detector.media
Наталія Данькова
«Детектор медіа»
13.04.2022 14:00
Дмитро Анопченко, «Інтер»: Не варто дорікати Америці, що вона робить замало — це непродуктивна і образлива риторика
Дмитро Анопченко, «Інтер»: Не варто дорікати Америці, що вона робить замало — це непродуктивна і образлива риторика
Американський кореспондент «Інтера» каже, що варто говорити не тільки з політиками, а й з їхніми виборцями, запрошувати в Україну впливових блогерів та не вдаватись до фейків у боротьбі проти фейків.

Дмитро Анопченко багато  років працює власним кореспондентом каналу «Інтер» у Сполучених Штатах Америки. Зараз його місія важлива, як ніколи. Якщо колись новини з Америки були для українців далекою та часом екзотичною «міжнародкою», то нині, коли Україна чинить спротив російській навалі, всі розуміють, як багато для нашої перемоги важить допомога й підтримка США. А що більшість українських медіа не можуть дозволити собі власних кореспондентів закордоном (а надто за океаном), Дмитро — один із небагатьох журналістів, завдяки яким Україна дізнається новини з Америки з перших рук.

Зараз підтримка Америки і всього цивілізованого світу не викликає сумнівів, а українські теми не сходять із перших шпальт та випусків теленовин… Однак поступово цікавість до ситуації в нашій країні знижується, на перший план виходять інші гарячі новини. «Детектор медіа» вже писав про способи, в які Україна може не дати світові збайдужіти. Запитання про це ми поставили й Дмитрові Анопченку.

Про це треба думати вже сьогодні. Українцям ця війна болітиме ще не одне покоління, а от західна аудиторія в якийсь момент справді може втомитися. Це властивість психіки — призвичаюватись. І тут є два виміри проблеми: зміна пріоритетів медіа і зміни у настроях людей.

У західних медіа Україна поступово може стати не першою новиною — її витіснять інші події, теми, новини. Люди можуть «перегоріти» і переключитись на власні проблеми. Тому вже зараз потрібно змінювати щось у тому, які меседжі ми генеруємо для світу.

Американці — від чиновників, на брифінги яких я ходжу щодня, до сусідів, із якими я вітаюся в під’їзді, — підтримують, турбуються, вболівають. Це не «американська усмішка», яку люди тут часто тримають лише тому, що заведено бути привітним. У випадку з Україною це щиро. Але всі мають власні проблеми: восени — вибори, вже зараз — інфляція, завтра — бензин на заправках може ще дужче подорожчати. У висотному будинку, де я живу, в холі біля ліфтів установили на стіні телевізор. Коли Росія атакувала й полетіли перші ракети, люди ліфт пропускали — стояли біля екрану, дивилися. Зараз часто пробігають, занурені у свої думки, та не звертають уваги на екран.

­— Дмитре, то що робити, аби зупинити «втому від війни в Україні»?

— Звертатись напряму до людей. Меседжі наших політиків мають бути адресовані не їхнім візаві — мовляв, хай у газетах прочитають, що ми про їхню нерішучість думаємо, — а пересічним американцям. Днями у Конгресі була делегація українських депутаток. Після зустрічей вони вийшли до преси. І тут одна з наших депутаток дістає з кишені телефон, вмикає звук на гучномовці, а там — сирена. І каже: це моя дитина щойно прислала, ось що він зараз чує і не може заснути. Ви б тільки бачили, як пожвавилась преса! Бо цей меседж  розбудив у журналістах матусь і татусів. Вони вмить уявили, як би самі почувались, якби, не дай Бог, із їхніми дітьми було б таке.

Від проблем у далекій країні за океаном можна втомитись, а від людських цінностей, які всіх нас об’єднують, — точно ні. Новини з України мають наповнюватися прикладами, історіями, які резонують пересічним американцям.

Що ж до медіа… Пам’ятаєте часи, коли в новинах тільки й говорили, що про коронавірус? І де це все зараз? Так, вірус мутував, відступив. Але з новин цю тему прибрали, бо рейтинги падали. Люди просто не хотіли це дивитися. Поступово ця тема перестала бути першою новиною, далі — перекочувала у другу частину випусків, а згодом редактори взагалі перестали замовляти сюжети.

