«Моя нетерплячість – мій ворог. Але я кричу про це, бо хочу, щоб мої права не обмежували. Мені 47 років, життя лишилося не так багато. Я хочу бути щасливим зараз», — каже журналіст та телеведучий, режисер-документаліст, продюсер кіно-, теле- та радіопроєктів, відкритий гей Євген Лесной. Народився Євген у російському Тольятті, де й почав працювати журналістом. Потім як документаліст співпрацював з російськими телеканалами «РЕН ТВ», «Первый канал», «Россия 2». У 2013-2014 роках, будучи журналістом телеканалів ТВЦ і НТВ у Москві, спостерігав, як остаточно руйнується журналістика в Росії. Тому через рік після початку російсько-української війни, у 2015-му, переїхав до України. На територіях обох країн знімав фільм «Кто нас развел?», де спробував розібратися, які переконання і помилки розділили україно-російські сім'ї і чи зможуть вони коли-небудь відновити стосунки. Працював у Києві на телеканалах «Україна», ICTV, «Еспресо» і «Київ». Із серпня 2019 року — редактор програми «Нічна вахта» на «Українському радіо», з командою якої зробив цикл програм «Цікава Конституція».

Документальний фільм «Будьмо, гей! Діалоги про гідність» — один із останніх проектів Євгена.

Герої фільму — четверо людей, яких суспільство ще не зовсім готове прийняти такими, які вони є. Тому що вони — геї:

Віктор Пилипенко – ветеран російсько-української війни, служив у батальйоні «Донбас», перший відритий ЛГБТ-ветеран в Україні, голова об'єднання Військові ЛГБТ та наші союзники;

Микола Будерацький — військовий волонтер, парамедик,

Олександр Данілін — травесті діва /drag queen/ Марлен Шкандаль, ЛГБТ-активіст,

Максим Мішкін — лідер руху «Ведмеді України», ЛГБТ-активіст.

Фільм побудовано на розмові чотирьох героїв, а також на коментарях теле- і радіоведучих Марти Мольфар, Тетяни Микитенко та Павла Казаріна. Крім Євгена Лесного, над фільмом працював телережисер та режисер монтажу Андрій Трашкальов, який не належить до ЛГБТ.

Фільм «Будьмо, гей! Діалоги про гідність» про те, як Революція Гідності та бойові дії на Донбасі вплинули на героїв, їхнє відчуття гідності, а також як змінилося суспільне ставлення до ЛГБТ+.

Протест під вікнами Dialog Hub під час прес-показу «Будьмо, гей! Діалоги про гідність»

Розбите скло Dialog Hub

«Будьмо, гей!» журналісти назвали фільмом-тестом на гідність. Ця стрічка стала гучною драматичною подією: до Dialog Hub, де відбувався прем’єрний прес-показ, прийшли кільканадцять молодиків і дівчат у масках і пустили в приміщення сльозогінний газ.

Сьогодні режисер фільму «Будьмо, гей! Діалоги про гідність» Євген Лесной веде перемовини щодо показу свого дітища на Суспільному, шукає можливості, аби його подивився український політикум. А також подав заявки на участь стрічки в одинадцяти міжнародних фестивалях документального кіно, як то Docudays UA, Kharkiv MeetDocs, а також фестивалях у Берліні, Нью-Йорку, Тель-Авіві, Батумі тощо.

Кожному з героїв фільму «Детектор медіа» поставив запитання: «Як змінив вас фільм?» А також розпитав Євгена Лесного та Андрія Трашкальова, для кого фільм став певним підсумком, а для кого – відкриттям, і які проблеми ЛГБТ-спільноти лежать між цими полюсами.

— Чому ти, Євгене, запросив Андрія робити разом з тобою фільм «Будьмо, гей!», а ви, Андрію, захотіли і погодилися це робити?

Євген Лесной: Я телевізійник, і спочатку фільм вийшов дуже стислий, в ньому не було «повітря». «Повітря» — досягнення Андрія. З ним ми познайомилися, коли працювали на ТРК «Київ». Я запропонував узяти його на роботу — в мене є здатність бачити творчих людей.

Андрій Трашкальов: Перш ніж монтувати фільм, Євген запропонував мені зробити тизер як експеримент – подивитися, як налаштована аудиторія до цієї теми. Зараз не проблема відстежити, як реагують на відео у соцмережах, хто робить перепости. Ми порадилися і зрозуміли, що в уже відзнятому матеріалі не вистачає плану, коли всі герої разом спілкуються в невимушеній побутовій обстановці. Цей план з’єднував би, цементував синхрони. Тож ми відзняли сцену-розмову у Євгена вдома на кухні, після чого стало зрозуміло: фільму бути.

Євген зробив редакторський сценарій, скрипт, розставив фрази, акценти, а я вже з’єднував їх фрагментами архівних відео — додав у записаний матеріал поряд з особистими історіями те, як змінювалася країна і всі ми впродовж семи років.

— Андрію, ви до монтажу «Будьмо, гей!» поставилися як до роботи? Чи не було у вас упередження щодо теми?

Андрій Трашкальов: Я не представник ЛГБТ-спільноти, у мене є дружина. Не хочу вживати вислів «традиційний шлюб», але у нас гетеросексуальна родина. В мене гомофобії немає. Колись я сприймав жарти на цю тему, а після роботи над фільмом тримаюся подалі від них.

— Фільм розповідає, як Революція Гідності та російсько-українська війна вплинули на ЛГБТ-спільноту в Україні. Для ЛГБТ-спільноти і суспільства загалом цей шлях — революційний чи все ж таки це – еволюція гідності?

Євген Лесной: Думаю, революційний. Я зсередини ЛГБТ-спільноти можу про це судити. Не було б Революції Гідності — не було б цього відчуття у ЛГБТ-людей.

— Що найперше має статися в країні, аби ЛГБТ-спільнота почала відстоювати свої права? Що стало головним поштовхом, гачком вивільнення в Україні?

Євген Лесной: Якщо у 2015 році була спроба прихованого прайда на Оболоні у Києві, який розігнали, ще й поліцейський постраждав через вибухівку, то вже у 2016-му держава гарантувала безпеку учасникам ходи. У держави були варіанти: вона не підтримує ЛГБТ-спільноту – і не отримує безвізовий режим та гроші від міжнародних організацій; або починає захищати права цих людей. Прайди ніхто до цього не забороняв, але держава трималася осторонь. А тут почала робити те, що мала. ЛГБТ-люди відчули захист держави і почали відкрито відстоювати свої права.

— Ми лише вчимося цивілізовано говорити про інакшість — від політики й національних питань до війни та її наслідків. Якщо йдеться про ЛГБТ-людей, скільки ще має вийти таких фільмів, як «Будьмо, гей!», аби їх не треба було більше знімати?

Андрій Трашкальов: Цього ніколи не трапиться. Хоч як еволюціонуватиме суспільство, фільм не може ані навчити, ані переробити когось. Він може лише висловити думку, яку глядач приймає чи ні. Не треба наділяти мистецтво функцією, яку воно не може виконати. Мистецтво може змінити лише тоді, коли людина готова до змін.

Євген Лесной: Мистецтво не має місії. Воно фіксує час, фіксує щось красиве або жахливе. Якщо розглядати фільм як мистецтво, то може бути по сто фільмів на рік на сто років вперед. Але фільм, крім інформації, дає емоції. Для когось це остання крапля, а для когось перший ковток. Скільки ще потрібно таких фільмів? А скільки творів створено після прем’єри «Ромео і Джульєтти»?

— Наскільки можна порівняти процес виходу ЛГБТ-спільноти з підпілля та її інтеграцію в суспільство з тим, як ми вчимося жити поруч з людьми з інвалідністю, усвідомлено сприймати проблеми тих, хто переживає насильство в сім’ях?

Євген Лесной: Я думаю, так, це пов’язані речі. В суспільстві бракує емпатії до будь-яких людей, які вирізняються. Мені здається, що більше українці будуть їздити за кордон, бачити, як живуть там люди, дивитися різного-різного закордонного кіна, тим буде краще.

Усі іржали над запровадженням нових правил премії «Оскар» (реформи Академії кінематографічних мистецтв і наук, спрямовані на заохочення розмаїття і справедливого представництва на екрані і за його межами з урахуванням гендерної і сексуальної орієнтації, раси, етнічної приналежності та людей з інвалідністю, – ДМ). А якщо подивитися з іншого боку, вони мають рацію. І геї, і люди з інвалідністю, і чорношкірі на голлівудському екрані вже 20 років. Я розумію соціальну мету цього квотування. І саме Голівуд впливає, зокрема, і на українське суспільство, бо ми так чи інакше живемо за стандартами голлівудського мистецтва.

Андрій Трашкальов: Головні фестивалі – Канський, Берлінський – давно без жодних квот це все мають. У стрічках-переможницях на перший план виходять соціальні проблеми, внутрішні людські конфлікти.

— Євгене, ми говорили про ставлення суспільства. А як щодо законодавчого забезпечення прав ЛГБТ-людей?

Євген Лесной: Я в цьому випадку дуже радикальний. Потрібно «тут і зараз», і часу чекати немає. Вважаю, законодавство давно відстало навіть від загальнолюдських потреб. Потрібен закон про партнерство, я вже не кажу про шлюб, хоча для мене партнерство і шлюб – одне й те ж саме. Скажімо, я живу з партнером і, якщо мене не стане, єдиний спосіб передати йому все, що мені належить, — через заповіт. Та оскільки за законом він мені не родич, то він має віддати державі 7% від спадку. Пробачте, з якого дива?

Партнерство – це також можливість потрапити партнеру до тебе в реанімацію, можливість побачень у разі, якщо хтось потрапляє до в’язниці. Це купа речей, не зрозумілих для тих, хто необізнаний, з чим стикаються ЛГБТ-люди. Як героїня фільму «Будьмо, гей!» Галя, подружка одного з персонажів, каже: «Ну, ось ви одружилися – і що, проблеми всі вирішилися?»

Або інший приклад. Герой фільму Олександр Данілін був в ефірі телеканалу «Наш» із Бориславом Розенблатом. З’ясувалося, що політик навіть не уявляє, що можливі якісь утиски прав людей із ЛГБТ-спільноти. Наш політикум зашорений, вони знають, що у нас є війна з Росією (дякувати Богу, що вони це розуміють), у нас є корупція, про яку всі говорять, але долати ніхто не хоче, у нас є міжнародні відносини – і все. До більшого переліку проблем майже ніхто не готовий.

— В одному з нещодавніх інтерв’ю Євген говорив, що «не можна жити в негомофобній країні і при цьому жити під тиранією. Тиранія – це завжди гомофобія». Які інші фобії є проблемою в Україні, крім гомофобії?

Євген Лесной: Ейджизм – і це тема мого наступного фільму. Він стосуватиметься людей 50+, віку, до якого я сам наближаюсь. І я в паніці, бо мене не беруть кореспондентом бігати з мікрофоном: редактору тридцять років і він лякається мого досвіду. Є й упереджене ставлення до молодих людей, яким не так-то й просто знайти роботу – без досвіду нікуди не беруть.

Хоч ми потроху «зшиваємося», втім у нас досі є розділення на Схід і Захід, і це теж фобія. Я особисто стикнувся зі несприйняттям людей, які вивчають українську мову. Вони говорять з акцентом, добирають слова, а їм кажуть: «Не паплюжте мову». Замість того, аби сказати: «Євгене, ти пречудовий! Ти за шість років вивчив мову. Говори — допомагатимемо».  З таким ставленням усі українці ніколи не заговорять українською!

— А що не дає українцям стати до кінця вільними і гідними у своїй свободі?

Євген Лесной: Наша меншовартість. Я кажу «наша», бо вважаю себе українцем. Українці через меншовартість дуже втрачають. Вважається чомусь, що краще сидіти за поваленим парканом – сидіти й не висовуватися.

Андрій Трашкальов: Ми схильні все знецінювати. Навіть візьміть наш фільм: у коментарі приходять люди, які не можуть у нього повірити. На їхню думку, для того, аби щось зробити, треба отримати від держави мільйон.

Євген Лесной: Вони ж не розуміють, що фільм зроблений безкоштовно – додатковий ресурс не притягався, ґранту на проєкт не було. Тільки власний час і сили.

Андрій Трашкальов: Через меншовартість і знецінювання люди не роблять нічого самі і засуджують тих, хто щось робить. Тому що керуються нетутешніми критеріями результату та успіху. Так, західний світ – взірець, але нам потрібен час, аби дійти до успіху.

— Євгене, знову тебе цитую: «Не можна боротися за права ЛГБТ і при цьому підтримувати окупацію Криму. Неможливо бажати свобод і прав ЛГБТ-спільноті в Росії і радіти імперським завоюванням». Тобто, найперше – цивілізаційні цінності. Хто всередині України заважає позбутись варварського ставлення до ЛГБТ-людей? Чи тільки праворадикали?

Євген Лесной: Я б не вживав слово «праворадикали». Це як тавро. Мені здається, люди, які вживають його, не знають, що таке «право», «ліво», «верх», «низ». Радикалізм в моєму уявленні — дещо інше. Коли мені було 15 років, я сам такого не робив, але були хлопці, які любили потрощити шибки, вікна, лавочки — все, що під руку потрапляло. Коли сил багато, а витратити їх немає куди. Хіба це праворадикали? Це школота. Я зараз не кажу про тих, хто виступає проти прайдів: у них можуть бути релігійні переконання – не мені їх засуджувати. А от ті люди, які розбили скло і потруїли приміщення газом, «опоненти», як називає їх ЛГБТ-суспільство, як на мене, — звичайна школота. А у молоді величезна кількість енергії. Будь-який підлітковий протест має агресивну складову. І її використовують потрібні люди в потрібному місці.

— Як трансформуються наративи гомофобної пропаганди і ті, кому належить рупор?

Євген Лесной: Спочатку про тих, кому належить рупор. Міністру внутрішніх справ, який на цій посаді вже сім років (йдеться про Арсена Авакова; поки готувався цей матеріал, 15 липня 2021 року Верховна Рада підтримала його відставку з посади міністра внутрішніх справ. – ДМ), підпорядковується поліція, і є радикальні угрупування, які щось творять. Напевне, мати міністра, який може впоратись з цими угрупуваннями, важливо. А він, у свою чергу, каже: «Якщо мене не буде на цій посаді, вам буде важче боротися з ними». Мати купку керованих агресивних людей, постійно їх «затримувати», вдавати, що щось робиться, завжди вигідно.

Інше – це те, що твориться для так званої картинки. Зокрема для Росії. Мовляв, дивіться, у них геї захопили вже все, а ви туди хочете? Росіяни сім років так чинять і енергію школоти будуть використовувати завжди.

Вони використовують гасло «чистота нації» і самі не знають, як себе називати: чи радикали, чи праві. Керівник організації «Традиції і порядок» Богдан Ходаковський в 2011 році писав, що він проти правих ідей, майже за соціалізм і не платить у метро, а перестрибує через турнікети.

Андрій Трашкальов: Я згадав книжку 1920 року Едварда Бернейза, який був племінником Зігмунда Фройда і вигадав піар на психологічному рівні. Перебуваючи в Америці, він виступав в Конгресі з трактатом «Пропаганда». У трактаті була думка: для еволюції суспільства потрібна взаємодія різних його шарів, навіть якщо ця взаємодія агресивна.

 Євген Лесной: Я би, може, і вийшов на Банкову, але з промовою точно б не виступав, якби нас не потруїли газом під час прем’єри. Півтора роки знімався фільм – мене потруїли газом, мені зіпсували свято, спаплюжили вечір, образили моїх друзів, не дали їм змоги сказати мені «Який ти молодець!», мене позбавили обговорювання, обіймашок, у мене забрали шматок мого щастя. А я за своє щастя буду боротися. Вони самі своїми діями штовхають мене на протидію. Уже деякі з моїх друзів, хто був на прем’єрі, готові вийти восени на прайд.

На прес-показі фільму «Будьмо, гей! Діалоги про гідність»

— Євгене, ти дивуєшся, що в Україні вже не комільфо засуджувати, а тим більше, ображати людину за її іншу сексуальну орієнтацію, хоча і у відкриту підтримувати представників ЛГБТ + поки вважається чимось непристойним. З іншого боку ти кажеш: «Маргінали, які кидаються димовими шашками, традиціоналісти-радикали протистоять ЛГБТ-спільноті. А суспільство спостерігає і чекає, хто кого переможе». Це значить: сьогодні утискають нас, а завтра зневажатимуть ваші права, якщо ви будете мовчати і тримати нейтралітет?

Євген Лесной: Так, повністю підтримую твої слова, адже як людина емоційна вважаю: те, що робить на загал українське суспільство — тримаючи мовчання, заплющуючи очі, підтримуючи ЛГБТ-людей лише приватно, — це ганебно, ницо, негідно. Я впевнений, що жодні радикали не зможуть добитися свого, але ми пам’ятаємо: «Спочатку вони прийшли за євреями, а потім прийдуть за тобою» (це слова антифашиста Мартіна Німеллера: «Спочатку вони прийшли за євреями. Я мовчав, я не був євреєм. Потім вони прийшли за комуністами. Я мовчав, я не був комуністом. Потім вони прийшли за профспілковими працівниками. Я мовчав, я не був профспілковим працівником. Потім вони прийшли за мною. І не залишилося нікого, хто міг би допомогти мені», – ДМ.).

Андрій Трашкальов: Коли люди бачать боротьбу, вони вибирають. І ті, хто не визначився, дивляться на тих, хто визначився.

— Можливо, очікування, мовчання – це все ж таки етап розвитку суспільства?

Андрій Трашкальов: Так, спочатку це мінус, потім нуль, а плюс з’являється, коли інакше не може бути. Як приклад – Майдан. Побиття студентів стало точкою неповернення.

— Євгене, ви б воліли, аби суспільство лишило вас у спокої, аби взагалі про тему ЛГБТ не говорило. А чи вистачає у вас толерантності до інакшості: до тих же радикалів, до тих же людей, які вас не сприймають, чинять щодо вас ганебні речі. Чи коректно говорити про толерантність ЛГБТ-спільноти до тих, хто її не сприймає?

Євген Лесной: Зустрічне запитання: чи можна бути толерантним до вбивці? До будь-якої несправедливості, до того, що твого сусіда чи дівчину у дворі б’ють? Хоча, коли твою сусідку б’є її чоловік, можна «толерантно» думати: це ж їхня родина.

— Ти наводиш крайній приклад. Звісно, вбивство — це злочин. Але людей з ЛГБТ-спільноти не завжди, хвалити Бога, б’ють. Їх просто не приймають до себе. І це брак емпатії. Ви дуже потерпали завжди, втім чи достатньо у вас самих емпатії?

Євген Лесной: Те, що називається ЛГБТ-спільнотою, — також люди, які діляться на поганих і хороших, пасіонаріїв і негідників абощо. Але так склалося історично, що ці люди потребують прав. Ми ж говоримо про права – я не прагну, щоб зі мною всі дружили.

— І ти не будеш захищати вбивцю, якщо це буде представник ЛГБТ-спільноти.

Євген Лесной: Звісно, ні. І в моєму 47-річному житті була певна кількість негідників. Сексуальна орієнтація не впливає на моральність та погляди. Серед ЛГБТ є проросійські ватники. Але люди-ЛГБТ потребують прав. Права не можна обмежувати через будь-що, крім порушення закону. Якщо у тебе немає ноги, це не означає, що тебе мають обмежувати в можливості рухатися містом чи країною. Якщо в тебе дитина з ДЦП, це не означає, що вона не має права вчитися в загальноосвітній школі. У мене приклад є: дитину з ДЦП батьки інших учнів просто вичавлювали з класу: «Навіщо нашим дітям бачити це?». І під час нашої розмови батьки цієї дитини засуджували себе, не знали, як їм бути, переживали внутрішню боротьбу.

Я готовий бути толерантним до будь-якої людини, поки вона не обмежує мої права, не зачіпляє мою гідність. Я не посягаю на можливість будь-якої людини займатися чим завгодно, якщо це не протизаконно, і ця людина не кидає у вікна файєри. Але якщо суспільство хоче бути європейським, у нього немає іншого шляху, як підтримати. Двері відкриваються лише в один бік. А сприйняття європейських цінностей — це також публічне засудження тих, хто утискає чиїсь права. Я розумію, що має минути час, але кричу про це, бо хочу, щоб мої права не обмежували. Мені 47 років, життя лишилося не так багато. Я хочу бути щасливим зараз.

— Що було найважче для вас, Андрію, під час монтажу? Ви сперечалися з Євгеном?

Андрій Трашкальов: Так, були такі моменти. Але в легкому конфлікті народжується кращий результат. Женя швидко нарізав скелет із таймкодами. Втім, крім того, що людина говорить, має бути закадрове відео, аби її краще розкрити в синхроні. Тому я використовував лайфи, аби показати людину в побуті, передати її характерні риси. А ще ми мали показати життя країни. Тому з’явився історичний закадр, хроніка подій Майдану, фронту: фільм набув об’ємності.

— На якому етапі з’явилася підназва «Діалоги про гідність»?

Євген Лесной: Цей підзаголовок я додав, коли остаточно зрозумів, що це діалоги. «Будьмо, гей!» – не класичний документальний фільм, він без великих лайфів. Герої фільму в ньому говорять зі мною, в ньому немає закадрового голосу. І через мене як автора вони розмовляють один із одним і з глядачем. Якби лишилася тільки назва «Будьмо, гей!», фільм би був лише ЛГБТ-фільмом.

Від початку роботи я знав, що всі герої мають відповісти на питання: «Гідність – це…». Ми почали говорити про це ще 2019 року в етері «Нічної вахти» з Мартою Мольфар, яка запитувала у гостей студії, що таке гідність.

Андрій Трашкальов: Женя розклав сюжет на дев’ять блоків. І кожний блок додає до розуміння суті щось своє. Крім того, герої фільму —не представники ЛГБТ-спільноти — аналізують проблему з різних боків: Марта Мольфар просто як людина, Тетяна Микитенко як журналістка, Павло Казарін як публіцист. А ще не варто забувати, що триває війна, і якісь фрагменти подаються в живому вигляді, без музики.

У студії програми «Нічна вахта» на Українському радіо: Олександр Данілін (Марлен Шкандаль), Віктор Пилипенко, Андрій Трашкальов /сидять/

— Що у ході роботи над стрічкою ви дізналися нового про себе? А також про хлопців – учасників фільму? Як фільм їх розкрив із несподіваної сторони?

Андрій Трашкальов: Я зрозумів, що фільм вийде, коли почав збирати скрипт. Коли люди відповідали на запитання Жені, вони говорили правду. Кожен це робив по-своєму. Віктор Пилипенко, скажімо, розлого, як публіцист. Хтось інакше. Але щоразу це було настільки щиро, що я розумів: я в це вірю. І вже по закінченні роботи над фільмом думки експертів сприймалися так, ніби вони озвучили те, що я відчував сам. І знов-таки: після роботи над «Будьмо, гей!» мені незручно і навіть соромно, коли хтось жартує на тему ЛГБТ.

Євген Лесной: В принципі, долучаючи людей до участі у фільмі, я знав, для чого я долучаю саме їх. Що ж до журналістів, то тут я зманіпулював, бо мені потрібно було додати до фільму людей, які не мають стосунку до ЛГБТ-спільноти, але мають вагу в суспільстві, вплив на аудиторію і розуміють, про що йдеться. Тому і вибір був такий, аби Казарін був Казаріним — я знав, що він скаже; гостра на язичок Тетяна Микитенко, засновниця та ведуча блогу й телепроєкту «ragu.li», мала бути «рагулівною», бо виходила на прайд із підтримкою. А Марта мала бути Мартою — чарівним голосом мами, яка розповідає історію про власну дитину. Кожний виконав свою роль.

Тетяна Микитенко

Марта Мольфар

Павло Казарін

Зйомки почалися з Колі Будерацького, Вітю Пилипенка я добре знав. Але для мене став відкриттям Сашко Данілін (Марлен Шкандаль), хоча я його трохи знав раніше. Коли він розповідав свою історію під час запису, я ще не дуже розумів, про що вона. А коли розшифрував для фільму, подумав: «Який він крутий!» Ця людина, на відміну від Віті, не має стільки гомонормативності, маскулінності. Але він каже: «Я зібрав речі, розірвав контракт і поїхав з Китаю, коли почалася Революція Гідності. Гроші — це добре, але я хочу бути поруч з Україною».

Віктор Пилипенко приїхав з Арабських Еміратів. На початку фільму він каже: «Я жив у розкоші в Дубаї». Але повернувся. Спочатку приїхав ще на мирний Майдан —вони з мамою ходили-співали, а потім під кінець в самісіньке пекло. А восени пішов воювати.

Ще одна людина — Коля Будерацький — лишила найуспішнішу сферу IT, свою зону комфорту, почавши їздити на фронт і ще й усім розповівши про себе. Чомусь ЛГБТ-людей вважають морально слабкими. Але побачивши, як поводяться герої фільму, я скажу: в них «сталеві яйця».

— Євгене, ти кажеш, що, коли один із тих, хто воював, зізнається, що він гей, — це не погіршує позиції армії, а підвищує рівень довіри до ЛГБТ. Може, Віктору Пилипенку і Миколі Будерацькому пощастило, що їхні побратими виявилися нормальними людьми, свідомими громадянами  і нормально прийняли камінг-аут? Як часто трапляються випадки цькування представників сексуальних меншин на фронті?

Євген Лесной: Я член фейсбук-групи Військові ЛГБТ та наші союзники. Нещодавно один хлопець, військовий розвідник, зробив камінг-аут публічно, бо всі його побратими й посестри давно знають про його орієнтацію. Не треба забувати, що час іде, і люди сміливіше відкриваються. Завдяки інформації, яка з’являється, завдяки тому, що люди навколо ЛГБТ-спільноти стають досвідченішими, ми можемо ставати і бути собою.

Є Владик Мірошниченко, який виїхав з Луганська і в 2015 році пішов воювати. Під час служби познайомився з хлопцем. Зробив камінг-аут ще на передовій. Запитав у командування і отримав добро на зізнання.

Ми два роки поспіль у «Нічній вахті» в День захисника України 14 жовтня запрошували в ефір хлопців, які воювали, а наприкінці програми вони говорили, що є представниками ЛГБТ-спільноти. В перший рік хейту була купа. Нам і дзвонили, і писали у вайбер: «збоченці», «Содом-Гоморру пам’ятайте». А зараз ці люди в устах слухачів — «ліваки-неомарксисти». Хоча дивно: як можна називати так тих, хто воював за Україну.

2020 року хейту було вже менше. В студію приходили Настя Конфедерат, Вітя Пилипенко і Владик Мірошниченко. А коли ми цього року обговорювали фільм «Будьмо, гей!», хейт випарувався. Відбувається те саме, що і з голлівудськими фільмами. Мине ще десять років і насміхатися, цькувати й на думку багатьом не спадатиме.

Андрій Трашкальов: У Жені є творча особливість. Може довго покращувати фільм, виправляти щось, але він відчуває ситуацію: стрічка має вийти саме зараз. Інакше вона буде неактуальною.

Микола Будерацький та Євген Лесной

— «У політику прийдуть нові люди, для яких буде анахронізмом позбавляти людей рівності», — каже Євген. У підлітків це вже є, і у фільмі Олександр Данілін цитує свою племінницю: мовляв, я розумію, що ви інші, але чому вас за це переслідують? Що станеться спочатку — камінг-аути політиків чи поява ЛГБТ-людей у політиці?

Євген Лесной: Може, це бажання, а не реальність, але я думаю, спочатку в політику зайдуть такі люди — буде відомо, що це гей, лесбійка, бісексуал. Тобто, люди, у яких є гідність і сміливість сказати про себе виборцю все. І виборець за них проголосує. Я не впевнений, що серед чинних політиків знайдуться люди, які зроблять камінг-аут.

Андрій Трашкальов: Мені здається, що права, яких потребує ЛГБТ-спільнота, не обов’язково має зробити доступними ЛГБТ-людина. Бо якщо так станеться в Україні, говоритимуть про упередженість і лобізм. А якщо ініціатором стане людина толерантної думки, то інші збагнуть, що ми йдемо до усвідомлення європейськості. У Нідерландах, Іспанії, Франції, Німеччині цей поштовх ішов від представників влади. Скажімо, у Німеччині — від Ангели Меркель.

Євген Лесной: Я просто не бачу зараз в українському політикумі людей, готових відверто відстоювати права ЛГБТ-спільноти. Зараз їм простіше мовчати. Процитую Пашу Казаріна з фільму: «Не важливо, хто це буде: це має бути хтось».

— Євгене, чому ти так хочеш, аби саме депутати подивилися твій фільм?

Євген Лесной: Я хочу бачити їхні очі під час перегляду. Я сподіваюсь на людяність у кожному з них. Адже герої розповідають, як стояли на Майдані, воювали — а багато хто з політиків теж був на Майдані й на фронті. Герої фільму розповідають, як збирали гроші і віддавали на те, щоб Україна була, а ці політики також вболівають за це. Тож я дуже сподіваюсь, що вони не скажуть після перегляду: «Нам це нецікаво». Я залишаюся романтиком. Хочу вірити, якщо люди разом пройшли певний шлях, аби Україна була європейською, вони разом зроблять і наступний крок.

— Ти намагався залучити політиків до участі у фільмі. Що тобі відповідали?

Євген Лесной: Я не казатиму, що стукався в усі двері. Я стукався до фейсбук-друзів: Ірини Геращенко з «Європейської солідарності», яка наголошує на рівності жінок і чоловіків, відсутності сексизму абощо. Я вважаю, якщо ти захищаєш ці права людини, то маєш захищати й інші. Вона написала, що хворіє. Певно, треба було ще раз постукатися, але я певен, знайшлася б інша причина сказати «ні».

Коли я звернувся до Романа Лозинського з «Голосу», до людини, якій 26-27 років, від партії, яка б першою на своєму прапорі мала б мати напис «Рівність прав людей», а він мені відповідає: «Не на часі». Я написав: «Так, я розумію: не дуже зручна тема для політика». Від навіть на це не відреагував, хоча бачу, що прочитав.

Андрій Трашкальов: Якби йшлося про газ чи нафту, за тему вхопилися б миттєво.

Євген Лесной: Або про Росію-лайно. Тема ЛГБТ дуже незручна для політиків. Вони мислять винятково соцопитуваннями. А соцопитування —далеко не те, що є насправді.

Герої фільму «Будьмо, гей! Діалоги про гідність» під час зйомок

— Чи можливі Марші Рівності без яскравого антуражу? Може, учасники гей-парадів отримали би більше користі для себе, якби йшли у звичайному одязі – нехай би з плакатами, нехай з «райдужними» прапорами, але без надміру видовищності.

Євген Лесной: Ти хоча б на одному українському прайді була сама?

— Ні, тільки по телевізору дивилася.

Євген Лесной: Справа в тому, що київські прайди – це не паради, а Марші Рівності. І вони відрізняються від того, що є в Нью-Йорку, Тель-Авіві, Барселоні. Українські щодо зовнішнього вигляду — це далеко-далеко не те, що є там. А платформа з травесті-дівами — це реально красиво.

Андрій Трашкальов: Як людина збоку я зрозумів, що це — наче карнавал у Ріо-де-Жанейро. Це робиться, аби люди, образно кажучи, виходили зі своїх шаф, де вони сидять у своїх страхах. А коли навколо багато людей, легше бути собою.

Євген Лесной: Я тричі був у Києві на прайді. Перший раз я прийшов дуже заляканий із посвідченням журналіста, бігав з камерою і вдавав, що це не я тут. З усіма вітався, але внутрішньо трохи переховувався. Другий раз я теж пройшов як журналіст, але був уже спокійніший, побачив чимало цікавих людей. Третій раз я вже не діставав відеокамеру – йшов у колоні й насолоджувався життям. Для мене ця, як ти кажеш, яскравість – це певна можливість. Люди можуть не в клубі зібратися, а радіти. Я завжди одягнений у звичайну майку – мені взагалі не до душі «райдужна» символіка. І квартира моя не як традиційне помешкання геїв виглядає.

У нас до прайдів ще дуже далеко. Цитую знову Вітю Пилипенка: «Я хочу, щоб в Україні настав колись момент, коли люди будуть виходити у червоних труселях, у чому нас звинувачують протестувальники, тому що це свято життя». Люди виходять раз на рік показати, як він каже, власну сексуальність. Це означає, що я так себе відчуваю, це моя енергія. Чому ні? А ще вони кажуть: «А якщо діти побачать?»

Андрій Трашкальов: Якщо дитина виросла в любові, в чому проблема?

Євген Лесной: Скільки нас виросло в одностатевих сім’ях? Мама і бабуся – хіба це не одностатева сім’я? Мій тато пішов, коли мені було вісім років. Я сам сказав йому «до побачення», бо втомився: в один бік електродриль летів, у інший — чайник з окропом. Яка сім’я краща? Ніколи сексуальність не пов’язана з тим, з ким живе дитина.

— Чому у світі права ЛГБТ поволі починають визнаватися і поважатися саме зараз?

Андрій Трашкальов: Усвідомлення потреби комунікації. Я гетеросексуальна людина, Женя – ні. Ми ж знаходимо спільну мову. Чому інші люди не можуть?

Євген Лесной: Світові легше це прийняти, ніж протистояти. Бо який сенс витрачати купу енергії, аби зупинити світ? Ми скоро матимемо чипи у мозку й інформація там змінюватиметься зі швидкістю звуку. Ми навіть не будемо встигати обробляти її — вона просто буде. І битися на тему того, хто з ким спить, ні в кого не виникатиме думки.

Фото – фейсбук Євгена Лесного, Андрія Трашкальова, Віктора Пилипенка, Миколи Будерацького, Максима Мішкіна, Олександра Даніліна (Марлен Шкандаль), Марти Мольфар, Павла Казаріна; відкриті джерела.