detector.media
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
03.08.2022 11:30
Окупований Херсон: говорити, а не мовчати
Окупований Херсон: говорити, а не мовчати
Єлизавета Татарінова після документального фільму про Маріуполь зняла чергові «хроніки пекла» — про Херсон.

Повільно та впевнено постає новий формат актуального документального кіно. Хоча мені можуть заперечити — й напевне заперечать, — що, мовляв, так знімають уже давно, нічого нового. Береш відео, записуєш інтерв’ю, накладаєш синхрони на картинку, монтуєш, як сам побажаєш. Наприклад, скажуть мені, так працюють історичні документалісти. Сучасники не можуть бути свідками історичних подій. Є хроніка різної давнини, є реконструкція, є графіка, є анімація.

Так, але чи не вперше так створюють не історичне, а сучасне документальне кіно. Події відбуваються не рік чи сто років тому. Це — тут і тепер, у нас і з нами. Проте знімальна група не на місці подій, а кадри для візуалізації оповіді зняті на ґаджети і взяті у відкритих джерелах. Бо місце події недоступне для людини з камерою. Якщо ця людина, звісно, сама не хоче спробувати дістатися на тимчасово окуповану територію, аби там потрапити в камеру. Не в об’єктив, а в реальну камеру з ґратами. Або просто в темний вогкий підвал.

Про підвали багато знають герої повнометражного документального фільму «Тихий терор. Хроніки пекла». Вони діляться невеселими спогадами про окупацію Херсона, яка триває. Саме через це люди, які вирвалися, обережні й ретельно добирають слова. Стрічка створена Єлизаветою Татаріновою і є своєрідним продовженням її попереднього фільму «Маріуполь. Хроніки пекла»

 

На жаль, Маріуполь так само досі в неволі. І маріупольці, які евакуювалися, теж намагаються не говорити зайвого. Причина — страх не за себе, а за близьких людей, які досі живуть під російським чоботом та дулом російського автомата. І тут на поверхню виходить природа цього страху. Створило таку природу, дало їй можливість активно розвиватися й буяти те, що за задумом мало би полегшити життя кожній людині. Ну, це як із соціалізмом у більшовицькій версії. Ідеї прекрасні, проте втілення лякає та вбиває.

Хто ще не зрозумів: ідеться про тотальну цифровізацію й соцмережі без кордонів. Тотальне позбавлення приватності й перетворення особистого простору на публічний. Ви хочете щось розказати по секрету цілому світу. Результат: усьому світу ви особисто байдужі, натомість вороги вами вже зацікавилися. Тут навіть нема вже того малесенького куточка, в якому орвеллівський Вінстон Сміт міг заховатися від цілодобової уваги всевидячого ока Великого Брата.

Герої «Тихого терору» кажуть про це — і водночас бояться говорити. Фільм викладений на ютубі, й на час написання цього тексту ролик переглянули майже 27 тисяч людей. Навіть якби всі герої розмовляли українською, у ворожому стані завжди знайдеться той, хто їх зрозуміє. І відповідно, вороги можуть мститися тим, хто дорогий цим людям і хто зараз у ворожому полоні. Бо коли ти в окупації, полон — поняття відносне, дуже широке й розмите. Це твоя квартира, твій дім у зайнятому ворогом місті чи селі, або ж згаданий підвал.

Усі задіяні у фільмі так чи інакше згадують про тотальне стеження з російського боку. Яке, виявляється, тривало багато років. Про що свідчать списки реальних проукраїнських активістів, котрі окупанти мали при собі. Вони не мали реальних сучасних мап — наприклад, шукали місто Цюрупинськ замість міста Олешки. Та краще б вони знали, що Цюрупинськ перейменований, натомість не знали, де, кого і як там слід шукати, аби вбити на місці чи ув’язнити.

Розумію, дегуманізація ворога під час війни — справа свята. Але так звані «чмоні» чи «бойові буряти» можуть бути смішними й недолугими на картинках. Проте коли недомірок направляє на тебе дуло автомата чи розстрілює прямим наведенням твій дім, погодьтеся, стає не до сміху. Отже, російські солдати та їхні командири знали, куди й для чого прийшли. Вони не сподівалися отримати по зубах, але до війни готувалися старанно. Розуміючи, що Україна — не вулиці й міста, а насамперед люди, цих самих людей завдяки новітнім технологіям і взяли «на олівець».

Структурно «Тихий терор» побудований за законами лінійної драматургії. Не знаю, чи знайомі між собою задіяні у стрічці мешканці Херсона й Херсонщини. Бо сюжет побудований так, ніби вони весь час в окупації трималися разом. Отже, людей заскочила війна, в яку вони не вірили. Потім ці люди сподівалися, що акціями протесту зможуть зупинити окупантів. Пам’ятаєте ж відео перших тижнів війни, які ставали вірусними: херсонці виходили на вулиці з українськими прапорами, виганяли росіян додому, скандували: «Херсон — це Україна». Далі росіяни подавили вуличні мітинги силою зброї, й люди принишкли, зачаїлися. В очікуванні якщо не швидкого завершення війни, то принаймні — швидкої появи українських військ на рідних теренах. А потім дедалі більше їх обирали втечу з окупації.

У слові «втеча» нема жодного негативу. Якщо на вас летить ракета, ви не відступаєте, а саме тікаєте. Якщо ви без зброї, а на вас суне озброєний росіянин, ви не задкуєте з гідністю, а розвертаєтесь і тікаєте. Тим більше, що про цивілізовану евакуацію не йшлося. Люди вибиралися з міста всіма правдами й неправдами. Один навіть обіцяв повернутися й щось привезти солдатам на блокпосту. А іншого принижували, замотуючи у знайдений серед речей український прапор. Про кожного з тих, хто погодився поговорити на камеру попри страх, та й загалом про кожного, хто вирвався з окупаційного пекла чи чекає звільнення в місті, варто сказати: дякуємо, що живі.

А ще дякуємо, що не мовчите, бо кожен із вас — безцінний свідок російських злочинів. Швидше б настало за них покарання. І так не хочеться більше жодних хронік пекла…

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY