detector.media
Діана Буцко
для «Детектора медіа»
07.10.2021 15:00
Американська редакторка Ді Голл: «Ти не можеш орієнтуватися на політичну партію, якщо кінцева мета — розповісти правду»
Американська редакторка Ді Голл: «Ти не можеш орієнтуватися на політичну партію, якщо кінцева мета — розповісти правду»
Керівниця центру розслідувальної журналістики Wisconsin Watch розповідає, як це — керувати незалежним медіа в США, скільки заробляють у цій країні журналісти і як Трамп ускладнив стосунки ЗМІ та аудиторії.

Увімкнувши американський телеканал, можна швидко визначити, яку з двох основних політичних партій США він підтримує. Поляризація між демократами й республіканцями з Капітолійського пагорба перейшла на екрани телевізорів і шпальти газет. Утім медіаландшафт США не суцільно розділений прірвою між продемократичними і прореспубліканськими засобами масової інформації. І на нейтральній території працюють медіа, які прагнуть бути політично незаангажованими. З головною редакторкою одного з таких ми й поговорили. Ді Голл уже одинадцять років разом зі своїм чоловіком очолює Вісконсинський центр розслідувальної журналістики Wisconsin Watch. В інтерв’ю «Детектору медіа» вона пояснює, як фінансуються незалежні медіа, чому боротися з фейками стало складніше за президентства Дональда Трампа та з якими викликами зіткнулися американські журналісти під час пандемії.

— Ді, як виник Wisconsin Watch? Як і чому ви вирішили заснувати ЗМІ?

— Ми запустилися 2009 року. Енді став першим співробітником (Енді Голл — виконавчий директор Wisconsin Watch. — «ДМ»). Це була його мрія — поєднати любов до журналістських розслідувань із любов’ю до викладання. Він багато років працював в університеті, навчаючи молодих журналістів, і подумав, що це хороша ідея — поєднати ці дві справи, оскільки на його попередній роботі фактично ліквідували розслідувальну журналістику, все більше й більше скорочуючи персонал (це дуже поширене явище в американських газетах), а він хотів продовжувати працювати з розслідуваннями. З іншого боку, Енді багато років працював в Університеті Вісконсину в Медісоні й відчував, що якби ми керували центром розслідувань, що зосереджувався би на підготовці журналістів-початківців, він міг би робити одночасно обидві речі.

Ді та Енді Голл

— Одна з місій Wisconsin Watch — виховувати нове покоління журналістів. У вас щороку багато стажерів та стипендіатів?

— Так. У нас є стажери та стипендіати як з Університету Вісконсину, так і з інших вишів по всій країні. Деяким із них ми платимо, дехто приходить до нас, уже отримавши стипендію. Університети у Сполучених Штатах почали надавати фінансування студентам, аби ті могли здобути практичний досвід, оскільки інформаційні організації скорочуються та економлять настільки, що закривають або зменшують свої програми стажування. Тепер вони навчають лише одного-двох молодих журналістів на рік замість десятка.

— Скільки у вас штатних журналістів?

— У нас є так званий керівний персонал — це сім штатних працівників із бізнес- та новинного відділів. Крім того, тепер у нас є троє штатних репортерів, а також люди, які співпрацюють із нами за контрактом (можливо, лише на одному проєкті). І так, ми виросли з бюджету у 100 тисяч доларів до 1,2 мільйона доларів на рік.

— Чи складно працювати в медіа, де багато стажерів, адже вони можуть бути не досить кваліфікованими?

— Що ж, це хороше запитання. Важко. Досвідчений репортер може дуже швидко розібратися в історії, а новачку знадобиться набагато більше часу, щоб написати текст, тому ми намагаємося їх об’єднувати в пари. Недосвідченим журналістам потрібно у 5–10 разів більше часу, щоби зробити те ж саме, що я можу зробити за кілька годин чи днів.

Редакція Wisconsin Watch

— Wisconsin Watch — позапартійне медіа. Чи можете ви пояснити, чому для вас було важливо заснувати медіа саме такого типу?

— Позапартійність, тобто незалежність і від Демократичної, і від Республіканської партій, дозволяє нам розповідати історії з різних точок зору, не відчуваючи при цьому обмежень. Наприклад, чинний губернатор Вісконсину є демократом, а попередній був республіканцем. Якби ми були політично заангажованим медіа, всі історії про нинішнього губернатора були би про те, як усе чудово. Але ми не орієнтуємося на політичну партію, ми орієнтуємося на правду й факти. Ми написали цілу купу історій про те, як система працевлаштування у Вісконсині, яка в кінцевому підсумку є сферою відповідальності губернатора, зазнала краху. І ці історії здобули нагороди. Якби ми були політично заангажованим медіа, ми б не публікували ці розслідування. Або ми б не змогли написати про досягнення адміністрації колишнього губернатора-республіканця, бо змушені були би слідувати партійній лінії. Тому позапартійність важлива в гонитві за правдою та інформацією. На мою думку, ти не можеш орієнтуватися на політичну партію, якщо кінцева мета — розповісти якнайкращу версію правди.

— Більшість американських медіа є певною мірою партійними, упередженими, тому що читаючи чи дивлячись їх, можна зрозуміти: вони підтримують демократів чи республіканців. Чому американські ЗМІ працюють так і чи може ця модель бути успішною з точки зору поширення новин та фактів?

— Безсумнівно, якщо подивитися на опитування журналістів, то більшість із них скажуть, що є лібералами і демократами, аніж консерваторами та республіканцями. Я думаю, що така природа медіа. Так само, як багато людей із бізнесу консервативні. Чимало журналістів, як правило, ліберальні, тому що нас учили дивитися на різні точки зору, а не просто замикатися на одній перспективі, а також вивчати факти. Дивлячись на факти, ви, як правило, формуєте думку, яка може відрізнятися від того, що думає представник громадськості, бо він не мав такого досвіду.

За роки Трампа поширилася ідея, що правда має партійну приналежність. Якщо ви намагалися розповідати правду, то ставали опозицією до президента та республіканців, бо не повідомляли того, що вони хотіли, — ви повідомляли факти, які були вам відомі. І це поставило нас у таке дивне становище, ніби ми підтримували демократів, але насправді ми відстоювали правду.

— Чи не бачите ви проблеми в такій моделі? Наприклад, якщо ви консерватор, то можете перейти із CNN на Fox News. У журналістів немає великої можливості поширювати правду: люди не будуть вас дивитися, якщо не погоджуються з тим, що ви кажете.

— Правильно. І це є величезною проблемою. Це тріумф дезінформації та пропаганди проти публічного дискурсу й демократії. Я думаю, що одна з найбільших проблем, із якими зараз стикається наша демократія, — деяким людям зручніше покладатися на думку, а не на факти. Або вони відкидають усі масові, авторитетні новини на користь божевільних теорій змови та інших ідей, які просто не відповідають дійсності, але збігаються з їхніми політичними поглядами, що, звісно, були сформовані значною мірою дезінформацією та пропагандою, поширюваною правими чи лівими ЗМІ. До речі, ліві медіа так само поширювали теорії змови проти вакцинації. Хоча переважно це робили республіканці та консерватори, але частина лібералів також вважає, що вакцини заражають людські тіла. Для мене все це звучить безглуздо, але це впливає на аудиторію.

— Чи можуть консерватори мати свої ЗМІ, які були б менш упередженими, аніж Fox News?

— Так, звісно! Вони вже існують. Сайт The Bulwark об’єднує купу консервативних публіцистів, які мають власну думку, з якою, ймовірно, ліберали не погодилися б, але всі вони оперують однаковою базою фактів. Це ж зовсім інша справа, аніж коли ви збираєтеся створити власний всесвіт фактів, які насправді не прив’язані до реальності, а потім висловлюватимете думки щодо них. Або ж ви можете бути, як The Bulwark чи The Weekly Standard (консервативний журнал, відомий критикою Трампа, припинив виходити 2018 року; його співзасновник Вільям Крістол долучився до запуску The Bulwark. — «ДМ»), та погоджуватися із загальновідомими фактами, що 670 тисяч людей померли і що COVID реальний. А вже потім ви вільні висловлювати свою думку, хто в першу чергу відповідальний за таку ситуацію.

— Чи вірите ви, що громадські мовники та незаангажовані ЗМІ можуть бути успішними та популярними у США?

— Думаю, можуть, але знову ж таки лунатимуть застереження, особливо з правого боку, що будь-яка інформаційна організація, яка не висловлює їхніх думок, бреше. Ми намагаємося, застосовуючи нашу систему перевірки фактів та багаторічний досвід, розібратися в тому, що відбувається, й допомогти людям це зрозуміти. Це не мета таких організацій, як Fox News. Їхня мета — розпалити людей. І знову ж таки, існують ліві медіа, які роблять те саме. Знаєте, консерватори та республіканці теж хороше робили. Наприклад, першим прихильником того, що ми зараз називаємо законом про доступну медичну допомогу, був Мітт Ромні — республіканський губернатор штату Массачусетс. Вони давно запровадили це у своєму штаті. Але потім, коли 2012 року Мітт Ромні балотувався на пост президента, йому фактично довелося відмовитися від свого найбільшого досягнення, тому що уряд уже схвалив цю програму на федеральному рівні.

— Wisconsin Watch — неприбуткове видання. Ви не вірите, що медіа можуть бути бізнесом?

— Некомерційні організації — це теж бізнес. Просто ми нічим не володіємо. Ми з Енді не можемо піти на пенсію, тому що в нас немає грошей. Різниця між прибутковими і неприбутковими організаціями полягає в тому, що в комерційних є власники, які мають фінансові інтереси. Ми є бізнесом у тому сенсі, що в нас є читачі, які платять нам, і в нас є рахунки, які ми повинні оплатити з нашого доходу. Більшість наших доходів надходять від приватних пожертв та великих фондів. Але вони не можуть диктувати, про що саме нам написати, адже ніхто нами не володіє.

— Але ви не маєте реклами, як це передбачає бізнес-модель ЗМІ.

— Не маємо, бо це не те, чого ми прагнули. Однією з причин невдачі моделі традиційних газет є те, що дохід від реклами — це вже примітив. Компанії, що надають товари та послуги, зрозуміли, що можуть зв’язатися з клієнтами напряму, — для цього їм не потрібна газета. Якщо ви хочете прорекламувати свій розпродаж, то надсилаєте інформацію про нього електронною поштою людям, які підписалися або вже щось купили у вас. Це колись потрібно було розміщувати рекламу в місцевій газеті, мовляв: «Гей, у нас у четвер розпродаж!». Тепер посередник не потрібен. Ми, інформаційні організації, все частіше переходимо на модель передплати, де людям доводиться платити за зміст новин. Хоча в інтернеті контент довго був безкоштовним, зараз багато видань запроваджують платний доступ. І що більше людей зможуть платити за контент, то менше медіа потрібно буде покладатися на рекламу.

— Але, виходить, ви і в передплату не вірите, бо всі ваші матеріали у відкритому доступі.

— Правильно. Ми вирішили зробити все безкоштовним і доступним. Деякі люди не платитимуть за контент, а ми отримуємо пожертви, тому вважаємо своїм обов’язком безкоштовно надавати інформацію. Таким чином ми охоплюємо більше читачів, а це наша головна мета.

— Чи могли б ви детальніше розповісти про джерела вашого фінансування?

— Значне фінансування ми отримуємо від великих фондів — це організації, які мають багато грошей, і, можливо, навіть кращі способи для досягнення своїх цілей. Так, є кілька великих фондів, які підтримують журналістику, але журналістика — лише один із напрямків, на який вони дають гроші. Наприклад, Фонд Форда. І це велика частина нашого фінансування. Інша частина — це сімейні фонди. Припустімо, є сім’я, у якої багато грошей, і вони хочуть пожертвувати частину свого багатства на благодійність. Ми отримує гроші від них, але вони повинні дотримуватися тих самих стандартів, що й інші фонди: вони не можуть нам диктувати, про що писати.

У нас є й окремі люди, які дають нам гроші. Вони переважно живуть у штаті Вісконсин і просто підтримують журналістику й демократію.

Це основні джерела, але в нас також є так званий трудовий дохід. Наприклад, торік ми отримали гроші від ProРublica, щоб розповісти про виборчу комісію Вісконсину. Над цією історією працювала наша на той час репортерка Ванесса Свейлз. Вони оплатили частину її зарплати. Такий тип фінансування, як правило, ми отримуємо від фонду чи благодійної організації, яка шукає партнера для роботи над одним проєктом.

— Скільки зазвичай вам жертвують читачі? Я маю на увазі середню пожертву від людини.

— Різні суми. У нас є різні рівні пожертв: найвищий рівень — понад 5 тисяч доларів на рік, наступний рівень — 1000 доларів на рік, решта людей жертвують, скільки захочуть: 20 чи 100 доларів на місяць. Людей із найвищого рівня ми запрошуємо на камерні розмови про журналістику, де збираємося з донорами, але це не означає, що ми робитимемо те, що вони захочуть. Ми більше обговорюємо вже опубліковані історії: як і чому ми їх вирішили написати.

Між іншим, ми отримали від одного чоловіка, який уже помер, 50 тисяч доларів, хоча навіть і не знали його. У своєму заповіті він лишив великі гроші на підтримку розслідувальної журналістики й після його смерті людина, відповідальна за спадок, передала нам 50 тисяч доларів. Ми були здивовані, але дуже щасливі. У нас також було кілька індивідуальних пожертв на суму 100 тисяч доларів. Ці люди — мільярдери і для них це вартість обіду, а для нас — дуже важливо.

— Ви згадали про індивідуальних донорів і сімейні фонди (останні не дуже поширені в Україні). Чи могли б ви пояснити, навіщо багатим людям давати вам гроші, якщо вони навіть не можуть проконтролювати, що ви пишете, чи попросити написати хвалебну історію про них. У чому їхній інтерес?

— Це може здаватися божевіллям, чи не так? Але такі в нас вимоги.

Деякі люди мають стільки грошей, що вони хочуть вирахувати зі своїх податків благодійні пожертви. Але ми не приймемо пожертви, якщо вони не погодяться, що не можуть диктувати, про що нам писати. Хтось може сказати: «Ось вам 100 тисяч доларів, мені дуже подобається ваша робота, а ще я захищаю морських левів». Але в нас у Вісконсині немає морських левів і ми не будемо про них писати. Якщо їх це не влаштовує, вони підуть до когось іншого, хто погодиться на такі умови. Тобто для деяких людей це податкові відрахування, інші ж почуваються фінансово стабільними, тож тепер хочуть реалізувати свою давню пристрасть, підтримавши журналістику.

— Місцевим ЗМІ складніше збирати гроші, ніж загальнонаціональним?

— Така проблема є, адже ми не пишемо про людей, які хочуть змінити американський політичний ландшафт чи врятувати дітей по всій країні. Так, безумовно, зосередження уваги на одному штаті робить нас непривабливими для деяких спонсорів. Є журналістські фонди, які дають купу грошей ProPublica, яка є національним некомерційним розслідувальним інформаційним центром. Цікаво, що і вони стали все більше зосереджуватися на локальних новинах, бо бачать, що місцевих ЗМІ стає все менше й менше і вони не займаються розслідуваннями, бо їм просто не вистачає грошей.

— У вас були випадки, коли не вистачало грошей? Якщо я правильно розумію, такі засоби масової інформації живуть від однієї пожертви до іншої й ніколи насправді не знають, чи матимуть гроші наступного року. Чи у вас усе інакше?

— Ні, у нас так само. Зараз ми чекаємо відповіді від одного фонду, який збирав раду директорів півтора тижня тому, але досі нам нічого не повідомив. І ми стурбовані, бо це значна сума. Ми постійно відчуваємо напругу, намагаємося розвивати організацію на основі тих грошей, які в нас є, і тих, на які розраховуємо, але все ж не будуємо великих сподівань, щоб із тріском не провалитися, якщо бодай один спонсор відпаде наступного року. Бо фонди можуть сказати: «Ми фінансували Wisconsin Watch три роки, цього досить, ми будемо рухатися далі». І ми нічого не можемо з цим зробити. Я намагатимуся переконати їх залишитися, але якщо вони все-таки підуть, ми повинні знайти спосіб замінити це фінансування або оптимізувати нашу роботу.

— Як ви даєте раду постійному стресу, якщо не знаєте, чи буде наступного року зарплата?

