «ополчення» так званих «народних республік» уже й не згадує ніхто, хіба коли треба наголосити, що чоловіків із окупованих частин Донеччини й Луганщини виловлюють на вулицях та примусово мобілізують. Поза тим усі вороги для нас — росіяни. Щось підказує мені: сьогодні герої оцінювали б ворога інакше й говорили про нього впевненіше, чіткіше, без півтонів та натяків на «не все так однозначно».
Але загалом «Патріот: війна в Україні» являє собою цілісну історію про війну, яка почалася не цього року. І про людей, які воюють не шість місяців, а значно довше. Хоч скільки цей проєкт набере переглядів на ютубі, кожен глядач має зрозуміти: воєнна тематика в Україні не вкладається в прокрустове ложе визначення «після 24.02.2022». Цінним та важливим є будь-який проект, який фіксує в пам’яті цю війну, чи то про час нинішній, чи то про попередні роки.
