Настала пора бити на сполох. Одна з ганебних тенденцій новочасної української журналістики — мовна безграмотність та суржикізація текстів — вийшла з усталених берегів. Особливо загрозливими метастазами ця хвороба полонила в останній час розмаїту за типологією інтернет-журналістику.
Пінопластова каламуть у новинних стрічках
Масштаби цієї ніким не контрольованої безграмотності таки «зашкалюють». З вуст ведучих радіо і телепрограм, у рухомих рядках гарячих новин на екранах телевізорів, на платформах мережевих видань, де оновлення інформації відбувається чи не щохвилини, на читача (слухача, глядача) лавинними потоками сунуть лексичні абракадабри, алогічні словесні конструкції, заплутувані думку примітивні сентенції, мовні покручі, вуличний суржик, буквенні помилки, обриви речень, відмінкові неузгодження, інші мовно-стилістичні й редакторські недоладності.
Висока мовна культура, змістова і структурна довершеність різножанрових матеріалів, логічна вмотивованість зображального й текстового ряду, шляхетність стилю і поведінки авторів — це те, що за всіх часів і обставин було для професії журналіста головним у неписаних правилах мудрих і грамотних попередників, своєрідним святая святих. І якраз саме це за новітніх часів поступово переставало бути еталоном, взірцем, стандартом.
Ідеться про поганьблену сучасними медійниками одну з визначальних ознак високого професіоналізму журналістики, вагомою складовою її стандартів. Ця складова, на жаль, нині зримо перетворюється на пінопластову каламуть. Це приголомшує, вводить в оману, дезорієнтує, демотивує, розчаровує і вже навіть дратує. Бо на таке не звертати уваги і з таким миритися можуть лише невігласи або безвідповідальні випадкові в нашому архіважливому, надто тепер, під час війни, цеху.
Приклади?
Їх тепер можна без труднощів нашукати сотні й тисячі. Кругом і всюди. Наведу найбільш показові.
«Донатися» з Джолі і «привласнена» президентом Зірка Героя
Спочатку звернімо увагу на заголовки.
Особливо прикро, коли грубі помилки притаманні заголовкам публікацій, що мають офіційний характер. Адже на такі можуть посилатися іноземні кореспонденти. Що ж вони отримають, переклавши справжні ребуси своїх українських колег?
Кілька типових нісенітниць:
Уважно переглядаючи новинні стрічки наших професійних медіа лише упродовж останнього тижня, у своєму записнику довелося задокументувати декілька сторінок подібного «професійного невігластва». Від нічим не виправданих помилок таки рябіє в очах. Найчастіше в словах, які за умов увімкнення в комп’ютері автоматизованої системи перевірки правопису в тезаурусі (словниковому запасі програми) мають найбільше уподібнених «сусідів». Ось деякі з них: зрадників Президента (замість радників), багато асу (часу), насланий пункт (населений), реакційні колективи (редакційні), осадок ворога (осідок), часова атака (масова), розварені політики (розсварені), міні стерво (міністерство). Цей ряд можна продовжувати.
Читачі закликають журналістів не уподібнюватись росіянам, які майже «всуціль безграмотні»
Схоже, що з-поміж читацького загалу, який стикається з подібною журналістською халтурою, зростає кількість тих, кого ця халтура стала обурювати. Адже кожен із нас є стабільним платником інтернет-послуг. Отож, мимоволі самі стаємо спонсорами такої безграмотності й низької культури цілої низки інтернет-ЗМІ.
У гілках обговорень чи відгуків на резонансні публікації, що присутні на багатьох сайтах, почастішали звернення до редакцій саме з цього приводу. Здається, найвлучнішим і досить правдивим є ось цей — від Genri Mattias (на сайті liga.net): «Господа! Некоторые из вас ужасно плохо пишут и на украинском, и на русском языках. С вас уже смеются за это. Не уподобляйтесь мерзким кацапам, которые почти поголовно безграмотные. В Украине народ намного грамотней и потому не позортесь!»
А ось делікатне звернення. Під аналітичною публікацією «Британська розвідка показала, які території України контролюють російські війська», вміщеній на сайті авторитетного інформаційно-аналітичного видання «Українська правда» від 2 квітня 2022 року, небайдужа читачка Nania Zraya залишає для редакції таке запитання: «"У Британії?". Що таке "Британія?". […] "Українська Правда", що з вами? Чому стільки помилок? Зрозуміло, що війна, стрес, але повинні бути якісь стандарти (виділено мною. — М. Т.). Тут пишеш якийсь коментар у соцмережах і перевіряєш правопис, а ви ж професіонали. Чи ні?».
Цікаво, що на такі звернення мало хто з керівників медійної галузі реагує. Як мало хто із чергових редакторів того чи того сайта переглядає стрічки передусім із точки зору редакторської підготовки текстів перед вивантаженням у мережі. У випадку із сайтом київських «Коментарів» помилка із грубим викривленням і різночитанням прізвища нагородженого Зіркою Героя Олександра Сирського вже стала архівною: перевірив за тиждень — ніхто нічого не виправляв.
Причини явища?
Їх дві: негативний вплив на якість інформаційної сфери ринкової стихії та суцільна комп’ютеризація редакційно-видавничого процесу.
На ці два чинники однозначно непрофесійно відреагували свого часу і служба менеджменту редакцій ЗМІ, і журналістська наука та освіта.
Перша (практика журналістика) поспішила спростити процес підготовки тексту до оприлюднення, об’єднавши або й ліквідувавши задля економії або самостійні служби редакцій (скажімо коректорати), або важливі редакційні процеси (зчитування і вичитування журналістського тексту), або редакторські функції (скажімо, свіжоголового).
Друга (освіта і наука) поспішила відмовитися від класичного розуміння редагування як процесу передусім творчого, спробувала його математизувати й формалізувати, цілковито ігноруючи видові, типологічні, творчі, культурологічні ознаки того чи того журналістського продукту. В навчальних програмах факультетів та відділень журналістики (а таких в Україні нині понад 60), нинішні «реформатори» журналістської освіти свідомо скоротили, а то й ліквідували низку дисциплін редагувального блоку, а нормативну «Основи редагування» об’єднали з до краю обрізаною в кредитах «українською мовою». Натомість розвивають ефемерні й ніякі за суттю «спічрайтінги», «копірайтінги», «нетворкінги».
Зігнорована та істина, що жодна, навіть найсучасніша техніка не може кардинально змінити деякі процеси в технології редагування, які потребують не алгоритмів, не математичних формул, не піар-технологій, а розуму й серця людини, тобто досвідченого, небайдужого редактора. На екрані не помічається значна частина тих граматичних, смислових чи логічних помилок, які є очевидними під час читання цього ж тексту на паперовому відбитку.
Нині можна як завгодно переінакшувати штатний розклад будь-якого редакційного підрозділу, зосібна й того, який продукує лише електронну, а не друковану продукцію: коректорів об’єднати з редакторами, а останніх називати операторами чи адміністраторами комп’ютерного складання, верстки чи дизайну. Однак від цього не зміниться сутність, змістове наповнення функціональних обов’язків редакційних працівників.
Керівникам інтернет-видань, які дбають про добру і сталу репутацію, слід назавжди запам’ятати засвоєні практикою дві засадничі аксіоми.
Перша: не можна передовірятися жодній комп’ютерній програмі.
Друга: не може один працівник, якщо навіть він висококласний, поєднувати в собі відповідальні та складні процеси редагування, коректури, звірки, зчитування та вичитування на різних етапах перетворення авторського оригіналу на редакційний. Око одного звикає до тексту за другим чи третім разом, звикає й до низки явних чи прихованих помилок, закладених у тексті від початку або привнесених черговими виправленнями.
Незасвоєні уроки з минулого
Як давати раду посилюваній неграмотності й суржикізації національної журналістики?
Чи будемо миритися з таким неподобством і далі?
Своє вагоме слово мають сказати передусім поважні загальнонаціональні інституції, які за статусом безпосередньо причетні до цієї проблематики. Це Міністерство культури, на плечі якого держава поклала ношу розробника і провідника гуманітарної політики в цілому та інформаційної зокрема. Це правління Національної спілки журналістів України, яка часто невпопад заявляє на весь світ про порушення державою свободи слова (за умов війни) і хронічно не помічає порушень стандартів журналістики, зокрема у мовній площині роботи самих ЗМІ. Це також Комісія з журналістської етики, бо в сфері її обсервації перебуває й етика, і правила, і принципи роботи журналістів, їхні не лише права, а й обов’язки.
На жаль, очільники цих інституцій досі мовчать. Певне вважають, що ця проблема є не настільки нагальною, особливо у час війни.
Тож доводиться нагадувати деякі уроки з далекого і близького минулого журналістики, які ми досі так і не засвоїли.
З давніх часів суспільство висувало високі вимоги до тих, хто волею долі був покликаний створювати, переписувати, розмножувати й поширювати важливі публічні тексти.
Як ставилися до помилок у богослужбових текстах, писаних, скажімо, на землях стародавньої Палестини й Ізраїлю? Про це дізнаємося із «Заповідей стародавніх талмудистів» (а цьому документу понад тисячу років). Якщо в тексті будуть допущені дві буквенні помилки, або нерівність рядків, або різновеликість пробілів між літерами (а пробіли між ними мали бути не більше — не менше, ніж товщина волосини або нитки), такі книги для використання в храмах вважалися непридатними — їх або спалювали, або закопували в землю.
Про сліди таких правил довідуємося і з практики численних шкіл переписувачів текстів, що активно з’являлися при монастирях та головних храмах у давньоукраїнській державі від часів Ярослава Мудрого. Творці наших давніх рукописних книг здебільше поєднували функції і перекладача, і редактора, і коректора, і каліграфа (писаря), і художника. А нерідко й письменника, який сам створював і оформляв текст (це все те, що виходить за межі богословських текстів, — хроніки, літописи, полемічні трактати, панегірики, навчальні посібники). Отож, мали вони бути передусім високоосвіченими, творчими особистостями, обдарованими відповідними здібностями й талантами. Обов’язкове правило: всі мали виконувати роботу лише в келіях і лише за умов «благостного настрою».
Втім, і серед цієї категорії нерідко траплялися особи неуважні, недобросовісні, недовчені. Для таких були передбачені суворіші адміністративні дії, ніж «закопувати чи спалювати» невідповідні декларованим вимогам рукописи. Одним зі способів покарання ченців за допущені помилки було додаткове, позаурочне, переписування значно більшої кількості сторінок, ніж зазвичай. Ймовірно, через це в передмовах, післямовах і численних приписках на берегах (полях) рукописів бачимо так багато різних покаянних слів і вибачень тих, хто писав такі книги. Ось лише деякі з них:
У пріснопам’ятні часи сталінських репресій (30–40-ві роки ХХ ст.), яку пройшла і журналістика радянської України, за допущені коректорські помилки у віддрукованих накладах центральних і місцевих газет винних розстрілювали або запроторювали до в’язниць як «шкідників радянської влади». Хрестоматійний приклад, який використовую на лекціях з «Основ журналістики» для своїх студентів, — помилково замінена літера в прізвищі Сталін (замість т — р) складальником «Махачкалинской правды» (1934 рік). Помилка пройшла всі етапи редакційної підготовки і виявлена була вже в готовому накладі. Наслідок цієї помилки для всієї редакції був таким: головний редактор газети рішенням сумнозвісної «тройки» був арештований і розстріляний, весь творчий колектив звільнений з роботи без права займатися в подальшому журналістикою.
Можна навести низку прикладів із практики роботи української преси в часи брежнєвського застою, коли саме за коректурні помилки «летіли голови» багатьох професійно підготовлених журналістів, починаючи з головних редакторів.
Переконливий приклад із новочасного буття журналістики у Франції. За публікацію в журналістському матеріалі запозичених лексичних одиниць із чужих мов за умов наявності відповідного слова у французькій мові з редакції ЗМІ стягується штрафу на солідну суму. Кошти такого своєрідного «штрафного фонду» спрямовуються на розвиток національного книговидання і кінематографа.
Уроки, варті розмислення. І наслідування…
