Зміна керівного складу Одеського фестивалю в грудні 2020-го — січні 2021-го і скасування міжнародної конкурсної програми (враховуючи й численні чутки про погіршення фінансового стану) поставили під сумнів узагалі спроможність ОМКФ відбутися й залишитися на фестивальній мапі України, не кажучи вже про світову. Втрата міжнародного конкурсу одразу нівелює «міжнародний» статус фестивалю, і збереження цього слова в назві є лише примхою власників і організаторів. Втім, зосередження на українському кіно, під яке було виокремлено п’ять програм із дев’яти зазначених, надало Одесі інтриги — фестиваль міг набути нового значення як головного майданчика для репрезентації національної кінематографії.
Певно, як компенсацію за видалений міжнародний конкурс, організатори наситили фестиваль численними світовими хітами — майже 20 фільмами, зокрема лауреатами та фігурантами «Санденса», Каннського та Берлінського кінофестивалів 2020-2021 років, а це серйозна річ, зважаючи і на максимальну зацікавленість подібними стрічками рештою фестивалів світу, і, відповідно, на ціну за кожний фільм.
Із програми «Фестиваль фестивалів» виділяється багатостраждальний — але того вартий — мюзикл Лео Каракса «Аннетт», над яким працювали чотири роки, але сумлінність роботи і талант режисера позначилися так, що продукт виборов у Каннах призи за режисуру і саундтрек, а не відзначити їх було би зневагою до акту творення прекрасного, настільки фантасмагорична, феєрична форма фільму й майстерна її проробка, аж до фізичних мурашок і розуміння новаторства на кожному рівні виробництва. В «Гала-прем’єрах» показали «Поганого сусіда» Денієла Брюля, і цей показ цінний сам по собі, бо на Берлінському кінофестивалі, де фільм значився в головному конкурсі, його перегляд, запланований онлайн, обмежили (без пояснення) для певних країн, зокрема й України. Що ж, завдяки цьому показу в серпні критики і журналісти, акредитовані на Берлінале, зрозуміли, що нічого особливо не втратили. Але окрему подяку можна висловити за демонстрацію в Одесі «Героя» Асґара Фархаді, лауреата Гран-прі Канн — такий детектив, впаяний у драму ледь не трагічного змісту, вартує всіх призів, адже багатофігурне і багатослівне «шоу» складається зі справжніх іранців, згуртованих у наш час посеред режиму із жорсткими законами, і людськими також, і як закрутити цей танок доль і страждання, щоб не відтоптати всім ноги (і голови, і залишитися в живих), зробивший при цьому витвір мистецтва, соціального і жанрового значення, — просто незбагненно.
Варто відмітити й кумедну — випадкову чи геніально продуману? — систему показів. Наприклад, один за одним, протягом трьох днів, ішли український «Сторонній» Дмитра Томашпольського, «Простір» цього ж режисера і тайсько-британсько-мексиканська «Пам’ять» Апічатпонга Вірасетакула (приз журі Канн), які мали однакові складові, спільні теми й навіть деталі: в усіх трьох ішлося і перетиналося про самотність, божевілля від нього і від звуків, які чуються, про події з дитинства і ще дальшого минулого, і про інопланетян. Чудернацьке поєднання фільмів, не рахуючи чудернацьких самих елементів у них, утворювали додатковий оригінальний присмак цьогорічного фестивалю в Одесі. І цей присмак не був неприємним, що прогнозувалося через досі чинні карантинні застереження (маски, хоч і практично відсутні серед зухвалих і безпечних одеситів, обов’язковим елементом включили в перелік предметів торбинок, виданих акредитованій пресі).
Фестиваль красномовно проявив потребу у згуртуванні людей як соціальних істот. І, певно, ця потреба цього року набула феноменальних розмірів, бо таких черг на ледь не всі покази не пригадаю за всі 12 років існування ОМКФ (за словами організаторів, загальна аудиторія склала 100 тисяч глядацьких переглядів). Вкрай важлива ознака — що довжелезні черги вибудовувалися й на українські фільми. На вечірній показ о 19:00 в Одеському академічному театрі музичної комедії фільму «Стоп-Земля» Катерини Горностай, повнометражної драми-мелодрами з національного конкурсу, черга закінчувалася нижче сходів, які виходили до трамвайних колій на Пантелеймонівській. Зала була переповнена (і не тільки на цьому фільмі, й не тільки знімальними групами), а публіка реагувала жваво, не стримуючи емоцій. Між тим сміх, часто лунаючи в залі, не завжди був до місця, а це виказувало вік аудиторії, очевидно, молодої, що намагалася приховати незручність, сором, складність свого сприйняття сцен, впізнаваних і явно прожитих у реальності. Але бажання дивитися українське кіно саме молодою публікою — і не в Києві, Львові, Луцьку чи Тернополі, не в центрі чи на заході, а на півдні — це прогрес, досягнутий саме Одесою й Одеським фестивалем.
І так велелюдно було на прем’єрах всіх без винятку шести українських фільмів із національного конкурсу. І навіть на короткометражному (!) конкурсі (хоча, варто зробити ремарку — більшість людей, певно, в силу курортного денно-вечірньо-нічного способу життя, відсипалися зранку, тому і на покази з’являйся опісля обідів і пляжу).
Власне, географічні, ландшафтні й демографічні переваги Одеси були відомі ще до започаткування фестивалю, й підтверджувалися з року в рік, поступово зростаючи — разом зі зростанням глядачів, уваги та задоволення західних кінематографістів. Звісно, будьмо відверті — Рутгер Хауер, Джон Малкович, Майкл Медсен та інші приїздили до України не безкоштовно, отримуючи за це чималі гонорари. Проте такою є звичайна практика — Берлінале з Каннами витрачають сотні тисяч доларів (якщо не мільйони) на запрошених зірок. Цього року до Одеси завітала велика зірка світового кіно — американець Террі Ґілліам, бешкетник із долини Фернандо, який у 70-х роках переїхав до Британії, щоби стати учасником наразі культового гурту «Монті Пайтон», а в 90-х повернувся вже до Голлівуду зі славою й силою, достатньою, аби за власним бажанням, майже безконтрольно і з зоряними акторами в головних ролях, зняти такі визначні фільми, як «Король-рибак», «12 мавп» та «Страх і огида в Лас-Веґасі» (під нього зробили окрему програму «На пошану Террі Ґілліама» із шістьма фільмами в переліку). Так само блискуче він провів «творчу зустріч» у фестивальному центрі «Родіна», за півтори години втішивши всіх власних фанатів, кіноманів і, з огляду на питання, простих роззяв... Щоб на закритті фестивалю на Потьомкінських сходах осоромитися і принизити українців: дякуючи за отримання відзнаки «за заслуги», він сказав усім: «Thank you, Russia».
Таким чином під фінал далася взнаки проблема комплексна — фестивалю і країни. Немає серйозної, планомірної та масштабної роботи українських державних структур з інформаційної політики. Ми програли інформаційну війну північно-східному агресору задовго до цього. І чомусь не намагаємося відігратися на 8-му році російсько-української війни. Одеський фестиваль у цьому плані зробив суттєві кроки для подолання шовіністичного минулого, але сьогодні треба продовжувати цю роботу, зокрема, щоби не було згадок (а вони є) про фразу власниці та президентки фестивалю Вікторії Тігіпко, сказану нею ще 2017 року, що в Україні триває «громадянська» війна. Втім, у самій Одесі частина (більшість? меншість?) містян є жертвами пропаганди Росії, перебуваючи в бульбашці «сусідського» агресивного і безкультурного інфопростору: Мирослав Латик, режисер конкурсного фільму «Королі репу», вже на початку фестивалю поширив пост про те, як його, україномовного, місцевий таксист просив «гаваріть на нармальном, панятнам», бо «нет нікакого урАінского язика», а вже наприкінці фестивалю, 20 серпня, особисто почув на пляжі від літньої пані, що «понаехали майданутиє... у них через несколько дней паразник какой-то... раньше ездили в Крим, а теперь, кагда Крим продали, едут сюда».
Зрозуміло, що культура невід’ємна від політики, бо якщо політика буде без культури, це збереже можливість появи президентів-зеків. 12-й Одеський кінофестиваль у дев’яти своїх програмах показав різні обставини розвитку світу й України, заглядаючи в минуле до існування людства і в паралельні світи, показуючи жахи тиранічних систем і безглуздя ідеологічної вакханалії. Це була розлога, яскрава і якісно показана картина, і від її споглядання загалом залишилися позитивні враження.
Фото: ОМКФ