— Те саме загрожує темі війни в Україні?

— Не швидко, але так. Що робити? Знову таки,  показувати людський вимір проблеми. Медіа звикли шокувати, приваблювати гучними заголовками. Але жаху так багато, що люди просто абстрагуються. Про злочини і жахіття говорити потрібно, але не наповнювати інформаційний порядок денний тільки цим. Меру, міністру, президенту, коли він розповідає західній аудиторії про ситуацію, історія «маленької людини» може здатися незначною. Що значить одна доля в порівнянні з долею цілої нації? Але в Америці кожен виступ президента перед Конгресом наповнений епізодами, коли глава держави перериває офіційну риторику й розповідає американцям, які сидять у залі та дивляться трансляцію наживо, про людей, яких запросив прийти і сісти на балконі. Про їхні історії, їхні подвиги, їхній біль. І вся зала встає й аплодує цим людям. Через історію однієї людини Америка розуміє, яким курсом і навіщо її вестиме президент.

Людям завжди будуть цікаві люди. Люди завжди подивляться на історію інших людей, хоч як далеко вони живуть.

— Що зараз найбільше «чіпляє» американців, а до чого вони не готові?

— Американці в більшості своїй дуже щирі, відкриті до проблем інших, намагаються допомогти. Коли я щойно приїхав до Америки, я їхав на зйомку; зупинив машину біля узбіччя, щоб не розмовляти в дорозі (за це штрафують) і відповісти на телефонний дзвінок із редакції. За українською звичкою ввімкнув аварійку. Дві машини, що їхали за мною, теж миттєво зупинились: «із вами все добре?», «допомога потрібна?».

Люди щиро підтримують Україну, збирають гроші, відправляють гуманітарку. Картини руйнувань і сюжети про біженців їх точно не залишають байдужими. Не важливо, в якому штаті вони живуть, чи голосували за Трампа, чи за Байдена.

А от суто політичні меседжі заходять гірше. Америка досі розділена після виборів, і вистачає людей, які кажуть, що уряд у першу чергу має зосередитись на розв’язанні проблем усередині країни. Це спадок трампівського America First.

А ще тут ображаються, коли їм дорікають. Коли у політичних заявах з України час від часу лунає «ви замало для нас робите» або «чому Захід досі не зробив оце і оце», це викликає образу. Кажуть: «Ми і так робимо для України багато, це несправедливо». Раджу уникати такої риторики щодо Америки і Канади, вона непродуктивна.

— Наскільки потужно тиснуть громадяни Америки на своїх політиків? І в який спосіб?

— Саме зараз цей тиск максимальний, бо восени — вибори до Конгресу, коли переобирають третину Сенату й усю Палату представників. І чинні конгресмени, які йдуть на новий термін, і політики, які тільки хочуть зайняти ці крісла, і партії максимально прислухаються до суспільних настроїв. Саме тому для України це шанс на максимальну підтримку. Бо політики зараз роблять те, чого прагнуть їхні виборці.

Якщо у когось із конгресменів в окрузі є українська громада, саме зараз її голос чути максимально. І якщо люди налаштовані на допомогу Україні і тиск на Росію, це відображається в десятках законопроєктів щодо нових і нових санкцій проти Росії. Конгрес часто жорсткіший навіть за адміністрацію президента Байдена. Бо він реагує на громадську думку в Америці, а Білий дім зважає ще й на реакцію держав-партнерів, на застереження зовнішньополітичної команди.

Треба тільки чітко формулювати меседжі: і на рівні політиків, і через ЗМІ. Не «допоможіть Україні», а максимально конкретні заклики.

Простий приклад. Адміністрація Байдена погодилась надати українцям у Штатах захисний статус. Він дає змогу законно перебувати в країні, навіть коли закінчилась віза, і працювати. Але заявка на цей статус платна — понад 500 доларів з людини! Для багатьох людей, які вимушено опинились в Америці (був на навчанні чи лікуванні, а повернутись в Україну не може через війну) це великі гроші. І меседж на всіх рівнях — і медійному, і дипломатичному, — має бути не «захистіть українців» (наче ж захистили вже?), а конкретний: «скасуйте оплату». Скажіть про це публічно, зверніться до конгресменів, організуйте в новинах «лайф» про українців, які зараз стоять перед вибором — заплатити 550 доларів за бюрократичну форму чи купити собі поїсти. Це підхоплять медіа, і люди почнуть тиснути на своїх конгресменів.

