Наведений на вас калаш і звук передьорнутого затвора змушує переглянути пріоритети у житті. І ні, це не злобні івани, які прийшли щось денацифіковувати. Це свої, українці. Підходиш такий до них, пояснюєш, що хочеш зняти результати обстрілів, питаєш, що знімати можна, що не можна. Пояснюєш, що ти будеш знімати за кілька перехресть. Ну, бо там розбиті й спалені машини, розвалені будинки й офісні центри. Ніби домовилися.
Йдеш собі, починаєш працювати. І тут до тебе несеться людина, з якою хвилину тому ви говорили. От тільки тепер вона не надто налаштована на дружню розмову. Тепер вона на вас кричить, погрожує розбити камери, наводить на вас автомат і обіцяє пристрелити, якщо ви не побіжите геть прям тут і прям зараз.
Окей, це я ще можу зрозуміти. Бо це Харків, усі нервові, щодня обстріли, людей може перемкнути, їм може бути глибоко пофіг на якогось там фотографа і його роботу. Лінія фронту поруч і прилетіти може будь-якої миті. Народ на стрьомі.
От вам інша історія. Кривий Ріг. Двір, де виріс Зеленський. Заходимо туди з колегами, розпитуємо двох місцевих жінок, чи пам’ятає взагалі цей двір президента. Яким він був, коли був малим, яким він був, коли ходив до універу. Як вони зараз до нього ставляться і чого очікують. Коротше, звичайна собі розмова для замальовки в репортажі для англомовного видання.
Вже сідаємо в авто, збираємося їхати на базу. І тут до нас підскакують кілька місцевих, викликають поліцію, особливо нервові починають витягати водія з-за керма. Ґвалт, крики, погрози тюрмою й підвалами СБУ. При тому, що представник Служби божої з нами. Його, правда, місцеві слухати не хочуть.
Поки чекаєм поліцію, говорим з місцевими, довго й терпляче пояснюємо, хто ми і що ми тут робимо. Ситуація заспокоюється, стоїм, курим. Підлітає нова група занепокоєних громадян. Знову ґвалт, крики, звинувачення в роботі на Росію, бо питання про дитинство президента, як виявляється, чутлива інформація, що може вплинути на перебіг війни (га?). Звинувачення в роботі на сєпарів з окупованого Донбасу, звинувачення в роботі на Росію, погрози судом воєнного часу – в розумінні занепокоєних громадян це розстріл на місці без слідства.
«Якби у мене був автомат – я б вас нах*й розстріляла», – кричить одна з жінок. Хвала журналістському богу, в цей момент приїжджає поліція, перевертає всі наші речі, ретельно оглядає авто, всіх заспокоює і ми злі й втомлені їдем нарешті на базу.
Результати обстрілів. Люди начиталися, що результати обстрілів знімати не можна. Бо фото у соцмережах – це коригування вогню. Окей. Може бути, якщо за кількадесят кілометрів від вас стоїть ворожа арта. Але ж не тоді, коли від вас до лінії фронту ціла країна 0_о
«Звідки у вас інформація, що обстріляли щось біля аеропорту?» – питає поліцейський колегу.
І в цей момент важко підібрати слова. Бо, по-перше, ваш мер кількадесят хвилин тому написав. Бо, по-друге, у вас, пане полісмен, за спиною ВЕЛИЧЕЗНИЙ СТОВП ЧОРНОГО ЇБ*ЧОГО ДИМУ, який видно за десятки кілометрів. Але все одно нічо знімати не можна. Будівлі біля аеропорту — не можна (окей, поруч стратегічний об’єкт). Гасіння нафтобази — не можна. Стій біля поліцейських фіг зна де і навіть не думай підіймати камеру. Бо це коригування вогню. І можна отримати в об’єктив чи то від поліції, чи то від знервованих місцевих. Пофіг, що на ранок пресслужба ДСНС опублікує у себе на сторінці фотографії. За цими фото корегувати вогонь не можна. А за твоїми, аналогічними (але різкими і у фокусі), — можна.
Народ шукає відьом. І на вулицях, і у соцмережах. Діалогу не виходить. Коли ти намагаєшся пояснити, що нафтобаза тут давно, що координати її є давно, що базу видно навіть на гуглокартах, що ракетні удари не будуть коригувати за вашими фото, (бо це, бл*ха, ракетні удари – це сотні й сотні кілометрів, з Чорного моря чи з Білорусі) – тебе не чують. «Те, що прилетіло за 20 хвилин після нафтобази – результат прямого ефіру ВВС». Та майте бога в серці! Ви хочете сказати, що якийсь іван в режимі реального часу дивився прямий ефір, за 5 хвилин розрахував координати, вистрілив і ракета за 15-20 хвилин уже прилетіла (правда, по іншому важливому інфраструктурному об’єкту в іншій частині міста, але кого то гребе). Спроба дискусії зводиться до переходу на особистості й питань «А чьо ти не на фронті, тобі шо, павєстку пріслать, сільна умний?»
Акредитація збройних сил – просто фантік. Красівий, ламінований, але фантік. Всім похрін на цю акредитацію. Заїжджаєш у ЖК під Львовом – питають дозвіл від місцевої влади. Проходиш блокпост – питають бумажку від військової адміністрації. Питання: нахіба було витрачати час людей в Міноборони, аби про цей документ знало лише Міноборони і журналісти? Що цей документ нам дає, окрім гємору зі спробами його роздрукувати?
Людина з камерою – за замовченням підозріла. Вас зупинить поліція, аби перевірити документи. Акреда від ЗСУ? Що це такоє? Паспорт давай, покажи прописку, що там у тебе на камері? Точно нічого забороненого не знімав? А якщо пошукати? На вас будуть коситися люди, будуть забороняти фотографувати бомбосховище (при тому, що адреса є у відкритому доступі, але то такоє), заборонятимуть фотографувати волонтерський центр (пофіг, що його адреса публічна, а звідти уже навалили 100500 фото).
Я вже не знаю, як пояснювати людям, що журналісти – не вороги. Що від нашої роботи також залежить результат цієї війни. Бо світ має бачити, що роблять росіян і як конкретно вони «не воюють з цивільними». Що прямий ефір з високої точки за кількадесят кілометрів від місця ракетного удару – це не про коригування ракетних ударів. Що диверсант чи коригувальник не буде ходити з технікою, яка коштує 10 тисяч доларів. Диверсант чи кормгувальник буде знімати на телефон. Можливо навіть з вікна сусіднього будинку. Чи з вікна авто. Чи просто проходячи повз. Бо велика чорна камера привертає задофіга уваги. Телефон – ні. Здавалося б, це логічно, але люди про це не думають і думати не хочуть. Тому що навколо шастають ДРГ росіян і коригувальники. Бо про це ж пишуть на кожному кроці, у кожному тєлєграм-каналі.
І це ми ще не говорили про зміни до Кримінального кодексу, за якими тепер ледь не кожного журналіста можна посадити на кілька років, бо він просто робить свою роботу. Коротше, може, ну його нафіг? Може продати камеру, нарешті здати на водійське посвідчення й почати таксувати? Там хоч нервів менше.
