Річниця Незалежності держави більше нагадує не день народження, що відзначає окрема людина, а новий рік, який настає для всіх громадян. Свято, коли важливо не лише підбивати підсумки минулого, але й з надією дивитися в майбутнє. На тридцятиріччя української Незалежності «Детектора медіа» попросив медійників зазирнути вперед ще на десять років. І написати листа на сороковий ювілей нашої держави.
Що станеться з суспільством, екологією, культурою, технологіями? Як зміняться медіа? Чи/чим закінчиться війна? Якою буде Україна у 2031-му році?
Першим ми публікуємо есе Ольги Мусафірової, власної кореспондентки в Україні «Новой газеты» (російського незалежного видання).
Просте, ба навіть ігрове завдання – уявити Україну-2031 – загнало мене в кут.
Порятунком для авторки зі схильністю до фантазій, але у вільний від роботи час, могла б стати теза щодо зміни в сусідній Росії суспільно-політичного ладу, а не тільки Путіна на іншого Путіна. Це б вирішило (принаймні, є така експертна думка) більшість внутрішніх українських проблем у послідовності: кінець війни, повернення Криму і окупованої частини Донбасу, репарації за завдану шкоду, включно з моральною, формування зовсім нового порядку денного в Європі і так далі.
На жаль, поки що авторка не має аргументів на користь наведеного розвитку ситуаії, хоча не виключає фактору несподіванки, тому виходитиме з наявних обставин місця, часу і способу дії, залишаючись оптимісткою. Отож…
За десять років за лінією розмежування постав анклав на зразок Придністров’я – вірогідно, за допомогою міжнародних «блакитних шоломів». Гострота обопільного несприйняття сторін знизилася, відчуження набуло ознак хронічної хвороби.
Проукраїнськи налаштована частина населення, що залишалася на територіях «невизнаних республік», остаточно перебралася на підконтрольну частину України. Впроваджено програми будівництва соціального житла для вимушених переселенців, а сам цей термін-ярлик залишився у минулому. Велика економія коштів на пропаганді. Натомість український Донбас перебуває в процесі перетворення на «вітрину» нормального людського буття регіону, за яким без телевізора можуть спостерігати з «Придністров’я-2».
Рада внесла зміни до Конституції, згідно з якими утворена кримськотатарська національно-територіальна автономія в складі Української держави. Рішення надзвичайно зміцнило міждержавні стосунки Києва і Анкари.
Туреччина стала одним із потужних учасників Балто-Чорноморського союзу – військово-політичної, а також економічної спільноти у складі України, країн Балтії, Польщі та Грузії. Балто-Чорноморський союз, що нарешті народився в умовах девальвації Будапештського меморандуму і агресивних дій і намірів Кремля не тільки на пострадянському просторі, але й у Європі, відіграє все більшу роль у світовій політиці.
При цьому в Україні чільне місце посіли екологічні виклики. Від локальних катастроф, які, насамперед, пов’язані з Донбасом і «Придністров’ям-2» (затоплені шахти на окупованій території забруднюють ґрунтові води і річки хімічними елементами та отруйними речовинами, які потрапляють у питну воду; розмиті провали на глибині гірничих виробок, внаслідок чого під землю раптово ідуть окремі будинки чи навіть мікрорайони) до зсувів ґрунту в Карпатах внаслідок безконтрольного вирубування лісів, кислотних дощів, забрудненого повітря мегаполісів та загальних кліматичних змін. Відчутна нестача питної води належної якості, подекуди вже і кількості.
Міжнародні корпорації лобіюють розміщення на території України шкідливих виробництв та сховищ відходів. Країна стикається зі світовою проблемою біотероризму. Громадянський екологічний рух набуває масовості, виховує лідерів суспільної думки, які на виборчих перегонах все частіше долають «чистих» політиків.
Освічена і активна молодь має змогу обирати в рамках Балто-Чорноморського союзу вигідні умови оплати праці. Демографічна проблема вирішується за рахунок трудових мігрантів, що викликає певний дисбаланс і реакцію подразнення з боку національно-радикальних організацій.
Журналісти класичної школи виборюють своє місце під сонцем серед багаточисельних блогерів та безлічі ютуб-каналів. Конкуренція за читача, слухача і глядача, який у прямому сенсі слова «годує» того, хто добуває інформацію, осмислює її та ретранслює в максимально прийнятний та сучасний спосіб, сягнула апогею. Перевага журналістів – одна, суттєва. Вони навчилися не тільки слухати, але й чути суспільство – без викривлень і маніпуляцій, на догоду владі, опозиції чи власникам медіа.
Ну, майже навчилися…
Фото надане Ольгою Мусафіровою