— Іноді ви просто йдете у похід! (Сміється. Під час запису інтерв’ю Ді була в поході. — «ДМ».) І намагаєтесь бути дуже відвертою з усім персоналом, пояснюючи, що ми повинні бути обережними й не можемо витрачати купу грошей. Особливо це складно для молодих журналістів, які тільки починають кар’єру, але, на жаль, зараз це відбувається майже у всіх засобах масової інформації, окрім The New York Times, The Washington Post і ще деяких гігантів. На жаль, ви можете прийти до місцевої газети, але вже незабаром вас звільнять, тому що ви наймолодша серед персоналу. Вас можуть прийняти на роботу в будь-яке медіа, а через рік-два скоротити штат, і ви підете першим.

— Скільки в середньому заробляють американські журналісти?

— Інститут некомерційних новин, який обслуговує понад 300 таких інформаційних організацій, як наша, випускає щорічний звіт. Вони досліджують і зарплати. Тобто це публічна інформація, про яку ми повинні звітувати. Я би сказала, що журналісту-початківцю ми би платили приблизно 45–50 тисяч доларів на рік. Звісно, в редактора чи виконавчого редактора зарплати набагато вищі. Ми, як правило, платимо дуже добре, якщо порівнювати з маленькою місцевою газетою, бо вважаємо, що це справедливо. Ми могли би платити менше, але тоді б ми не залучили таких талановитих людей. Якщо вам потрібні таланти, на які ви можете покластися, вам доведеться платити їм більше.

— І ці зарплати оподатковуються, так?

— Зазвичай так. Ви не отримаєте на руки 45 чи 50 тисяч; приблизно 29% від суми віддаєте уряду для сплати федерального податку та на податок на прибуток, який іде штату.

— Ваші публікації — переважно великі розслідування. Чому у вас немає стрічки новин?

— У нас є щось схоже на новини, але все одно вони глибші. Якщо стається вибух, про нього напишуть. Якщо губернатор зробить важливе оголошення, це буде висвітлено. Ми намагаємося робити те, що більшість інформаційних організацій не мають змоги робити. Ми беремо важливу проблему і справді заглиблюємось у неї, і це забирає тижні або місяці, а в більшості інформаційних організацій немає таких ресурсів. Більшість із них просто піде на пресконференцію, де мер скаже, що збирається замінити дві тисячі труб за рік. Але ніхто не стежитиме і не з’ясовуватиме, що сталося з цією обіцянкою. Тому ми робимо довші форми.

— Така модель не була би життєздатною у прибутковому медіа.

— Саме так, і в цьому різниця. Це ще одна з причин, чому ми — некомерційна організація.

— Як редакторка, ви не думаєте, що це завелика розкіш для ХХІ сторіччя — дозволити журналісту працювати над текстом два місяці? У вас немає спокуси його пришвидшити?

— Правильно, ви можете це зробити. І тоді його перша публікація буде забута, щойно її буде опубліковано. І друга буде забута, щойно її опублікують. І третя буде забута, щойно її опублікують. Ми ж намагаємося дати людям широкий, глибокий, всебічний погляд на багато по-справжньому важливих питань. Ми не робимо новин про знаменитостей чи спорт, які збирають багато переглядів. Наша унікальна цінність у тому, що ми робимо глибокі розслідування, яких ви не зможете отримати деінде. Чому люди читають New Yorker? Або Atlantic? Вони не читають Atlantic, тому що Atlantic щодня щось публікує, вони читають його, тому що раз на місяць він виходить із дивовижними історіями (десять разів на рік. — «ДМ»).

— Ви думаєте, що у ХХІ сторіччі — в добу тікока — людям усе ще потрібні лонгріди?

— Знаєте, ми теж почали робити короткі версії своїх історій для швидкого читання, які публікуємо в тіктоку. Це лише маленькі віньєтки — п’ять основних моментів із великого матеріалу. У цьому теж є цінність, тому що іноді люди переходять на довгу версію.

Я погоджуюся з тим, що сьогодні увага людей значно скорочується. І я серед цих людей, що мене засмучує. Мені важко, якщо я не у відпустці, читати книжку, залипнути на ній. Хоча я люблю читати. Я помітила, що мої нейронні зв’язки підлаштувалися до постійної перевірки новин і оновлень. Ми дуже-дуже розсіяні. Тому через короткий формат ми намагаємося пояснити людям, що наш довгий текст вартий прочитання.

— Ваша процедура перевірки фактів вражає. Чи могли б ви її описати?

— Репортер працює над публікацією. Коли він пише текст у Google Docs, ми просимо вносити примітки — посилання на джерело інформації. Це може бути розшифроване інтерв’ю з героєм, звіт, урядова доповідь, сайт, якийсь академічний документ. Коли текст наповнений цими коментарями, приходить редактор і все перевіряє. Багато разів під час перевірки фактів ми виявляємо помилки чи невідповідності. Або я отримую історію з посиланням на якесь інтерв’ю, йду туди й думаю: «Оця цитата хороша, але інша набагато краща».

Ми перевіряємо кожне ім’я, посаду, місце розташування, опис, назву, заголовок доповіді. Якщо ви цитуєте Джейн Сміт — професорку кафедри антропології Університету Вісконсину в Мілуокі, — ми перевіряємо всі компоненти: Джейн Сміт, професорка, університет Вісконсину, Мілуокі, й переконуємось, що все правильно. Під час фактчекінгу ми часто просимо репортера ще раз щось уточнити — це може призвести до того, що ми змінимо фрагмент тексту чи наголосимо на деяких моментах більше, на інших — менше.

— Чи багато американських ЗМІ мають такий процес перевірки фактів?

— Я би сказала, що це не так уже й поширено, особливо в новинах. Це важко було б реалізувати, якщо ви йдете на пресконференцію об 11:00 і всі хочуть знати, що там сталося, об 11:20. Перша чернетка історії, як називають журналістику, містить деякі помилки, оскільки люди очікують новин одразу. Перевірити факти в таких умовах дуже важко. У більш довгих форматах є фактчекінг. Так само у великих розслідувальних проєктах. У новинах це рідкість.

— Чи не тому з’являється проблема фейків?

— Ні, не думаю. Справа не в тому, що засоби масової інформації багато речей подають неправильно. Справа в тому, що люди, які мають певні інтереси, змушують вас думати, що ми зробили все неправильно. Якщо The Washington Post помилилася, а потім виправила цю помилку, то люди все одно казатимуть: «Бачите, ви не можете довіряти The Washington Post». Вони знайшли помилку й виправили її. Це ознака того, що вони не намагалися обдурити читача. Але це також частина політичної стратегії. Це дезінформаційна пропаганда, мета якої — змусити людей не довіряти традиційним ЗМІ. Інакше вони не віритимуть в усю ту маячню, в яку ви намагаєтеся змусити їх повірити. Вам доведеться дискредитувати всі медіа, й так ви можете контролювати людей, примовляючи: «Ви не можете довіряти нікому, крім мене». Навіть якщо все відбувається прямо перед очима, наприклад, COVID убиває хворих, люди не віритимуть. Колективні зусилля були спрямовані на те, щоби змусити людей не вірити традиційним ЗМІ, тому що це спосіб контролювати людей. Так, частина провини лежить і на нас, але, на мій погляд, не основна.

— На вашу думку, американці стали менше довіряти традиційним медіа?

— Так, на це вказують опитування, особливо до виборів 2016 року, хоча потім рівень довіри зріс. Але зараз стільки дезінформації, що люди просто не довіряють будь-яким засобам інформації. Натомість покладаються на випадкових людей в інтернеті, яких вони насправді не знають, але які розповідають їм, що є «правдою», при цьому не дотримуючись стандартів і, можливо, переслідуючи таємні політичні мотиви. На мою думку, це спроби політичного контролю: що більше людей бояться й не довіряють, то легше ними керувати. Особливо якщо ти хочеш, аби всі повірили, що ти — єдине реальне джерело інформації. Це сталося у випадку із Трампом, який зміг контролювати велику групу людей. Це далі триває — введення людей в оману, переконування їх у тому, що те, що відбувається на їхніх очах або про що вони читають у місцевій газеті чи у відомих виданнях, таких як The New York Times чи The Washington Post, не відповідає дійсності. Чесно кажучи, це просто сила пропаганди та контролю розуму.

— Як ви бачите майбутнє традиційних медіа у світі, де люди більше довіряють блогеру, який поширює фейкові новини про антивакцинаторів, аніж Бобу Вудворду? У них є майбутнє?

— Це хороше запитання, й мені хотілося б відповісти: «Звісно! Це легко вирішити». Але ні, нелегко. Це розділило сім’ї, це розірвало нашу країну. На мою думку, єдиним рішенням є правда. Але як це донести до людей і як змусити їх повірити в це? Це важко. Особливо коли вони були буквально запрограмовані не вірити у правду. Вони були запрограмовані, навпаки, не довіряти всім тим джерелам, які намагаються виправити ситуацію, публікувати перевірену, фактичну інформацію, а натомість вірять випадковим людям в інтернеті, бо погоджуються з їхніми політичними поглядами.

— Які ще виклики стоять перед медіа?

— Фінансові проблеми лишаються актуальними для середніх та малих видань. Стара модель, коли покладалися на місцевих рекламодавців, практично мертва. І не зрозуміло, чи ці медіа мають достатньо ресурсів, щоби створювати таку журналістику, за яку люди платитимуть. Ви платитимете, скажімо, 20 доларів на тиждень сайту новин, який висвітлює лише місцеву систему освіти та шкільну команду з американського футболу? Ні, мабуть, ні. Люди готові платити таким виданням, як The Washington Post і The New York Times, тому що вони можуть розповісти надзвичайні історії, на виготовлення яких підуть місяці і сотні тисяч доларів. Тому в них усе добре. У решти американських ЗМІ фінансова модель розвалилася. Люди не вірять, що ви витрачаєте стільки свого часу, зусиль і грошей, аби докопатися до істини. Знову ж таки, усе це завдяки фейковим новинам.

— Чи не означає це, що маленькі локальні організації помруть?

— Найменші ЗМІ мають одну перевагу — ніхто, крім них, не висвітлює локальну спільноту. Якщо ви хочете отримувати новини про вашу спільноту, вам доведеться передплатити місцеву газету, тому що ніхто інший не збирається висвітлювати місцеву команду з американського футболу, шкільну систему, вибори мера у вашій громаді. Ніхто. Тож ті люди, які дуже цікавляться місцевими новинами, все одно передплачуватимуть, доки ціна не стане надто високою.

— Як COVID змінив вашу роботу?

— Повністю. Ми перейшли на роботу з дому, в нас було багато обмежень щодо інтерв’ювання чи фотографування. Аудіоісторії, які ми робили, стали переважно записувати на телефон із міркувань безпеки. Разом із тим ми спостерігаємо стрімкий підйом руху проти вакцинації, який є одним із видів дезінформації. Щоразу, коли ми публікуємо історію про COVID, отримуємо ці неприємні коментарі, які я навіть не можу відтворити — настільки вони безглузді.

Інтерв'ю в доковідні часи

Інтерв'ю у часи пандемії

Є ще одна проблема. Ми повідомляємо інформацію про COVID, незабаром вона змінюється, й це виглядає так, ніби ми помилилися. Хоча насправді це еволюція науки, яка відбувається дуже стрімко на очах у всього світу. Наприклад, спочатку CDC (Центр із попередження та контролю хвороб. — «ДМ») казав, що не потрібно носити маски, бо вони нічим не допоможуть, а потім почав казати навпаки. Люди ж це пригадають нам і скажуть: «Подивіться, ЗМІ брехали». Хоча ми повідомляли найактуальнішу на той час інформацію з найавторитетнішого медичного джерела.

— Скільки ще тема COVID домінуватиме у ЗМІ?

— Я думаю, поки пануватиме пандемія. Ми стали менше висвітлювати COVID, тому що його забагато і здавалося, що епідемія припиняється. Навесні ми щодня писали про коронавірус, але зараз зосередилися на великих матеріалах. Ми все ще висвітлюємо цю тему, але глибше. Я думаю, ми перестанемо концентруватися на цьому, коли помре останній пацієнт із COVID. Але потім будуть роки, а може, й десятиріччя, коли ми аналізуватимемо, як на епідемію реагували медичні установи, політичні діячі, а також ЗМІ.

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY