Юлія Мендель до липня 2021 року була прессекретаркою президента України Володимира Зеленського. Написати книжку — це сміливе рішення, яке заслуговує на повагу. Бо книжку так легко не видалиш, як пост в Інстаграм із невдалим шостим ведмедиком брауні або текст, у якому переплутала Латвію і Литву.
Книжка Юлії Мендель — це коли продукт світу постправди розповідає свою версію «від заснування світу». Так, як вона цей світ відчуває. Жанр автобіографії, звісно, суб’єктивний, і він все стерпить. Але книжка Юлії Мендель має підзаголовок «Обличчя нової країни», і це показово. Глядачка 95 кварталу і фанатка імперії сміху Володимира Зеленського, яка просто з крісла під телевізором у квартирі в іпотеці потрапила в команду. (До речі, квартирна іпотека — окрема драматична лінія в книжці, текст взагалі щирий і багатий на такі особисті подробиці, що я, як читачка, і не очікувала).
І ця щирість теж заслуговує на повагу, поважаю людей, у яких немає терзань щодо своїх текстів. І це ж відповідь на запитання «навіщо ви це читаєте»? Бо це зріз мислення великої частини нинішнього політичного класу і знати це — моя робота.
Оточення президента Зеленського, команда президента Зеленського, кому він довіряє — усі ці людські моменти очима Юлії Мендель дуже цікаві і часто безапеляційні:
І, зі слів Юлії Мендель, підтверджується моє враження про інтуїтивний менеджмент Володимира Зеленського, і чому ні журналісти, ні, напевне, сам президент не встигає запам’ятати прізвища людей, які раптом виникають на посадах, а потім раптом зникають з посад: «Він миттєво інтуїтивно визначає образ людини — якою мірою співрозмовник відповідає його філософії, до якого кола належить. Це допомагає Володимиру Зеленському вибудовувати своє розуміння суспільства і світу, й ухвалювати рішення на цій підставі».
І я вам скажу, що це прекрасна підстава: те, що комусь може здатися некомпетентністю, насправді «своє розуміння суспільства і світу».
Юлія Мендель, як і багато неофітів, вірить, що до них нічого не було. Наприклад, вона пише: «Коли Володимир Зеленський прийшов з новою ідеологією — об’єднання, спрацювала інстинктивна жага життя — бажання жити і бути щасливими, інстинкт самозбереження і турботи, якої українці ніколи не знали». Ще трошки — і екс-речниця президента Зеленського прямо б написала, що Майдан — це смерть, ну так прямо немає, але цей настрій я читаю між рядків. І до теми Майдану ми ще повернемось окремо.
Пригадую, як у вікопомному інтерв’ю Олесі Бацман — ще в статусі президентської речниці — вона говорила, що їй не потрібні нічиї поради, бо «никого в СМИ не мочили так как меня и не было кибервызовов. Турборежим, ботофермы, самый молодой премьер — это вызовы, с которыми никто не мог помочь».
Справедливості заради скажу, що «наймолодший прем’єр» — явно не найбільша проблема президентів України. Конфлікт щодо острова Тузла, «кольчужний скандал», катастрофа ТУ-154 над Чорним морем, «плівки Мельниченка», два Майдани, анексія Криму, війна — до відома Юлії, у всіх гірших чи кращих попередників траплялися кризи, проблеми, провали, виклики.
Вони були по-своєму яскравими. З того, що я пригадала без допомоги гугла: відштовхування журналіста програми «Схеми» та «Радіо Свобода» Сергія Андрушка, така ж історія із журналістом «Радіо Свобода» Крістофером Міллером, заява в ефірі телеканалу «1+1» через кілька днів після призначення, що українські військові на Донбасі піддаються на провокації і стріляють по цивільних об’єктах, через що гинуть мирні жителі, «президент не должен проводить пресс-конференции на постоянном базисе» (з інтерв’ю Олесі Бацман).
І тлом до цих скандалів і й так непростих стосунків зі ЗМІ була спроба доручення президента Зеленського Кабміну розробити законопроєкт щодо медіа, де були б передбачені, зокрема, стандарти новин, заяви тодішнього очільника ОП Андрія Богдана про те, що суспільство хоче напряму спілкуватися із президентом, без посередників.
Тому особливо цікавий фрагмент навколо стосунків із Андрієм Богданом і Кирилом Тимошенком, заступником голови ОП, куратором інформполітики.
Юлія Мендель пише: «За скільки моментів від Богдана мені соромно, не передати!», що Андрій Богдан і Кирило Тимошенко «були налаштовані проти співпраці з медіа» і вважали, «що і в іпостасі Президента інтерв’ю і коментарі та співпраця з медіа так само зайві» (як і під час передвиборчої кампанії), а про історію зі спілкуванням з суспільством без посередників — «є слова, які неможливо пом’якшити навіть стократним повтореним спростуванням».
Цей розділ викликав у мене співчуття і розуміння (ну справді, хто б зміг працювати в таких умовах!) і запитання до президента, цього «молодого послушника» (як називає його Юлія Мендель), як такі люди опинились поруч і мали право на рішення.
Але далі в книжці Юлія висловлює свої міркування щодо розвитку журналістики, там є про незалежних журналістів, які «заробляють гранти», «агресивну аналітичну журналістику» (щоб це не означало), журналістські стандарти, які «потерпають через фінансування і редакційні вимоги» ( а я думала, що стандарти або є, або їх немає) — словом, все складно в цьому розділі.
Кілька розділів книжки Юлія Мендель окремо присвятила міжнародним переговорам президента Зеленського. «Думаю, багатьом би було цікаво, — пише Юлія Мендель, — як їх веде новий український Президент, що прийшов не з політики, а з бізнесу. Я була щиро і приємна здивована. Пам’ятаю, як не стрималася і написала до загального чату: «Ви бачили, як він веде переговори?».
Цікаво, що це враження дуже відрізняється від того, що розповідає в інтерв’ю колишній секретар РНБО Олександр Данилюк (це ефір програми «Світське життя» з Катериною Осадчою). За словами Данилюка, він допомагав Зеленському у підготовці до зустрічі з президентом Франції Еммануелем Макроном. «Ключове було — налаштувати Зеленського на роботу. Макрон до цієї зустрічі готувався, бо він розумів, що перед ним людина, яка може очолювати Україну на наступні 5 років», — сказав Данилюк. — Я показував документи, а він (Зеленський) не хотів готуватися. Він каже: «Ні, я пішов». І пішов. Я тоді телефоную у номер дружині, Олені Зеленській. Кажу: «Олено, щось мені здається, що він не зовсім добре підготувався до зустрічі з президентом Франції». За деякий час у мій номер заходить Зеленський і каже: «Гаразд, давай мені папку», — розповів Данилюк.
Велика частина книжки Юлії Мендель стосується Петра Порошенка і демонізації Петра Порошенка. Взагалі є пасажі, де життя України ледь не поділене на «до» і «після» Петра Порошенка:
Щоб відчувати свою українську ідентичність, необов’язково голосувати за Порошенка, але людина, що може цілу країну назвати сомнамбулою, навряд чи мене почує. Я ж кажу, до 2019 нічого не було. Спасибі, що розбудили.
Тема Майдану і Революції Гідності. Фрагмент із книжки Юлії Мендель про «негігієнічність Майдану» вже був опублікований і здобув розголос. Фрагмент справді вражає: «Розгромні, рекордні 73% у другому турі теж у суті своїй були революцією. Лишень прийнятною для більшості населення: без брудних наметів, розтрощеного Майдану, негігієнічних і холодних ночей із ризиком бути побитим, знесеним водометами чи обприсканим газом, без усієї цієї революційної «романтики» минулих століть, але з чітким, жорстким і емоційним вироком тодішній владі».
Війна ще більш негігієнічна, це кров, піт, смерть — там мало гламуру. Але чи можна заперечувати право на боротьбу за свою країну — через ризик «бути побитим»?
Я бачу у цьому фрагменті не просто неприйняття. Вибір слів, «романтика» в лапках говорить про зневагу — зневагу Юлії Мендель до способу боротьби чи до ціннісного вибору великої частини суспільства?
Це емоційне виверження — не просто думка продавчині помідорів, людини з вулиці. Це все таки представниця команди Президента України. І це знецінення боротьби великої частини суспільства, це спроба принизити, делегітимізувати в тому числі і людські жертви.
Я здивую Юлію Мендель, але і до появи президента Зеленського в Україні були громадяни, які не хотіли диктатури, любили свою країну, хотіли змін.
Не любить Юлія Мендель і мовний закон, вона іронічно називає його «геніальний закон Президента Порошенка» (йдеться про норми використання української мови у сфері обслуговування), і правопис (його вона називає «штучно насаджуваним правописом від Порошенка»). Далі є історія про те, що вона — перша україномовна у своїй родині, ліричний відступ про херсонську говірку (та, боже, хто ж забороняє, хто ж засуджує?), але в цьому фрагменті вже немає про Порошенка.
Також є пасаж про, очевидно, права людини, демократії і потребу вчитися цього: «І тоді стає далеким і незрозумілим гумор про провідницю-алкоголічку, що перебуває у вічному пошуку любові й вічно гнобить своїх чоловіків, про «жидівські» забобони, вроджену безкультурність «негрів» і щораз більші загрози гомосексуалістів. Тоді жінка стає гарною не завдяки молодості і гарним вторинним статевим ознакам, а завдяки розуму, енергії й мудрій усмішці» (це дослівно, даруйте, якщо кого образила).
Ми запрошували Юлію Мендель на інтерв’ю на Громадське радіо — як авторку книжки, і як представницю покоління, «народженого в радянських реаліях, але яке виросло на американській мрії». Вона не вважає за потрібне приходити. Окей, це її вибір і право.
Тому насамкінець — романтична сценка з початку книжки, яка, ймовірно, пояснює, чому, зокрема, Філіп Кіркоров лише кілька днів пробув у списку осіб, які становлять загрозу нацбезпеці України.
«Аж раптом уся моя кухонна метушня завмерла, — пише Юлія Мендель. -—… Усе — через сорок сьому секунду кліпу «короля російської естради». Річ у тім, що поки Філіп Кіркоров співав про квітень, який прокинувся в його душі, на екрані біг що є духу не хто інший, як Президент України Володимир Зеленський. Так, біг у 2011 році, задовго до самої думки Володимира Зеленського прийти в політику. Біг у кадрах одного з найпопулярніших його фільмів. Молодий спортивний, щирий, старанний, закоханий. У краватці і світло-сірому костюмі — зараз він рідко такі вдягає».
Ну що ж, лишається лише додати: «Какую страну потеряли!» Бо цей сум, цей жаль, цей настрій так і бринить між рядків.
Фото: Юлія Мендель / Facebook