detector.media
Олена Холоденко
«Детектор медіа»
25.10.2021 16:00
«Ukraine X-Y-Z. Звички. Смаки. Побут»: чи важко трьом українським поколінням бути собою?
«Ukraine X-Y-Z. Звички. Смаки. Побут»: чи важко трьом українським поколінням бути собою?
Радіоведуча з «покоління Х» Марта Мольфар, продюсер-міленіал Гліб Лук’янець і режисерка-зумерка Аделіна Борець розповідають, як створювали мультидисциплінарний проєкт про три покоління часів незалежності.

Ідея проєкту «Ukraine Х-Y-Z. Звички. Смаки. Побут» народилася з хобі Марти Мольфар — колекціонування старовинних листівок та фото, а також зі спогадів дитинства. «Я відчула, як через дрібниці можна поринути в минуле. Так само мені захотілося зберегти для інших картину нинішньої незалежної України», — розповідає вона. Представниця покоління Х Марта запалила ідеєю інших. Насамперед продюсера проєкту з покоління Y Гліба Лук’янця. А потім — цілу команду: артдиректора Андрія Достлєва, кризову менеджерку Олександру Дубічеву, перекладачку Вікторію Мєлковську, редакторку Надію Гончаренко, менеджера цифрового музею Тараса Боровика, фоторедакторів Ярослава Солопа та Льолю Гольдштейн, дизайнерку-верстальницю Галину Букшу, режисерку-постановницю фільму Аделіну Борець, оператора-постановника Богдана Борисенка, менеджерку інклюзивної частини проєкту Юлію Сачук та багатьох інших.

Цей проєкт мультидисциплінарний. Він пов’язує в цілісний наратив феномен побутової культури часів незалежності. Дослідження охопило 1991–2021 роки — молодість трьох поколінь: X, Y, Z. Це три десятиліття становлення незалежності й розвитку українського суспільства. Картина історичної повсякденності в проєкті оголюється через культуру і побут.

На виході аудиторія побачить документальний фільм, мистецьку книжку-альбом і цифровий музей історії побуту часів незалежності — інтерактивний онлайн-простір. До книжки та онлайн-експозиції увійдуть мистецькі фото, відбитки репортажної зйомки, світлини з домашніх архівів, а також фото предметів побуту дев’яностих, нульових, десятих.

Дев’ять робочих тем досліджували та обговорювали творці проєкту та експерти в етері «Українського радіо»: українська естрада; дозвілля й розваги; побут: житло, магазини, сфера послуг; секс та гендер; стосунки різних поколінь, новітнє у вихованні, школі, хобі; суспільні настрої: громадянська активність, війна, волонтерство; технології — від пейджерів і таксофонів до 3D та віртуальної реальності; мода — вулична та дизайнерська; кулінарні смаки та ресторанна культура.

Презентація книжки відбудеться 28 жовтня 2021 року під час прессніданку (акредитація за посиланням). Журналісти першими отримають іще «теплу», щойно з друку, паперову «машину часу» — 30 років на 300 сторінках. Разом із виданням буде представлено цифровий музей та фільм «Квіти України». Сайт цифрового музею ukrainci.xyz стартує в день презентації проєкту.

Чи можна застосовувати теорію поколінь до українців? Які найкращі й найгірші риси є в кожного з поколінь? Чому ікси із задоволенням витягали пожовклі фото із сімейних альбомів? У чому проєкт схожий на реаліті-шоу? З яким поколінням асоціюються рокконцерти, фреска Мікеланджело, гра «Кіберпанк»? Про це та багато іншого «Детектор медіа» говорив з авторкою ідеї, текстів та кураторкою проєкту «Ukraine Х-Y-Z. Звички. Смаки. Побут» Мартою Мольфар, продюсером проєкту Глібом Лук’янцем та режисеркою-постановницею фільму «Квіти України» Аделіною Борець.

Марта Мольфар

— Марто, Глібе, Аделіно, ви представляєте покоління X, Y та Z відповідно. Попри вічне питання батьків і дітей, які риси двох інших поколінь ви би хотіли мати у своєму? А які власні — й ворогу б не побажали?

Марта Мольфар: З’ясуймо спершу, що означають літери X, Y і Z. За теорією поколінь, люди певної вікової групи мають подібний набір цінностей і моделей поведінки, оскільки вони дорослішали в однакових історичних умовах. А те, що закладається в нас у дитинстві та юності, формує нашу особистість. X, Y, Z — це три покоління, чия молодість прийшлася на роки незалежності України: «Х», або «невідоме покоління» (народжені у 1964–1984 роках), «Y», або міленіали (народжені у 1985–1999 роках) та «Z» — зумери (народжені у 2000 році й молодші).

Я належу до іксів. Умовно це ті, кому зараз 36–56 років. Ікси більш скуті, співзалежні, але, з іншого боку, в нас таке велике прагнення свободи, що саме покоління Х зробило Революцію на граніті й було серцем Помаранчевого майдану. Революцію гідності почали молодші — ігреки і зети, але коли побили студентів, що мітингували, на їхній захист знов стало покоління іксів. Тобто, на мій погляд, саме колишня залежність мого покоління й викликає непокору, прагнення боротьби. Тому що ми встигли побачити обмеження часів СРСР, але не встигли звикнути до них. Не знаю, чи були б такі активні в боротьбі за свободу ігреки і зети. Адже вони народилися вже в незалежній Україні.

Рис, яких би я нікому не побажала, в іксів не бачу. Може, через те, що в них було радянське виховання й дитинство, а потім вони потрапили в незалежну Україну й навчилися свої мінуси перетворювати на плюси. Скажімо, багатофункціональність. Спочатку я думала, що це мій недолік — хапатися за різні проєкти і працювати в різних сферах одночасно. Можливо, якби я зосередилася на чомусь одному, то досягла б вершин. Але мені було цікаво й те, й інше. В 90-ті ми, ікси, хапалися за різні можливості не тільки заради цікавості, а щоб вижити, бо в 90-ті могли просто «кинути»: не заплатити за виконану роботу. Тому ми тут співали, там танцювали, а в іншому місці будинок будували, сподіваючись, що хоч десь отримаємо платню. А сьогодні наше намагання вижити розглядається як уміння людини бути різнобічною, досягати задоволення від того, що вона робить. Універсальність якраз і є прогресом, бо притаманна зараз й ігрекам, і зетам. Нині це тренд. Футурологи кажуть, що в майбутньому людина впродовж життя матиме мінімум п’ять професій. А ще ікси самостійні. Ми звикли піклуватися про себе з дитинства, поки батьки були на роботі. Недарма іксів називають «поколінням із ключем на шиї».

Гліб Лук’янець

Гліб Лук’янець: Мені в іксах подобається те, що вони спрямовані на зовнішній світ більше, ніж ігреки. І за рахунок цього здатні більше комунікувати й утворювати більше зв’язків. Можливо, через те, що більшість із них грали у спортивні командні ігри, а вже в ігреків дуже популярною була офлайнова комп’ютерна гра. У зетів і в наймолодшого покоління альфа в житті стало більше онлайну, де вони теж училися колективізуватися. А ігреки, ті, кому зараз приблизно 24–37, так і залишилися індивідуалістами. Мені бракує занурення в команду, притаманного іксам і зетам.

У зетів (12–23 роки) мені подобається їхня відкритість, що дозволяє ефективно й неупереджено спілкуватися з іншими. Вони живуть із відкритим забралом. Те, чого б я не побажав іншим із рис свого покоління, — неприв’язаність до будь-чого. Сьогодні в мене один пріоритет, завтра інший, і мені важко прив’язатися до чогось віддано і глибоко. Гадаю, це мінус.

Аделіна Борець

Аделіна Борець: У поколінні Х мене в позитивному сенсі вражає набагато спокійніший підхід до проблем, ніж у міленіалів та мого покоління, зетів. Також висока працездатність просто заради роботи. Велика відповідальність. В іксів було більше шансів розвиватися довго в середовищі, де ти працюєш. І ще ікси — останнє з поколінь, яке читало заради любові до читання.

Те, чого б я не хотіла переймати й бачити в наступних поколіннях і вже не бачу у своєму, це закритість і позбавленість любові та ніжності, від чого потерпали ікси. Не хочу сказати, що в них цього не було взагалі, але було набагато менше, ніж у покоління Z. Мені здається, що зетів виховують набагато ніжніше. В ігреків хотіла б узяти рішучий підхід по питань екології, життя заради насолоди й багатозадачність, хоча в цьому є як плюси, так і мінуси. А основний мінус мого покоління — зети геть позбавлені терпіння.

— Як виникла ідея простежити, чим подібні й чим різняться три покоління українців, чия молодість припадає на кожне з трьох перших десятиліть незалежності?

Марта Мольфар: Я хотіла зафіксувати деталі, дрібниці побуту й часу, який швидко минає. Я філокартистка, багато років збираю старовинні листівки і фотокартки та безліч іншої дрібноти. У дитинстві я з батьками жила в Москві. Вони, як і всі бейбі-бумери (народжені в 1946–1964 роках. — «ДМ»), працювали на півтори ставки. Допомагаючи їм, мене певний час виховували наші старенькі сусіди: забирали після садочка, потім — зі школи. Прив’язалися до мене (їхня власна донька загинула), і я маленькою багато часу проводила в них. Ці літні люди були нащадками видатних дворянських фамілій і в своїй оселі зберегли атмосферу того часу. У цьому нібито маленькому музеї я відчула, як через дрібниці можна поринути в минуле. Так само мені захотілося зберегти для інших картину нинішньої незалежної України. Вона розпорошена. Ми не надаємо значущості деталям, нюансам, бо вони буденні для нас. Але сьогодення швидко зникає. Мені захотілося вхопити, зупинити, зберегти його для власної рефлексії та для нащадків.

Аби зберегти, ми обрали три форми. 30 років — три періоди. Тому відповідь була на поверхні. Ми вирішили показати ці три українські десятиліття через тих, чия молодість припала на 90-ті, нульові та десяті. А за теорією поколінь це є ікси, ігреки та зети.

— Що формує те чи інше покоління?

— Теорія поколінь отримала як схвалення, так і критику. Її не можна вважати абсолютно науковою ідеєю. Ми просто скористалися зручним умовним поділом. І хоча теорію вигадали американці, вона підходить для України. Бо фактори, які впливають на людину, поки вона зростає, однакові для всіх. Перший фактор — економічний. Марковані кризою 90-ті. Я не знаю жодного ікса, який би зберігав гроші у гривні. Ми не довіряємо банкам, добре пам’ятаючи, як згоріли внески наших батьків. Приміром, уже зети не розуміють, навіщо купувати долари і зберігати заощадження саме в цій валюті. Другий фактор — технології. Ступенем розвитку технологій ікси, ігреки й зети кардинально різняться між собою. Ми, ікси, останнє покоління, яке народилося без комп’ютерів. Ігреки мали змогу в дитинстві привчалися до комп’ютерів, зети зростали вже з інтернетом, а покоління альфа взагалі від народження з ґаджетами. Третій фактор впливу — історико-політичний: революції, війна, пандемія. Четвертий — культурний — музика, книжки, кінофільми. Всі ці фактори відображаються в повсякденні. І тут ідеально вписалося моє захоплення вернакулярною фотографією. Так називають аматорські світлини, які віддавна зберігаються в родинах.

— Глібе, що вас як представника наступного покоління — ігреків — зацікавило в цьому проєкті, чим ви так захопилися?

Гліб Лук’янець: Можливістю зробити проєкт, який матиме цінність не в єдиному моменті часу, а в довготривалому контексті, щоби потім люди могли побачити, як це було. Три складові — книжка, фільм та інтернет-ресурс — сформувалися не одразу. Зрештою це будуть окремі продукти з абсолютно різних індустрій, які нам вдається поєднати. До цього я робив різні фільми, а для мене виклик — поширити фільм за межі екрана. Тож два ключові моменти: фіксація того, що є зараз, й інтеграція трьох різних за суттю продуктів.

— А що найбільше болить?

Гліб Лук’янець: Болять і книжка, і фільм. Це спроба зробити щось, чого не робили раніше. Фільм, що розповідає про пересічних українців: як хто живе, які в кого проблеми. Три героїні свого часу і свого покоління. Звичайне життя, шар, тонко зрізаний ножем без штучних історій. Те, що мене приваблює і в кіно, і в сучасному мистецтві, і в літературі. Люди вже уникають епічних драм, побудованих на великих конфліктах. Усе переноситься в буденний ритм, де на перший погляд нічого не відбувається. А насправді в цьому, може, навіть більше уроків і віддзеркалень самого себе для читача або глядача. Бо кожен проживає звичайне життя.

— Тобто ваші книжка й фільм — не про зірку, супермена, а про звичайну людину?

Марта Мольфар: Так. І я нарешті можу сказати, що в нас, іксів, поганого й чого б я не побажала іншим поколінням. Ікси народилися в Радянському Союзі, і нам притаманна показуха. І те, що приваблює в нашому проєкті Гліба, для мене було найсуперечливішим моментом, тобто мені довелося через себе переступити. Бо нас привчили, що не можна показувати непривабливі речі — лише парадний бік.

Гліб Лук’янець: Не можна показувати туалетний папір «Обухів».

Марта Мольфар: Дуже наочна метафора! Я знаю людей із покоління іксів, які перед приходом гостей замінювали в туалеті обухівський папір на красивий, білосніжний папір Zeva. Щоб виглядало комільфо. Щоб показати, що в нас краще, ніж є. Це радянська звичка, яка закріпилася в іксів і якої, на щастя, майже немає в ігреків та зетів.

— Я так зрозуміла, що кожне з поколінь авторів відповідає за свій продукт — за ознакою часу: ікси — умовно за текст, книжку, ігреки — за сайт, зети — за відео, візуальний контент.

Гліб Лук’янець: Так і є. Цей розподіл ролей був органічний від початку. І це ще одна характеристика, кому що притаманне.

Аделіна Борець: Для мене це і робота, і хобі одночасно. Я спостерігаю і разом зі своєю командою записую все на камеру. В результаті постає щось більше, ніж просто щоденне спостерігання. Ми всі займаємося цим у своєму середовищі. Для мене це виклик.

У мене немає жодних проблем із комунікацією поміж поколіннями. Покоління зетів більш толерантне. Через свою професію режисера я прагну з усіма порозумітися, мені просто цікаво зрозуміти іншу людину, з якою спілкуюся, — старшу чи молодшу за мене.

До теорії поколінь я ставлюся скептично. У нашому проєкті це радше умовний спосіб дослідження. Зараз ми монтуємо фільм, і я підбиватиму підсумки. Можливо, дам відповідь на своє ж питання: чи перекладається теорія поколінь на наші реалії?

Наш фільм будується на аналізі поведінки трьох жінок із різних поколінь — X, Y, Z. Їх об’єднує наративна лінія: вони всі мешкають у проблемних будинках — з аварійною частиною або навіть під знос. Й історія про кожну жінку розкривається інакше, бо всі вони поводяться по-різному щодо своєї домівки і взагалі свого життя.

Так, стереотипи різних поколінь проявляються. Наприклад, наймолодша учасниця фільму, зетка, 100 % часу проводить у телефоні, не випускаючи його з рук. Міленіалка Вікторія весь час сидить за комп’ютером, працює навіть удома. Дивишся на неї й думаєш: «Типовий міленіал». А починаєш зближуватися з людиною — й виринають нові факти, які роблять поділ поколінь не таким однозначним. Що ж до представниці покоління Х і старше, в мене таке відчуття, що вони дуже борються за свою територію. За межі своєї території вони виходять дуже рідко.

— Як формувався цей задум?

Аделіна Борець: Проєкт X, Y, Z просто просився народитися. Шукаючи матеріал, я була здивована, що раніше не робили порівняльного аналізу цих поколінь, лише поодинокі окремі дослідження про іксів і міленіалів. Але це здебільшого розмовний телевізійний формат, коли психологи та інші фахівці розповідали про типові риси поколінь. Як на мене, старомодно всіх під одну гребінку підводити.

Тому ми з продюсером проєкту Глібом Лук’янцем довго шукали формат стрічки. Я завжди «топлю» за більш авторські фільми, аби було чутно і мову, і смак режисера, аби це відчувалося, а не лише було розказано. Для мене було важливо не нав’язувати своєї думки, бо я хотіла зазирнути в родини людей, які мені не близькі, не знайомі навіть. І я вигадала ідею: аварійний дім, метафора середовища, в якому перебуває не лише країна, а й кожна людина. Мені було цікаво, як кожне з поколінь бореться із загальною для героїнь проблемою.

Кадри із фільму «Квіти України»

— Коли народилася назва фільму «Квіти України»? Коли вже намагалися знести будівлю «Квіти України» в Києві?

Аделіна Борець: Так, уже намагалися знести. Але мені б не хотілося, щоб назва фільму асоціювалася з частково зруйнованим будинком «Квіти України» на вулиці Січових Стрільців, 49. Кожна з наших героїнь має сентимент до квітів. Квіти зрізаються, відроджуються, це також виглядає символічно. Мені хотілося, щоб це виглядало радше естетично, аніж політично. Тому квіти в назві — це просто квіти, а «Україна» — місце, де вони ростуть.

Гліб Лук’янець: «Квіти України» — робоча назва. Остаточна буде відома після фінального монтажу, де історія, можливо, набуде інших акцентів. Крім того, є другий план фільму — це Україна. І не просто покоління, а зріз часу, те, що зараз відбувається в країні. Якщо нам удасться передати не просто відмінності поколінь, а ще й зафіксувати момент України на її тридцять першому році незалежності, я вважатиму це надметою.

— Кому, крім науковців, стане у пригоді зібраний вами матеріал і зроблені висновки?

Гліб Лук’янець: Культурологам, політикам.

Марта Мольфар: Думаю, українцям, які вміють рефлексувати. А ще іноземцям. Усі три наші продукти будуть двомовні — українською та англійською. Бракує українського культурного продукту, який був би зрозумілий іноземцям. Бо за радянською традицією в нас перекладається «на імпорт» щось етнічне — вишиванки, шаровари, гопак, борщ і сало. Ці стереотипи поширюються й надалі: Україну знають лише за етнічними ознаками. Але незалежна Україна є сучасною. Хотілося б, щоб нас побачили людьми, які не лише гопак танцюють.

Наші переклади англійською — це авторська адаптація письменниці українського походження Вікторії Мєлковської, яка останні 15 років живе в Ірландії. Адже якщо просто перекласти без пояснень, то іноземці й половини не зрозуміють. Наприклад, ще таке «гробки», до чого олів’є на Новий рік і що означає тепер для нас слово «переселенці». Вікторія «перекладає» ментальною мовою іноземця, робить ідеальну експортну версію. Коли я відправила їй на переклад першу частину книжки, вона написала, що плакала над текстом. Вікторія з покоління іксів, у 90-ті жила в Україні. Тема її дуже чіпляє, і вона хоче, щоби про це в людяний спосіб дізналися іноземці. Коли Вікторія Мєлковська показала свої переклади ірландським та британським письменникам, вони були в захваті. Їх захопила й сама ідея дослідження, й невідомий світ українського побуту останніх тридцяти років. Вони знаходили спільне, згадували, як це було в них, і порівнювали з нами. І багато хто з них завдяки нашому проєкту запланував відвідати Україну, щойно закінчиться карантин.

Думаю, приваблює те, що наш проєкт «без глянцю». Це якби ти зайшла до мене, а я, приміром, у піжамі і ще не встигла ліжко застелити. І зустрічаю тебе така, як є. А ти бачиш моє справжнє життя, де я не вбираюся до твого візиту в сукню і не витягую парадну скатертину на стіл.

Кадри із фільму «Квіти України»

— Ще у дев’ятнадцятому столітті глядачі обожнювали прийти в театр і спостерігати, як на сцені двоє відомих людей, подружжя, просто п'ють чай і спілкуються між собою, як у житті. А згодом уже на телебаченні з’явилися реаліті-шоу, де глядачі можуть бачити повсякденне життя мешканців будинку. Те, що ви робите, можна порівняти з цим?

Гліб Лук’янець: Можна. Пам’ятаєш, Аделіно, на початку в нас була ідея зробити щось на кшталт шоу «За склом». Звести представників трьох поколінь в одній локації і знімати якийсь час. Але це була занадто радикальна ідея.

Аделіна Борець: Я не хотіла селити героїв фільму десь примусово. Хотіла просто знайти одну будівлю, в якій мешкали би представники різних поколінь. Формат фільму такий, що ми всюди підглядаємо за нашими героями. Звісно, я їх скеровую на те, що потрібно. Історія міленіалів розкривається дуже відверто. Ми зачіпаємо навіть найболючішу проблему героїні — бажання завагітніти. Ми оголюємо героїв.

Марта Мольфар: Коли я відправила тексти українській редакторці Надії Гончаренко, вона попередила, що завантажена іншими проєктами і змушена відмовитися через брак часу. Але, побачивши текст, змінила плани. І подарувала мені книжку, яку створила група науковців Інституту культурної політики Українського центру культурних досліджень — «Нариси української популярної культури». Це була наукова праця, аналітика побуту першого десятиліття незалежної України. Вийшло друком лише одне видання — 1998 року. Цікава і корисна праця. На жаль, потім до цих досліджень не поверталися.

Гліб Лук’янець: Час був інший — не було ще потреби в рефлексії.

Марта Мольфар: Ця книжка була знаком, як важливо проєкт робити і в інтернеті також. Тому наш цифровий музей — це можливість долучитися до ідеї всім охочим. Фільм і книжка — більш мистецькі продукти, а сайт — для всіх зацікавлених.

Гліб Лук’янець: Крім цього, кожен, хто захоче долучитися до проєкту, зможе закинути туди свої світлини, й таким чином контент стає інтерактивним. Технічним боком музею опікується Тарас Боровик, а фотоконтент формує дослідник фотографії й координатор об’єднання «Українська фотографічна альтернатива» Ярослав Солоп. Не знаю, яке подальше життя буде в Музею, якої він набере популярності, але його ідея може жити багато років, поповнюючи історію побутової культури українців.

Світлана Вольнова — акторка, телеведуча, модель, Марта Мольфар — ведуча програми «Нічна вахта» на «Українському радіо», Костянтин Дорошенко — арткритик, куратор сучасного мистецтва.

— Книжка-альбом, кіно та сайт. Втім додався ще один формат — радіо, бо обговорення головних тем відбувалися в ефірі програми «Українського радіо» «Нічна вахта»

Марта Мольфар: Наш мультидисциплінарний проєкт — це фільм, книжка і сайт-музей; четвертою складовою мав бути круглий стіл, на якому фахівці мали обговорювати питання проєкту, а аудиторія — коментувати це в прямому телеефірі. Спочатку ми хотіли орендувати приміщення, запросити фахівців і транслювати дискусію онлайн у відеоформаті. Але коли почали готувати круглий стіл, зрозуміли, що за годину-дві не проговориш усього. Кожен із десяти розділів книжки і музею заслуговує на окреме обговорення. Тому мені спала на думку ідея: якщо я працюю на «Українському радіо», чому ми не можемо залучити до обговорення всю Україну? Так і зробили. Зрештою кожен з ефірів нашого круглого столу у програмі «Нічна вахта» отримав три життя. Перше життя — прямі трансляції, які активно коментували слухачі з усіх регіонів України. Друге — архів випусків програми на сайті «Українського радіо». А третє — подкаст у цифровому музеї.

— Які ефіри були найвдаліші?

Марта Мольфар: Найцікавішим ефіром стала розмова про секс. По-перше, були класні спікери (втім, як і на всі інші ефіри нашого «круглого столу»). Про секс ми дискутували з Костянтином Дорошенком, арткритиком, куратором сучасного мистецтва, Світланою Вольновою, акторкою і моделлю, Данилом Столбуновим, кінопродюсером і експертом із сексуальної освіти, Мариною Усмановою, директоркою феміністичної ЛГБТ-інклюзивної організації «Інша», та Яною Дзиґою, креативною директоркою. Коли про секс міркують такі поважні експерти, це цікаво слухати. Адже на цю тему кожен може й хоче говорити, але не дуже часто про це запитують.

До речі, я перша людина, яка робила еротичне шоу в незалежній Україні: у 1997 році на радіо «Киевские Ведомости» з’явилася перша і єдина еротична програма — свого роду українська версія Женні Шаден (диджейка російської радіостанції «Європа плюс», яка насправді чоловік. — «ДМ»). Але я зрозуміла, що не буде, як у Женні Шаден, тому що за вікном 90-ті, а я — жінка. А 90-ті — це часи сексизму й гендерних стереотипів. Тому жінка не могла говорити у прямому ефірі про секс те, що міг говорити чоловік. Хоча було цікаво. Програма називалася «Лінія кохання». Вона існувала лише три місяці, а потім мене, як ведучу, перекупила інша радіостанція вже на престижне ранкове шоу. Але ті сміливі перші ефіри про секс були однією з багатьох ознак сексуальної революції 90-х. А я навчилася відвертості і сміливості.

— Порадувало в дискусії про секс, що її учасники говорили спокійно, називаючи речі своїми іменами. Без дитячих ха-ха, хі-хі представники трьох поколінь озвучували проблеми, пропонуючи шляхи розв’язання.

Марта Мольфар: Під час ефіру нам, іксам, — ми навіть переморгувалися між собою, — представник зетів здався ханжею. Точніше, цнотливо-стриманим. Але цей ефір став справжнім дзеркалом, бо ікси й зети абсолютно різні в питаннях сексу. Ікси розкуті, трохи розбещені, тому що сексуальна революція в нас припала на 90-ті. Тоді як в усьому світі вона відбувалася у 70-ті, на два десятиліття раніше. І ми, ікси, відчули на собі вплив цієї сексуальної революції. Ігреки, а особливо зети, більш вдумливі. Їхній слоган «не кількість, а якість» дехто з іксів навіть не розуміє, вважаючи, що якість — це і є кількість. І в питаннях сексу ми відрізняємося більше, ніж у решті питань.

— В яких сферах ще ми дуже різні, а в яких — однакові?

Марта Мольфар: Мені здавалося, що найбільш різні ми будемо в розвагах, відпочинку, дозвіллі. Адже розваги так змінилися. І для мене було дуже дивним, що насправді розваги лишилися майже такими, як були, просто змінився їхній формат: скажімо, з’явилися інтернет-ігри. Захоплення молоді музикою і перегляд відео досі у пріоритеті, як і тридцять років тому. Але змінилися форми їхнього споживання, змінилися самі носії контенту.

Гості передачі «Нічна вахта» з циклу до 30-ї річниці Незалежності «Як жили українці у 90-ті і що змінилося відтоді? Стосунки різних поколінь, новітнє у вихованні, школі, хобі»

— А щодо читання?

Марта Мольфар: Нам здається, що зети читають менше всіх. Аж ніяк! Просто ми читаємо різні речі. Ми, ікси, більше читаємо художню літературу, ігреки — переважно енциклопедії, словники, нон-фікшн, а зети взагалі читають більше нас, але переважно цифровий контент.

Ще один вдалий ефір — «Як жили українці у 90-ті і що змінилося відтоді?». На цьому ефірі були Гліб та Аделіна. Ми, представники різних поколінь, плакали, сміялися, і це було напрочуд щиро. Потім мені кілька людей написали у приват, що цю програму потрібно обов’язково повторювати й давати прослуховувати у школах, дітям і батькам. Це була рефлексія в живому ефірі.

Я не можу сказати, хто з експертів мені найбільше сподобався чи найбільше мене вразив. Але можу похвалитися. Коли ми робили програму про їжу й ресторани, її учасником стала людина, яка започаткувала європейську ресторанну культуру в Україні, — Ерік Айгнер. Він був легендою ресторанної справи 90-х і нульових, перетворив «общепіт» на клубну культуру. Я знайшла Еріка у фейсбуку, він одразу відгукнувся, був дуже радий і долучився до ефіру. І сказав, що вирішив цього року назавжди повернутися до нашої країни: «Мені не вистачає України в Німеччині».

— Поняття Х-Y-Z–поколінь — інтернаціональне?

Марта Мольфар: Так, воно інтернаціональне. На початку нульових російські вчені намагалися адаптувати теорію поколінь під пострадянський простір, навіть заснували інститут. Але будьмо чесними: люди — не геометричні фігури, їх не можна усіх втиснути в межі. Є загальні риси. Є межові випадки, ті люди, які народилися на межі іксів та ігреків, всмоктують риси обох поколінь. Більше того, серед покоління іксів найбільше тих, хто є ментально літніми людьми, а поряд із ними є їхні ровесники, які ментально ігреки і зети. Тобто все індивідуально. Втім для узагальнень ця теорія зручна. Це також зручний інструмент для маркетингу — теорія поколінь і створювалася для того, аби знати цільову аудиторію для продажів.

Гліб Лук’янець: Теорія поколінь — це цеглина, від якої можна відштовхнутися, вигаданий іноземцями клаптик матерії, на який можна стати й подивитися, в якій точці ти є, подивитися навколо себе і на самого себе. Для мене це не самоціль, а інструмент цікавого дослідження.

— Марто, якою мірою появі проєкту «Ukraine Х-Y-Z. Звички. Смаки. Побут» посприяла твоя книжка «Україна 1997–2020. Дивись. Згадуй. Відчувай»?

Марта Мольфар: Дякую, що ти згадала цю книжку, яка для мене дуже важлива. Спонсорував її «Київстар», і це те видання, яке б я хотіла дарувати іноземцям, аби вони легко й цікаво пізнавали Україну. В цій книжці у формі фотощоденника зібрані найважливіші моменти, які ми хочемо пам’ятати і про які із задоволенням будемо розповідати тим, хто про нас мало знає.

Коли англійські тексти були зверстані, ми попросили, аби кілька носіїв мови прочитали їх і зробили зауваження до перекладу. Молодий американський коректор зізнався: «Було так цікаво, що я забув шукати помилки — так захопився книжкою. Довелося починати спочатку». Інша дівчина сказала: «Я тепер знаю, що таке Україна. Цю книжку треба роздавати всім іноземцям».

Обидва наші видання — і для себе, і для інших країн. Київстарівську книжку ми теж передусім робили для себе, але вона виявилася людяним підручником для мешканців інших країн. Щоби зрозуміти ментальність і причини важливості для нас тих чи інших подій. Приміром, коли ми готували «Україна 1997–2020. Дивись. Згадуй. Відчувай», мені говорили: «У тебе дуже багато війни в контенті». Довелося прибрати частину світлин із фронту, починаючи з 2014 року. Мені навіть було соромно, що війни, на мій погляд, замало лишилося, і це моя «зрада». Але коли моя подруга з Данії побачила зроблене, вона сказала: «Марто, твоя книжка — про війну». Бачите, яке суб’єктивне ставлення. Наше суспільство дуже мілітаризоване, бо війна на нашій території триває.

Фрагмент книжки «Україна 1997–2020. Дивись. Згадуй. Відчувай»

— Чи охоче покоління Х витягало пожовклі фото із сімейних альбомів? Чого соромилося?

Марта Мольфар: Зараз до 90-х велика цікавість у пострадянському просторі. Покоління Х відгукнулося швидше за інші, тому що минуло 20 років — час рефлексувати. Ікси стали дорослими, все перетравили і з задоволенням полізли шукати фотки. Сором’язливості не було зовсім. Дівчата з 90-х навіть повитягали із «далеких шухляд» світлини, на яких вони раніше не подобалися собі.

Гліб Лук’янець: Не хочемо на них дивитися, але ти бери.

Марта Мольфар: Одна розповіла: «У молодості я багато фотографувалась і завела окрему коробку для фото, де я некрасива. Викинути було шкода, а покласти в альбом — соромно. А зараз мені 50, дістала ту коробку і побачила на світлинах красуню». До речі, теж риса жінок-іксів — соромитися, що ти не досить гарна.

— А які червоні лінії для зображення себе на фото є для ігреків та зетів?

Гліб Лук’янець: Для мене червоних ліній немає. Я міг би дати доступ до свого жорсткого диску — мені все одно, яке фото візьмуть. Але з роботи над фільмом роблю висновки, що для нашої героїні з покоління Х червоної лінії взагалі не було, а ігреки та зети не все хотіли віддавати камері під час роботи з Аделіною. Не знаю, чи вийде на 100% відверта історія. Але навіть якщо вийде, попереджаю глядача, що це не є 100% життя ігрека або зета.

У родині нашої героїні-зетки не дуже хотіли відверто показувати стосунки з батьками, коли події стосувалися питань здоров’я та інших особистих речей. У принципі, така сама ситуація і в ігреків. Причому це не стосується суто інтимних стосунків, а щось на кшталт приватної території. Мені здається, що в іксів такого менше.

Марта Мольфар: Яка приватність, коли ми — радянські діти? Я з покоління середніх іксів. Навчалася в одній із центральних шкіл Шевченківського району Києва. Ця школа стала однією з перших, де обладнали комп’ютерні класи. А поруч із цими комп’ютерними класами — туалети «з позаминулого століття», які в дитині остаточно вбивали відчуття приватної зони. Якщо це інтерв’ю читатимуть ігреки й зети, вони не повірять, що таке можливо. Вбиральні в нашій престижній школі були шокуючі — дірки в підлозі, розташовані три навпроти трьох — без жодних перегородок, ані з боків, ані перед діркою-нужником. Тобто нема де заховатися від очей — ти спостерігаєш за всіма, і всі спостерігають за тобою в процесі. Я читала дослідження про радянські туалети. Ця принизлива «відкритість» робилася навмисно, аби стерти межі приватності взагалі.

Гліб Лук’янець: У 2021 році таке є в Китаї. Це політика.

— Якою мірою проєкт, зокрема у фоточастині, ностальгійний («українці люблять сімейні альбоми»), а якою — прогресивний, скерований у майбутнє?

Марта Мольфар: По-перше, наш проєкт — не ностальгія, а рефлексія. Ми не говоримо: «А пам’ятаєте, як було добре?» Ми навіть уникаємо словосполучення: «А пам’ятаєте?» Я намагалася, щоби текстові дослідження, які я робила, були максимально об’єктивні. Це аналітика, спостереження, факти, мінімум висновків, аби не нав’язувати. Висновки робитимуть самі люди.

А візуальна складова не просто емоційна — це прогресивне мистецтво. Художні та дослідницькі проєкти, в основі яких вернакулярна, тобто повсякденна фотографія ― зараз світовий тренд у фотомистецтві. Бо саме на таких фото із сімейних архівів зафіксовані щоденні практики та люди.

Над книжкою працює крута команда художників, які ставляться до проєкту як до продукту, що буде просувати українську культуру вперед. Якщо для мене це культурне дослідження, то для них це художній внесок у мистецтво. І ми це поєднали. Щоб текстові дослідження в книжці не порушували візуальний художній задум, наш артдиректор Андрій Достлєв їх розмежував. Якщо хтось не хоче перевантажувати себе читанням, а лише очима «їсти» продукт, текстові вставки не будуть заважати.

Гліб Лук’янець: До речі, так працює і фейсбук, і інстаграм: ти бачиш лише світлину й початок тексту, а якщо хочеш, то вже відкриваєш текст і читаєш його далі.

Я від себе додам, що проєкт «Ukraine X-Y-Z» — це рефлексія з метою пізнання себе. Бо зараз усім цікаво, ким вони є. Те, що люди змінили вектор із зовнішнього спрямування на самого себе, дуже позитивна тенденція в культурі. А ще це можливість зрозуміти свої мотиви, свою природу, все, що впливало на тебе впродовж твого становлення. Я впевнений: відповіді на ці питання кожний знайде передусім у книжці. У фільмі також ми прагнемо за допомогою своєрідного інтимного зрізу показати сьогодення трьох поколінь.

Марта Мольфар: Ми вдячні Українському культурному фонду за можливість такого різнобічного культурного дослідження. І безпосередньо експертам УКФ, які побачили цінність цього проєкту.

Гліб Лук’янець: Це людяність. УКФ від початку побудований за європейською традицією державної підтримки культури. На відміну від радянської моделі державного замовлення, яка існувала, скажімо, у фонді Держкіно. Це ключова відмінність. УКФ повністю перекреслив радянську модель і взяв за основу європейську.

— Як підбирали команду проєкту? Серед них багато ваших знайомих…

Гліб Лук’янець: Ну що значить знайомі? Ми знаємо, що ці люди працювали в подібних проєктах, створюючи особливу «хімію». І ми знаємо, що ця хімія буде в нашому проєкті. Персональні комунікаційні ризики всередині команди можуть підірвати весь проєкт. Ми уникаємо їх. Тому це зважений підхід до відбору учасників команди.

Марта Мольфар: Як, приміром, підбиралися люди для книжки. Я знала, що в Льолі Гольдштейн, з якою я працювала на «Радио Вести», відмінний смак. І коли я дізналася, що Льоля працює як фоторедакторка в серйозних проєктах, то зрозуміла, що ця людина нам потрібна. Мені було важливо, щоб артдиректором був сучасний фаховий дизайнер із європейським баченням, щоб у нього був і український, і європейський досвід роботи, і щоб ця людина поважала історію й архіви. В інтернеті я натрапила на публікацію про Андрія Достлєва, художника й дизайнера, небайдужого до вернакулярної фотографії, який збирає старі світлини, купує їх на ринках та аукціонах. Я побачила споріднену душу. А потім саме Андрія порадила Олександра Дубічева, кризова менеджерка нашого проєкту й людина, якій я довіряю і яку поважаю. Андрій майже одразу погодився, бо йому сподобався проєкт. Мені говорили: «Як? Сам Достлєв погодився? Але ж він дуже крутий і працює за великі гроші…»

Гліб Лук’янець: А в нас немає некрутих.

Марта Мольфар: Коли ми говорили з Андрієм, він навіть не запитав, яка сума гонорару. Він поставив багато запитань про сам проєкт, а не про гроші. Андрій Достлєв — автор дизайну декількох власних фотокнижок, зокрема видання «Мені досі соромно викидати їжу. Бабуся розповідала мені про Голодомор» (Родовід, 2019), яке потрапило до шортлістів премії Unseen Dummy Award (2018) і конкурсу «Найкращий книжковий̆ дизайн» фестивалю «Книжковий̆ Арсенал» (2020), отримало першу нагороду Ukrainian Dummy Award (2018) і почесну відзнаку на Форумі видавців у Львові. Андрій давно займається дослідженнями родинної та аматорської фотографії.

До цього проєкту я не була знайома з фоторедактором і дослідником фотографії Ярославом Солопом. Але коли побачила крутезну книжку «UPHA Made in Ukraine — антологія сучасної фотографії», яку він зробив разом із Михайлом Букшею, то подумала: хочу цих людей у свою команду. Я відшукала їхні контакти, й коли ми зустрілися, проєкт їх зацікавив. А ще Ярослав із Михайлом познайомили мене з дизайнеркою Галиною Букшею, яка зробила нам верстку книжки й допомагала порадами щодо друку. А сам друк відбуватиметься у друкарні «Майстер книг», яка також має великий досвід роботи над проєктами УКФ.

Так і складалася команда книжки. В ній переважно ікси.

— А зетів як ви шукали?

Гліб Лук’янець: По-перше, я з ними працював в інших проєктах. В кіно найчастіше так і відбувається. Все підв’язане під конкретні дати, під стислі терміни й під дуже багато творчих моментів, тому ти маєш знати, хто ким є серед членів команди. Не можна заходити у проєкт без розуміння сильних та слабких сторін кожного учасника. Звісно, частина команди — нові люди, яких ми знайшли за рекомендаціями. Але в моєму форматі роботи ці люди радше доповнюють кістяк команди. А ті, кому ти маєш довіряти, — це основний склад. Продюсер має мінімізувати ризики, тому він обирає перевірених людей. Неможливо й не потрібно весь час усіма управляти. Бо продюсер — це продюсер, а режисер — це режисер. Фільм роблять режисер та оператор. Тому, з одного боку, має бути творча довіра, а з іншого — ти маєш знати, що проєкт буде зроблений вчасно.

Марта Мольфар: Є жорсткі дедлайни. Зазвичай такі книжки робляться значно довше. Автори довго і вдумливо збирають матеріали, багато разів щось перероблюють, удосконалюють. А в нас на все про все лише чотири місяці, щоб зібрати унікальний вернакулярний архів, фотографічні й аналітичні дослідницькі матеріали, написати тексти, зробити якісні авторські переклади англійською, відібрати візуальний контент, зробити концептуальний дизайн, зверстати книжку, почаклувати фотокорекцією над старенькими неякісними фото, віддати зверстані матеріали на вичитку редакторам і коректорам і нарешті надрукувати книжку. Думаю, за такий час подібні проєкти ще ніхто не робив.

Гліб Лук’янец: Фільми точно не робив. З моменту виникнення ідеї до фінального монтажу в нас, по суті, чотири місяці. Абсолютно нереальні терміни.

Марта Мольфар: Крім того, в нас іще будуть інклюзивні версії для людей із вадами зору й вадами слуху. У нашій команді є Юлія Сачук — правозахисниця й експертка з прав людей з інвалідністю, співзасновниця й керівниця ГО «Боротьба за права / Fight For Right». Нам пощастило, що Юлія долучилася. І вона також раділа можливості співпраці з проєктом до тридцятиріччя незалежності.

Гліб Лук’янець: Є майданчик «Доступне кіно», на якому можна, скачавши застосунок, українською мовою дивитися фільми з додатковим звукописом для людей із вадами зору і з розгорнутими субтитрами для людей із вадами слуху.

— Чи важко бути представником покоління, яким є кожний із вас?

Марта Мольфар: Важко, я думаю, нашим батькам, бейбі-бумерам, яким довелося перебудовуватися. Ми прийшли в незалежну Україну молодими, і для нас це і є наша справжня країна — аж ніяк не Радянський Союз. Більшості іксів не довелося перебудовувати життя і змінюватись. Іксам було складно, але цікаво.

Дослідження, які я робила, й наші ефіри-обговорення показали дивні речі. Раніше мені здавалося, що 90-ті — це найважчі роки, а стрімке, революційне життя почалося пізніше. Ні! Коли ми говорили з експертами про музику, моду та інші речі, виявилося, що майже в усіх галузях саме 90-ті були часом, коли ламалися кордони не тільки політичні, а й ментальні. Це був час найбільших свобод. А найдивніше, що 90-ті були більш українські, ніж нульові. Оце мене вразило. Тобто Україна відчула себе вільною, незалежною, почала шукати свій шлях. Було багато експериментів. Наприклад, україномовної музики у 90-ті було набагато більше, ніж у нульові, коли вже відчувався вплив Росії. Прийшла комерціалізація, і шлях в український шоубізнес уже пролягав через Росію.

Нульові — це певною мірою роки застою, коли Україна трохи пригальмувала. Але 2004-й показав, що ми таки можемо рухатися вперед, а своє гальмування ми надолужили вже у 2013-2014 роках. Це як маятник: якщо затримати довше в одному боці, буде сильніший удар в іншому. Але 90-ті, роки моєї молодості, були шалені і сміливі. Це були роки божевільних, неймовірних експериментів у найкращому розумінні слова. Бути іксом, напевно, найцікавіше.

— Чи погоджуєтеся, Глібе?

Гліб Лук’янець: Бути ігреком не важко. Може, трошки сумно. Але, думаю, причина в тому, що ігреки — індивідуалісти, трохи замикаються на самих себе в більш ізольованому світі, ніж, приміром, ікси. Але все ж бути ігреком цікаво. Про зетів не знаю.

— Не дарма міленіали так називаються: вони вже в досить дорослому віці переступають межу епох. Глібе, ви відчуваєте, що роки вашої юності припали на злам віків і тисячоліть?

Гліб Лук’янець: Сто відсотків. Я це відчував ще в дитинстві, а це для дитини щось казкове — перехід у наступне тисячоліття. Мені здається, що ігреки — покоління, яке ще захопило і повний аналоговий світ: і літературу, і театр, і культуру, яка сягає своїм корінням у фольклор. Залишки цього ще були у 90-х, наприклад, у селах. А з іншого боку, вже в дитинстві ми увійшли в інтернет. Зараз 95% професійного життя я проводжу в онлайні перед монітором. Ми відчули післясмак соцреалізму, бо не було тоді декомунізації, і я мав доступ, наприклад, до повного зібрання творів Леніна. А з іншого боку, ми зараз входимо, як сказав оператор нашого фільму Богдан Борисенко, в нове Відродження. Бо якщо подивитися на теперішні фільми, це абсолютна художня античність в її найкращому розумінні. Тому ігреки унікальні, бо побували і там, і там. І так я й почуваюся — перехідним поколінням між двома тисячоліттями.

 

— Аделіно, чи важко бути зеткою?

Аделіна Борець: Хмм, не знаю. Я знаю, що важко бути мною.

Марта Мольфар: Чудова відповідь — суто зетівська!

Аделіна Борець: Не знаю, чи це пов’язано з тим, що я зетка, чи з тим, що я жінка, чи що я поміж підлітковим віком і дорослим, чи, можливо, тому, що я зараз існую в 2021 році. Звісно, що нам набагато легше, ніж бути 23-літньою жінкою у 90-х, або у 80-х, або навіть у двотисячних. Ми маємо багато ресурсів для того, аби бути… не хочу вживати слово «щасливими», бо це різнобічне й неадекватне поняття, але я вважаю, бути мною-Z — це дуже класно. Тому що в нас уже є багато різних можливостей, більше мрій, які ми можемо здійснити. І я вважаю й часто повторюю своїм друзям, що ми з ними живемо в найкращі часи, і далі буде ще краще.

— Ваш проєкт на етапі завершення. Спробуйте мовою музики, поезії, танцю — будь-якого мистецтва — змалювати кожне з поколінь?

Марта Мольфар: Спробую змалювати покоління через прагнення. В іксів домінує прагнення свободи. Причому в усьому. Після радянського дитинства це прагнення в іксів найвиразніше, тому що ігреки та зети були вільними вже при народженні. Я колись відмовилася від дуже високої посади, бо там був наджорсткий контроль: фіксація буквально кожного твого поруху. Я сприйняла це, як зазіхання на мою свободу.

Домінанта ігреків — прагнення самореалізації. І тут винні їхні батьки та економічний стан, багатьох ігреків батьки націлювали на кар’єру. Тому ігреки одружуються пізніше, ніж ікси та зети, адже спочатку треба стати на ноги.

А у зетів, як мені здається, це прагнення —зрозуміти себе. Абсолютно точно, що зети — покоління, якому найбільше притаманно рефлексувати. Можливо, тому, що вони молоді. Стануть старшими — прагнення може змінитися.

Гліб Лук’янець: В мене ікси асоціюються з рокфестивалями. Зети — з образом Відродження «Створення Адама» (фреска Мікеланджело, створена близько 1511 року. — «ДМ») — дві руки, які хочуть доторкнутися одна одної. А своє покоління, ігреків, я порівнюю з героями фільмів Ксав’єра Долана. Більшість іксів їх іще не знала, а зетів — уже не знала.

Аделіна Борець: Маркування людей за роками їхнього народження ніби вміщує всіх у коробку, з якої ми не можемо вибратися. Але іксів я би схарактеризувала цитатою Сковороди «світ мене ловив, та не спіймав», про міленіалів я би сказала, що це фільм «The Dreamers/Мрійники», тому що всі вони ламають стереотипи, які були «до». А життя зетів можна порівняти з новою відеогрою «Кіберпанк 2077/ Cyberpunk 2077».

Фото надані авторами проєкту «Ukraine Х-Y-Z. Звички. Смаки. Побут»

Головне фото Павла Пастушенка

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY