Напередодні 30-ї річниці Незалежності України «Главком» присвятив матеріал українським кіноактрисам, які стали символами, образним втіленням самої України на сцені та кадрі, в різні епохи, у певних художніх та суспільних ракурсах.
Ідея рейтингу виникла у той момент, коли президент Володимир Зеленський заговорив про нову державну відзнаку – «Національна легенда України».
Зрозуміло, що для всіх гідних мисткинь не вистачить президентських нагород в період святкування 30-річчя Незалежності. Проте сьогодні варто пригадати рясне сузір'я талановитих вітчизняних кіноакторок різних часів, що дійсно стали уособленням України – і в кінематографічному, і в суспільному контекстах.
При відборі українських легенд «Главком» враховував: а) вагомість творчого внеску, б) упізнаваність, резонансність, в) фактор статусності в українській культурі...
Попри все, такий рейтинг є виключно авторською версією.
Шалена популярність супроводжувала цю актрису у 60-70-ті, коли вона активно знімалася у фільмах Анатолія Буковського (свого чоловіка). Коли на ТБ на початку 70-х демонстрували їхню «Варчину землю», порожніми ставали вулиці: народ чекав, чим завершиться історія Варки Кравець – дівчини суспільно свідомої та шалено закоханої.
У теперішній період, коли красиве обличчя актриси, ніби ріллю, розорав зморшками підступний час, вона активно знімається в кіноепізодах в численних українських кінопроєктах. А Головну роль вона нещодавно отримала в однойменному документальному фільмі свого сина режисера Сергія Буковського. Цей фільм – уклін матері і актрисі.
В екранізації автобіографічної прози Михайла Стельмаха – «Гуси-лебеді летять», «Щедрий вечір» (середина 70-х) – Галина Костянтинівна так щиро і проникливо зіграла Матір маленького героя Михайлика, що миттєво врізалася в пам'ять цілому поколінню своїм тонким акторським ліризмом, глибинною національною духовністю.
Кінокар'єра актриси в Україні могла би складатися цікаво і наповнено. Але на початку 90-х Галина Демчук переїхала до Торонто, де працює на місцевому українському радіо. Тим часом, материнське світло її кінообразів залишається у серцях багатьох українців на батьківщині кіноактриси.
Від давнього суперпопулярного українського телесеріалу «Леся+Рома» і до фільму «Мої думки тихі» режисера Антоніо Лукіча ця популярна акторка здійснила просто героїчний художній кар'єрний політ. Ірма Вітовська ствердила сьогодні свій статус однієї з головних і найвпливовіших українських актрис сучасності. Здається, кінонагороди наввипередки наздоганяють Вітовську – на різних форумах та в різних номінаціях.
У «Брамі» та в «Думках…» Вітовська втілює два яскраві архетипові образи України – України язичницької, прадавньої, міфічної (баба Пріся), Україна сучасної, модерної, химерної (її мама Галина Ротт у «Думках тихих»).
Наразі Вітовська є ексклюзивним акторським обличчям України, яке запросили на головну кінороль у амбітний європейський комерційний кінопроєкт (фільм «Коза Ностра» виробництва Італії).
А якщо пригадувати всі громадянські ініціативи актриси, то лідерські місця і в таких рейтингах гарантоване.
Зінаїда Миколаївна Дехтярьова 1996-го була увінчана Шевченківською премією за бездоганне художнє (кінематографічне) втілення образу головної героїні твору Івана Франка – гордої аристократки-галичанки пані Олімпії Торської («Злочин з багатьма невідомими» режисера Олега Бійми). Це було справді суворе розумне аристократичне обличчя Галичини періоду Франкових розвідок на кримінальні теми.
Дехтярьова була такою ж переконливою і в ролях українських селянок, солдаток, робітниць. Жаль, мало знімалася.
Дружина і муза кінорежисера та кінооператора Юрія Герасимовича Іллєнка. Героїні Єфіменко у стрічках Юрія Іллєнка передбачають прихований шлейф містичності і демонізму. Обличчя актриси у картинах Іллєнка завжди виразне і фатально вродливе, ніби малюнки на скіфських вазах. Людмила Єфіменко випробувала себе і в кінорежисурі – фільм «Аве Марія».
Роль Дарини зіграна Риммою Зюбіною у фільмі «Гніздо горлиці» (режисер Тарас Ткаченко) з надзвичайною психологічною напругою, принесла і стрічці, і актрисі низку престижних кінонагород на українських і міжнародних кінофорумах.
Актриса завжди гучно і потужно заявляє і про свою громадянську позицію, як патріотка, волонтерка, небайдужа до подій, які розпинають країну.
Однією з перших відмовилася від зйомок у російському кіно.
Лариса Кадочникова актриса, мабуть, найближче серед інших до максимального образного, символічного втілення на кіноекрані образу України. Її Дана у фільмі «Білий птах...» – то і є сама Україна: у її символічному сприйнятті. А її Марічка у «Тінях» – символ вільної гуцульської душі та палкого кохання.
Нещодавно «Довженко-Центр» формував рейтинг головних українських фільмів усіх часів. В результаті виявилося, що всі згадані вище три головні фільми з Кадочниковою увійшли в топ-список найкращого українського кіно.
Не відомо, чи подарує Зеленський цьогоріч видатній українській актрисі відзнаку «Національної легенди України», але вона і без відзнаки такою легендою є.
Нонна Кронидівна Копержинська максимально відповідає за український народний характер, який вона завжди переконливо розкривала і на сцені, і на екрані.
Ця актриса завжди творила на екрані непафосну гомінку Україну, з її гострим словом, соковитою лайкою, народною норовливістю. Тому і фільми, і обличчя актриси народ пам'ятає навіть сьогодні – крізь часи.
Одна з найвродливіших українських кіноактрис, муза видатного кінорежисера Леоніда Осики. У фільмах Осики героїні Лефтій – стильні символічні феміни в примхливому мереживі авторських кіноісторій.
1978-го актриса зіграла Марусю Чурай у фільмі-виставі «Ой не ходи, Грицю, та й на вечерниці». І фольклорний образ з п'єси Михайла Старицького довершив справу ствердження українського символізму у творчості актриси. Зараз вона мешкає у Австралії, але душею і серцем з Україною.
Народна артистка УкраїниГлибока різнопланова українська актриса, легенда мистецького Львова.
Кар'єра в кіно розпочалася з ролі красуні Галі у фільмі «Назар Стодоля», екранізація п'єси Тараса Шевченка (1955). Згодом актриса зіграла чорнороту скандалістку-покоївку Химку у фільмі «За двома зайцями» (1961), це роль-хіт.
А на початку 80-х Литвиненко працювала з Іваном Миколайчуком над фільмами «Вавілон 20» , «Така пізня, така тепла осінь»: геніальний актор і режисер відчував у актрисі рідне українське народне єство.
Сьогодні, на жаль, український кінематограф чомусь не в змозі оцінити красу і мудрість вечірнього творчого періоду прекрасної актриси. В театрі теж не всі це цінують.
Тендітна квітка українського кіно, що ідеально вписується в естетику екранізацій української класики – твори Ольги Кобилянської, Олександра Олеся. Обставини особистого життя склалися так, що з 2000 року одна з найвродливіших українських кіноактрис живе і працює у Європі.
А був період, коли Вікторія грала на сцені столичного театру імені Івана Франка, багато знімалася на телебаченні і в кіно.
Роль Зої у легендарному фільмі Леоніда Бикова принесла актрисі колосальну популярність, яка не згасає, завдяки постійним повторам на ТБ фільму «У бій ідуть одні старики».
Пік кінокар'єри актриси – 70-80-ті. На початку 90-х Матешко різко змінила своє життя – переїхала до США, де зайнялася педагогічною і телевізійною роботою. В той же час, коли є цікаві пропозиції з Батьківщини, актриса відгукується залюбки – і знімається в Україні.
За тривалий період творчої роботи ця актриса навіть поза екраном створила для спільноти щирий і яскравий образ «берегині українського кіно» , озираючись на зіграні образи Мавки Лісової, Катерини Білокур, матері Насті Лісовської (Роксолани).
Наталія Михайлівна Наум – трепетна, лірична, завжди емоційно наповнена українська актриса, кращі ролі якої ніби прошиває фольклорне мереживо.
Знімалася, переважно, у фільмах режисера Володимира Денисенка, свого чоловіка. Її дуже цінував і кінорежисер Віктор Іванов, запрошуючи у свої картини («Олекса Довбуш», «За двома зайцями»). Наталія Наум виховала двох чудових синів, які пов'язали своє життя з українським мистецтвом – Олександра і Тараса Денисенків.
Унікальна національна актриса, яка у кожній ролі подає другий і третій плани, ніби гаптує свої ролі українським фольклорним мереживом: сама глибоко вивчає український фольклор і створює вистави на основі українських пісень. І хоч великий кінематограф дещо запізно її відкрив, але ж який результат.
Дві ролі у фільмах, «Брати. Остання сповідь», «Мати Апостолів» – зразки високого акторського пілотажу і великої внутрішньої духовної роботи самої актриси. В «Апостолах» образ, створений Половинкою, метафорично і сакральне уособлення України, що прагне пригорнути до себе синів-захисників.
Ада Миколаївна для Украіни вже давно більше, ніж популярна актриса, кінозірка. Вона – символ України, з усіма її радостями, тривогами, трагедіями, драмами, надіями. Кінокритик Сергій Тримбач каже, що Роговцева у сприйнятті мільйонів українців дійсно є образом нашої країни – «за сукупністю усіх її образів: у якомусь сенсі цей символ синтезований нині у документальному фільмі «Вітер зі Сходу» (режисерка Катя Степанкова)».
Той, хто знає театральний доробок актриси, підкаже, що українська лінія в її творчості тісно переплетені з Лесею Українкою, творчість якої актриса обожнює. Ада і грала Лесю у виставі «Сподіватися» за п'єсою Юрія Щербака. Грала актриса і Лесину донну Анну у фільмі-виставі «Камінний Господар». Вона грала вільну красиву жінку, яка прагне вирватися з камінного мороку своєї неволі.
Хто бачив обличчя цієї українські актриси у фільмі «Голод-33»,той ніколи його не забуде. Це обличчя, власне, творить атмосферу фільму про страшну трагедію українського народу. І якщо вам скажуть, що у нас сьогодні нема актрис з трагічним нутром і трагедійним потенціалом, то ви заперечуйте, бо у нас, в Одесі, одна така є – Галина Сулима.
Не обійдіть увагою також сильні ролі актриси в українських фільмах «Фучжоу», «Вінчання зі смертю», «Останній бункер», «Козаки йдуть».
У фільмі Івана Миколайчука про прощання-зустрічі з Україною – «Така пізня, така тепла осінь» (1981) – актриса поетично зіграла Орисю Руснак.
Улюблениця глядачів, совість нації, прима Національного театру імені Івана Франка. Актриса, що постійно дивує і чарує своїми сценічним і екранними перевтіленнями. Наталія Сумська – це канонічне виконання ролі Наталки-Полтавки, однієї з найголовніших ролей українського репертуару.
І у великих ролях (таких як «Наталка-Полтавка»), і в ролях другого плану (таких як Євка Подгайна у «Злочині з багатьма невідомими») актриса Наталія Сумська завжди здатна виявляти різноманітні відтінки українського характеру.
Роль Роксолани зробила свою чесну і важливу справу: Ольга В'ячеславівна миттєво стала культовою медійною феміною для українського соціуму. Взявши за гриву популярність ще з часів Роксолани, актриса впевнено тримає її, залишаючись серед найпопулярніших постатей українського кіно, театру, шоу-бізнесу.
В той же час не «Роксоланою» єдиною... Ольга Сумська дарувала і інші кінообрази, пронизані мотивами щирого українства. Таку Сумську можна побачити у фільмах «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Голос трави», «Карпатське золото», «Тигролови», «Пастка».
Майже пів століття Наталію Михайлівну Ужвій за радянських часів офіційно позиціонували, як «першу актрису України». Так про неї дослівно у 70-ті сказав сам Володимир Щербицький.
Ідеологічне аранжування визначало чимало фільмів та вистав, у яких була задіяна видатна драматична актриса, учениця Леся Курбаса і Гната Юри.
В той же час, поза всяким ідеологічним начинням, сприймаються знамениті ролі актриси в екранізаціях української класики: «Украдене щастя» Івана Франка, «Земля» Ольги Кобилянської...