Але Америка — ані політичне керівництво, ані самі люди, — не готова на те, щоб її безпосередньо втягнули у нову війну. Це треба чітко розуміти. Америка десятиліттями воювала в Іраку й Афганістані. Навіть думка про пряму участь американської армії у зіткненнях ще десь — болюча для країни тема. Та й третьої світової люди бояться. Тому так часто речники державних структур наголошують: ми допомагатимемо, але жодного нашого солдата в Україні не буде. Тому нам щодо цього треба бути реалістами.

— Чи є загроза, що американців дезінформують щодо подій в Україні?

— Загроза величезна. В будь-якому суспільстві є частина людей, які з недовірою ставляться до офіційних повідомлень і думають, що від них щось приховують. Вони схильні вірити пропаганді, дезінформації, чуткам, бо вони звучать цікаво й відрізняються від того, що кажуть у газетах і по телевізору. Що робити? Знову звертатись людям до людей. Ті, хто звично ставлять під сумнів матеріали The Washington Post і сюжети CNN, із більшою цікавістю подивляться відео блогера, який був на місці подій. Люди вірять тому, що бачать на власні очі. Якщо вже Білий дім нещодавно тіктокерів запрошував, щоб пояснити їм, чому пальне в Америці дорожчає! Якийсь блогер-тур до України точно потрібен. Можливо, навіть не на офіційному рівні — нехай якась громадська організація їх привезе, люди в себе вдома поселять, нагодують вечерею, поговорять щиро. А військові вивезуть і покажуть те, що має бачити світ. Якщо ви хочете достукатись до людей , треба міняти канали комунікації, а не обмежуватись тільки мейнстримовими медіа.

— Чи впливають на ставлення американців до подій в Україні російські пропагандистські медіа?

— Можливо, в Європі їхній вплив та аудиторія й були значними. Але в Америці найбільші стримінгові платформи — DirectTV та Roku — ще на початку березня розірвали угоди і прибрали сигнал RT America. Виробництво програм Russia Today в Америці припинили, а місцевих працівників звільнили, бо ефіру немає. Та й до того аудиторія в них була невелика.

Як на мене, куди більша загроза — пропаганда й дезінформація через інтернет і соцмережі. Я іноді бачу новини з посиланням на якісь ЗМІ з красивою назвою. Заходиш перевірити першоджерело й бачиш, що це сайт, буквально «на колінці» зроблений, аби на нього можна було послатись. Або соцмережами щось шириться, а я бачу, що це явно «фабрика тролів» розганяє…

Що робити? Можливо, варто зібрати команду волонтерів із числа українців, які живуть у штатах, аби вони поширювали унікальний контент про події в Україні. Звернутись по допомогу до тих, хто є у Штатах лідером громадської думки. Це не питання грошей — ці люди мають проукраїнські погляди, вони хочуть щось зробити. Але не мають ексклюзивної інформації, яку б могли повідомити своїй аудиторії.

Тут важливо утриматись від спокуси перебільшити, розповсюдити неправду, яка краще переконає аудиторію. Я щиро переконаний, що за будь-яких умов фейк не може бути зброєю проти пропаганди й фейків. Правда, щирість — може.

Я робив репортаж про те, як актори бродвейських мюзиклів вийшли на Таймс-сквер у Нью-Йорку й заспівали на підтримку України. Був дощ, вони змокли до нитки, але акцію не скасували — прийшли всі. Я вже не кажу про мешканців міста й туристів, які не змогли купити на цей мюзикл квитки, а тут все просто неба. Вам може здатися це дрібницею, але це потрапило в новини найбільших ЗМІ, а інформагентства розіслали картинку по всьому світі. В новинах говорили про цей концерт просто неба — і, відповідно, про підтримку, якої зараз потребує Україна. Таке точно не проігнорують, таке всі подивляться. І якщо про це казатимуть у новинах, політикам доведеться «підтягуватись» і робити ще більше.

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY