detector.media
Марина Баранівська
для «Детектора медіа»
17.05.2021 17:08
Ольга Герасим’юк: «Я з жахом тоді думала, що я ж так можу зробити революцію»
Ольга Герасим’юк: «Я з жахом тоді думала, що я ж так можу зробити революцію»
Ведуча найпопулярніших українських токшоу 90-х,народна депутатка кількох скликань, а нині голова Нацради з питань ТБ та РМ — про народження телебачення довіри, себе в ролі Жанни д’Арк і їжачків, яких треба носити в океан.

Премія імені Георгія Гонгадзе, заснована українським ПЕН у партнерстві з Києво-Могилянською бізнес-школою (КМБШ), Асоціацією випускників КМБШ та «Українською правдою», розпочала показ відеолекторію «Журналістика незалежної України: Історія від першої особи». У рамках проєкту провідні українські журналісти діляться історіями про створення ключових медіа, учасниками яких були, а також про формування трендів і явищ, що визначали інформаційний порядок денний у країні і свідками яких були оповідачі. Ми вже публікували лекції Вахтанга Кіпіані, Віталія Портникова та Наталії Лигачової. Тема лекції Ольги Герасим’юк — «Телебачення довіри» (відео).

Ольга Герасим’юк почала працювати на телебаченні у 1995 році в програмі «Післямова», яку виробляла компанія Олександра Ткаченка «Нова мова». З 1996 року вона вела на «1+1» авторські програми «Проти ночі», «Особливий погляд», «Версії Ольги Герасим’юк», «Хочу і буду», «Іду на ви», а також шоу «Без табу», яке виходило в ефір десять років. Була народною депутаткою двох скликань, а з 2020 року очолює Національну раду з питань телебачення і радіомовлення, членкинею якої є з 2014 року.

Чим була програма «Післямова» в контексті тодішнього українського телебачення? Як Ольга Герасим’юк потрапила в ролі ведучої на новостворений телеканал «1+1»? За яких обставин вперше розплакалася в ефірі і за що її називали «полтавською відьмою»? Чому вважає програму «Без табу» прототипом тих змін, які пізніше відбулися в українському суспільстві? Про це й не тільки — в лекції Ольги Герасим’юк. До вашої уваги адаптований текстовий виклад цієї лекції.

— Знаєте, що мене тішить? От учора я була у стоматолога. Після двогодинної екзекуції лікарка зняла із себе всі обладунки й каже: «Нарешті можу вам це сказати! Я пам’ятаю кожну вашу програму». Я відповідаю: «Чекайте, як ви можете це пам’ятати? Вам років 25–30». Вона каже: «Я була маленька, але у нашій сім’ї був такий ритуал. Ми щосереди сідали біля телевізора і обов’язково дивилися вашу програму». На це я сказала: «Значить, ми жили не даремно, раз ви досі це пам’ятаєте. Ця програма не виходить в ефір уже років 15». Вийшли на рецепцію, й жінка, котра приймала у мене гроші, питає: «А що було там далі з таким-то? Я ж дивлюся ваші програми». Я кажу: «Вибачте, сьогодні 2021 рік».

Для чого я вам усе це розповідаю? Не для того, щоб похвалитися, яка прекрасна перед вами сидить зірка, а для того, щоб сказати, що наша робота, яку ми колись давно робили, виявляється потрібною, і це важливо для всієї нашої команди, що робила цю програму.

Лицем програми була я, але цю програму робили оператори і журналістки (хлопці не витримували нашої специфіки). Всі ми жили цим. І ми змінилися завдяки цьому. Напевно, одного дня ви будете такого віку, як я, і для вас це теж буде важливо — повернутися і знати, що ти колись щось зробила, що є цінним для світу.

Отут питання: що для світу є важливим? Чи можеш ти змінити цей світ? Адже сьогодні ми знову повернулися приблизно на ту саму точку, що світ жорстокий, що все десь вибухає, що політики жахливі, що у світі немає справедливості. Все нібито те саме, але трішечки не те, трішечки на іншому витку ми перебуваємо. Навіщо все те було, якщо ми повернулися нібито туди ж? Я думаю, що я вам відповім на це питання наприкінці.

Зараз перед вами сидить не лекторка, а музейний експонат, який говорить. Я пам’ятаю з найпершого дня початок нового телебачення в Україні. Це було на початку незалежності, тоді я була молода. Я розповім ті історії, які траплялися на цьому шляху, і сподіваюся, що ви з цих історій зробите висновок, що таке телебачення довіри.

Якщо згадувати, де я взялася в телебаченні і де воно взялося, то треба згадати компанію «Нова мова». Телебачення в той час було державним, там нічого не відбувалося, диктори зачитували тексти, й ніхто в принципі ним не цікавився. «Післямова» — телепрограма, яку створила компанія «Нова мова». Це було нове слово, це був вибух в ефірі, це змінило все. Ми виходили в той час, коли ваші прабабусі дивилися програму «Время», це була єдина на весь Радянський Союз інформаційна програма. Ми увірвалися в радянське телебачення.

Всі були дуже молоді, а я була старша за всіх, мене називали «Герасимовна». Була весела молода команда, ми хуліганили в ефірі. Ми не знали, що таке журналістика нової епохи, — ми її створювали. Ми самі придумували собі, як це має бути, вигадували собі принципи. Виявляється, вони були правильними. Зараз ми за них боремося, а тоді ми вже мали моральний кодекс: вважали, що брехати не можна, що всі джерела треба перевіряти. Зараз знову треба цього навчати, а тоді для нас це було нормально.

Вже за часів президентства Леоніда Кучми я потрапила в пул і з ним пролетіла всю Південну Америку — робила репортажі. Якось в Аргентині після того, як ми побували на паркетній зйомці, ми з моїм оператором пішли до ресторану, щоби посмакувати м’ясом. До речі, для нас це була перша зустріч зі скляними дверима, що розсуваються, знаєте? Зараз це нормально, а тоді про такі двері особливо ніхто ще не знав. І от я така натхненна, що ми зараз будемо в ресторані, зайшла лицем у ці двері, вони були заюшені кров’ю з мого розбитого носа, люди, які сиділи в тому ресторані, скочили, забули про своє м’ясо й бігли до мене, мій оператор страшенно перелякався і, звісно, прийняв пляшку віскі, яку принесли офіціанти, щоб нас якось привести до тями. І поки я зупиняла кров, благополучно її випив. Я казала: «Нам завтра виходити в ефір, я повинна буду повідомити, про що президент Кучма домовився із президентом Аргентини». Оператор на це лиш махав руками. І вранці, коли оператор прийшов усе ще такий веселий, а в мене під очима були отакенні синці, ніс напух, він каже: «Хвилиночку, я тобі зараз все зроблю». Словом, в ефір я вийшла в чорних окулярах. Коли я вийшла в ефір, наш режисер зашипів мені: «Зніми окуляри, ти здуріла?!». А потім, коли закінчився ефір, я сказала: «А тепер дивись». Я знаю, всі мої колеги з «Нової мови» лягли там з реготу. Це приклад того, як ми ставилися не тільки до професії, а й до життя.

Коли в мене пропав інтерес до інформаційної журналістики, ми подумали, що варто було би зробити авторську програму. Тоді шоу як таких не існувало. І ми придумали програму, яку би я могла вести пізно ввечері. Я запропонувала назву «Проти ночі». Ми робили такий тележурнал, я була ведучою «Проти ночі», у нас не було грошей, тому мене як ведучу загортали кожний раз у нову яскраву ганчірку. Виглядало, ніби я сиджу в гарній блузці.

У цей час в Україну вже приїхав Олександр Роднянський. Саме він і його колеги привезли тоді ідею створити український телеканал. У той час не уявляли, щоби фільм по телевізору міг іти українською мовою. Уявити, що Шварценегер говоритиме українською, нікому не спадало на думку, це було нереально. От по-російськи — окей. Отже, з’явився Роднянський, він почав створювати канал «1+1». Я туди потрапила. В який спосіб? Вони шукали програму, яка би була про життя, і подивилися «Проти ночі». Юрій Макаров сидів із Роднянським, вони дивилися на мене й казали: «Ну, прекрасно! Мова звучить так, що нічого не зрозуміло. І якби з ведучої ще ганчірку оту зняти, то було б супер». Я й досі не ображаюся, бо у свою чергу я дивилася їхні програми, де сидів Юрій Макаров із кимось, і вони натужно намагалися щось у камеру сказати, забуваючи слова. Я тоді сиділа, на них дивилася й думала: «Не дай бог мені колись отак сидіти перед людьми і ганьбитися».

Ми з ними обмінялися люб’язностями. Але це був для мене добрий урок про те, що перед глядачем не треба виглядати ідеальною, не треба вдавати, що ти все пам’ятаєш, ніколи не помиляєшся. З того часу й по сьогодні я категорично проти будь-якого фальшу, гри, штучності. Я повинна говорити з людьми так, щоб вони розуміли, що навпроти них сидить така сама людина, яка їх поважає, цікаво, що вони думають.

Ларрі Кінг розповідав, що коли йому запропонували перший раз вийти в ефір, він так переживав, так готувався, усе думав, як він привітається, які питання буде ставити. І коли він сів біля мікрофона, він сказав: «Блін, як мені страшно, як я переживаю!» Він розповідав, що відразу після того його страшенно полюбила аудиторія. Кожен раз, коли я сідаю перед камерою, перед мікрофоном, перед вами, я так само страшенно переживаю. Коли я була ведучою і виходила на майданчик, думаючи, як мені привітатися, я переживала, щоб мене не зупинив режисер і не сказав починати все спочатку. Я боялася змусити людей знову мені аплодувати. Це найжахливіше, коли ти виходиш вітатися, тебе переривають і треба починати спочатку. Для мене це було страшне, для мене це була вже якась початкова неправда, це ніби ти прийшла і граєш перед аудиторією.

Ми пропонували шоу, але в нас навіть сценарію не було, ми тільки знали, хто буде у програмі. Далі мала бути абсолютно довірлива розмова з гостями програми. Мені було важливо, як дивиться на мене оператор із-за своєї камери. І якщо під час запису він раптом брав газету й починав її читати, мені хотілося піти з майданчика й повіситися. Це означало, що я сфальшувала, що нікому не цікаво, що це не зачепило. Може, те, що я розповідаю, звучить смішно, бо телебачення сьогодні — це бізнес, це розваги, кіно та якась інформація, це рейтинг, цифра, сенсація і таке інше. Повірте, я вам розказую про те, що має бути головним для тих, хто працює в журналістиці сьогодні, і для тих, хто пробує не мати вплив або статус зірки, а виконувати свою місію.

Коли я прийшла на «1+1», хтось із менеджерів сказав: «А чому ти начитуєш підводки, а хтось робить сюжети? Давай ти сама будеш героїнею цієї програми». І таким чином я стала відьмою. Сталося так, що ми поїхали на Полтавщину знімати черговий сюжет, а він, до речі, був про відьом. Не знаю, чи хтось вірить у те, що я розповідаю, але відьми існують, на Полтавщині вони ходять вулицями і з ними дуже цікаво поговорити. Пригадую, був страшний мороз. Ми в пальтах, у чоботях спали в готелі, бо було холодно. В якийсь день ми йшли шукати тих відьом, у мене синє від холоду обличчя, довге чорне волосся. Я йшла по сніговій горі, спускалася до дерева, а за тим деревом стояв наш водій, який знайшов колесо від воза. Я підходила до цього дерева, ховалася за нього, а далі водій відпускав колесо і виходило, ніби я заходжу за дерево і звідти, перекинувшись на колесо, йду. Нам просто треба було зігрітися, тому ми це знімали. З цього зробили заставку — потім мене називали «полтавською відьмою». Я не пручалася, для мене це почесне звання. Люди казали, що програма, яку ми робили, була містичною. Але вона була про те, у що люди вірять.

Колись нам у якомусь селі жінка розказувала, як вона йшла на поле й раптом почула позаду себе шум. «Я обертаюся, а за мною їде карета. І я сама собі думаю: звідки карета в наш час? Обертаюся, а її немає», — розповідала та жінка. Мені сказали би, що я знімаю божевільну, так? Потім збиралися сусідки, розповідали історії про їхню сім’ю, про великого метелика, який прилітає часом вночі, сідає на крісло саме на те місце, де любила на подушечці схиляти голову найстарша жінка в їхньому роду, яка вже померла. І ці жінки вважали, що так вони спілкуються з померлою. Люди в це вірять, вони в цьому живуть, їм це здавалося правдою, і про це ми розповідали історії. Чи була це містика? Думаю, що ні.

Після того, як ми перестали знімати документальні історії, мені запропонували вести програму у студії, до чого я не була готова. Мені здавалося, що студія — це умовність, а я маю говорити з людьми так, щоб це було справжнє спілкування, справжні історії. У мене в студії сиділи не запрошені люди, туди приходили ті, хто хотів брати участь у зйомках наших історій. Ці люди брали слово не тому, що їм хтось наказав це зробити чи попросив. Ми брали у студію тих, хто хотів щось зробити зі своїм життям, побороти упередження щодо себе й вийти зі студії інакшою людиною.

Програма виходила в запису, і ввечері під нашу студію приходили різні люди, які думали, що ефір щойно закінчився і, напевно, зараз усі ці герої вийдуть. Ті, хто приходив, хотіли допомогти героям наших програм. Наприклад, приходила бабуся і приносила із собою в полотняній сумочці банку з огірками — це все, що вона мала, щоб комусь віддати і просто підтримати. Приходили, наприклад, лікарі, які тільки що бачили по телевізору історію жінки з інвалідністю, яка хотіла із сиротинця взяти собі дитину. Наприкінці розмови зі мною ця жінка зізналася, що в неї рак і вона скоро помре. Я тоді вперше заплакала в ефірі, тому що я не знала, як із цим упоратись. Як правило, я не знала, чим програма має закінчуватися, бо, як я вам вже казала, сценарію не було, висновок у програмі я робила з того, до чого ми у студії договорилися, як ми цю історію розкрутили. Пригадую, як ця жінка мені сказала про свій рак, мене заклинило й у мене потекли сльози. Ми ще потім у монтажці довго сперечалися, давати те, що я заплакала, чи ні. Вирішили поставити. З того часу мене називали «всеукраїнською плакальницею». Після ефіру в Одещині зібралася група лікарів, і вони поїхали до цієї жінки в Черкаську область, щоб її обстежити. Ми не спонукали нікого до дій, ми нікого не просили, люди самі це робили. Це був відгук на історію, яка розгорталася на їхніх очах.

Тоді був інший час, я тоді, скажу вам чесно, не вірила, що в нашій країні взагалі можливий такий зсув, який потім відбувся, — і Помаранчева революція, і Революція гідності. Я не вірила в це, бо коли ми приїжджали кудись знімати чергову програму, до нас могло вийти ціле село. Я йшла попереду, за мною йшов Андрій із камерою, моя сестра Зоя була продюсеркою, вона несла штатив, а за нами вишиковувалося все село і всі йшли ніби на протест. Я із жахом тоді думала, що я ж так можу зробити революцію. Я собі йду, така Жанна д’Арк, а за мною ті люди. Я розуміла, що я поїду, а все затягне назад рясочкою, вони залишаться з тією ж владою, з тим самим начальником, проти якого вони вийшли. Я тоді довго думала про свою відповідальність, що я їх спонукаю, але хто їх захистить? Так і відбувалося. Ми знали, що не можна кидати наших героїв, що ми мусимо й далі бути поряд із людьми. Так ми і робили, тому наша програма була фактично прототипом того, що пізніше відбулося в українському суспільстві.

Коли почалася Помаранчева революція, я думала про оці свої переживання й не вірила в реальність того, що відбувається. Я тоді була ведучою програми «Хочу і буду», вона була про любов, я була вся в кучериках і мереживі. Але коли закінчувався запис цієї програми, ми всі бігли на Майдан і знімали історії. І, знаєте, на Майдані я бачила героїв своїх колишніх програм, я їх скрізь зустрічала, і це нас тішило, бо, виявляється, ми робили правильну роботу. Ми спілкувалися із правильними людьми. Я й зараз зустрічаю героїв своїх програм, вони приходять зі своїми дітьми чи онуками й розповідають, що було потім. Усі, про кого ми говорили, вистояли.

Сучасні шоу — про якісь політичні сварки. А ми ж повинні говорити про життя. Життя — це абсолютно все. Навіть про найпростіші думки іншої людини можна зняти фільм. Кожній людині, яка дивиться поки що телебачення (кажу «поки що», бо я переконана, що скоро все зміниться), важливо побачити не ту чи того, хто сидить перед нею і щось пащекує, не ту чи того, хто вважає себе зіркою, бо часто з’являється на екрані. Кожній людині важливо, щоб телебачення говорило про неї, щоб те, про що говорять, було тим, що їй самій хочеться сказати, щоб його чи її життя, нехай і дрібне, було основним. І якщо так ставитися до аудиторії, це буде зовсім інша країна.

Наприкінці розповім історію, її мені розказав один із моїх героїв, якого я нещодавно зустріла. Після величезного урагану в одній океанській країні, де він відпочивав, на берег винесло тисячі морських їжачків. Вони почали гинути, бо вода пішла, а вони не могли повернутися. І один маленький хлопчик почав по одному носити їжачків у океан. Хтось прийшов і каже йому: «Кинь це, ти все одно нічого не зробиш, їжачків тут тисячі». А хлопчик відповів: «Зате не помруть ті, кого я встигну перенести». І цей хтось став поруч із хлопчиком теж носити їжачків в океан. Потім їх побачили інші люди і теж долучилися до цього процесу. Напевно, тисячі їжачків усе-таки загинули, але когось людям таки вдалося врятувати. Чи варто робити все те, що треба робити? Абсолютно варто. І багато що треба почати спочатку, оскільки сьогодні ми знову живемо в світі, який потребує того, щоби хтось із нас брав їжачка й ніс в океан.

Фото: скриншоти

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY