Здається, я нарешті зрозумів, чому недоброзичливці та інші нехороші люди називають журналістику «другою найдавнішою професією». Колись, коли за давніх-прадавніх часів найпершій в історії дамочці спало на думку зайнятися першою найдавнішою професією, знайшовся хтось, хто це підгледів — і розповів усім в усіх подробицях, ретельно згадуючи всі факти й суворо відокремлюючи факти від оціночних суджень. Оце й був найперший в історії журналіст.

Принаймні, й дотепер чимало журналістів вважають, що тру-журналістика — оце саме воно і є.

Шквал публікацій у найрізноманітніших виданнях: Давид Арахамія виграв на парі 300 доларів і витратив їх усі на пиво. Й так одразу захотілося побачити Арахамію після пива на 300 доларів, і така образа була: головного нам не показали! Аж потім побачив скупе, ретельно заховане посеред тексту речення: він витратив ці 300 доларів на пиво для всіх у пабі. Ох, таку картинку, що її малювала фантазія, обламали! Ото недаремно світську хроніку читають по діагоналі, й ніколи ретельно.

Але гаразд, на те й таблоїди, щоби подібні новини продукувати. От тільки це були зовсім не таблоїди, а цілком респектабельні видання. Авторитетні.

О в чому вона полягала, дана інформація? Що було в ній значущого, що було в ній новинного?

Арахамія мав якісь ліві доходи? Нібито ж, ні. Названа сума вочевидь перевищує рівень його доходів? Теж ні. Він пив пиво у сесійній залі під час пленарного засідання Верховної Ради? Та ні ж! То, може, він прийшов до веселого стану й у такому стані підписував документи? Теж ні!

То в чому вона була — новина? От у чому?

Арахамія розповів про цей випадок депутатам біля будинку Верховної Ради. Ну, то чи мало хто про що розповідає біля різних будинків? Усе це давати у ЗМІ?

Глава фракції “Слуги народу” продемонстрував відкритість? Аж ніяк. Так, як це подано у ЗМІ, це дуже нагадує барський жест, частування холопів із барського столу. Або купецький широкий жест — такі за брежнєвських часів полюбляли “трудівники радянської торгівлі”. Зрозуміло, що ситуація могла бути будь-якою, й за тієї ситуації це могло так не виглядати. Але зі ЗМІ це виглядає сам так.

А простежується тенденція:представники “Слуги народу” полюбляють подібні оповідки про себе. Вважаючи, мабуть, що тим самим демонструють свою відкритість. І що вони “такі ж, як усі”. Називається це “піар безбожний”.

Тільки відкритість політика полягає зовсім не в тому, зовсім не в панібратських жестах. Оно, Путін щороку поширює свої фотознімки у стриптичному вигляді (а може, славетна кімната з жердиною у палаці під Геленджиком — для його занять улюбленою справою?). От тільки  відкритим він від цього не стає.

Відкритість політикв — це відкритість ухвалення ними політичних рішень, а також передбачуваність і логічність тих рішень. А те, що демонструють “слуги народу” - це ерзацвідкритість, блефвідкритість, замінник і камуфляж. Суто постсовкова, до речі.

А ще є рівень. Офіційним особам, узагалі-то, не личить ділитися такими подвигами серед незнайомих людей. Та й людям, що мають культуру поведінки. У своєму колі — так, але не далі. Так, у вчинку Арахамії немає геть нічого поганого — просто такі речі не для широкої публіки. Й вихована людина, а тим паче офіційна особа, цю межу відчуває. Англійці схарактеризували б подібну поведінку дуже просто: “Вони — не джентльмени”.

Зрозуміло: “слуги народу” що є сил підтримують репутацію “своїх у дошку” й орієнтуються на “глибинний народ”, тобто на людей невисокого освітньо-культурного рівня.

А що журналісти? А їм би личило посміхнутися й тут само цю історію забути. Ну, або розповідати вдома. Бо ніякої суспільно значущої інформації у пиві на 300 доларів немає. Ніякої.

Якби політики не були впевненими, що всі їхні побрехеньки тут само набудуть найширшого розголосу у ЗМІ, вони би припинили в такий спосіб піаритися. Й український медіапростір — а може, й українська політика — не нагадували би пострадянський світ.