detector.media
Марина Баранівська
для «Детектора медіа»
30.04.2021 11:00
Віталій Портников: «Журналістика з фабрики новин перетвориться на фабрику думок»
Віталій Портников: «Журналістика з фабрики новин перетвориться на фабрику думок»
Як новостворена українська журналістика в Москві доклалася до руйнування СРСР, і чому головне завдання журналіста — ставити шах (але не мат) королю.

Премія імені Георгія Гонгадзе, заснована українським ПЕН у партнерстві з Києво-Могилянською бізнес-школою (КМБШ), Асоціацією випускників КМБШ та «Українською правдою», розпочала показ відеолекторію «Журналістика незалежної України: Історія від першої особи». У рамках проєкту провідні українські журналісти діляться історіями про створення ключових медіа, учасниками яких були, а також про формування трендів і явищ, що визначали інформаційний порядок денний у країні і свідками яких були оповідачі. Першу лекцію — «Доба темників в українській журналістиці» — прочитав Вахтанг Кіпіані, засновник «Історичної правди» та лауреат Премії імені Гонгадзе 2019 року (ось її текстовий виклад).

Тема лекції Віталія Портникова — «Народження журналістики незалежної України». Він розпочав журналістську кар’єру ще у вісімдесятих, став першим українським парламентським кореспондентом і співтворцем української міжнародної журналістики. Працював у газеті «Молодь України», «Независимой газете», на «Радіо Свобода», дописував для низки українських і зарубіжних видань. Вів авторські програми на СТБ, ICTV, K1, TВі і «Еспресо». Був головним редактором «Газети 24» і ТВі. До вашої уваги текстовий виклад лекції Віталія Портникова.

Сьогодні ми будемо говорити про те, як починалась українська журналістика.

Ви можете спитати: чому це — починалась? Адже українська журналістика існувала ще сто років тому. Коли Україну окупували більшовицькі війська і вона стала частиною Радянського Союзу, українська журналістика стала радянською, але ж залишилась українською. В усіх містах України виходили газети, потім з’явилось радіо і телебачення. Все це розмовляло здебільшого українською, іноді — російською, але набагато менше, бо російськомовні медіа забезпечувала Москва. То чому ми маємо говорити про початок української журналістики у дев’яності роки минулого століття?

Бо українська журналістика була зведена до рівня обласної. Це була навіть не журналістика союзної республіки. Вона мала змогу висвітлювати тільки окремі частини життя країни, в якій існувала. І головне для неї було працювати так, аби мешканці цієї країни навіть не думали, що це — країна.

Ви можете сказати, що так було всюди, бо центр влади був у Москві. Але ні, так було не всюди. Скажімо, преса балтійських країн була набагато різноманітніша, більш готова до дискусії на політичні, в тому числі міжнародні теми, ніж преса радянської України.

А якщо говорити про колишню Югославію, то там взагалі була цікава історія з медіа. Скажімо, кожна з газет, які видавались у колишніх республіках Югославії, мала своїх кореспондентів у Москві та інших столицях світу. Люди, які мешкали у Словенії чи теперішній Північній Македонії, могли власною мовою у власних виданнях читати, що відбувається в США, СРСР, Франції чи Німеччині. А от для українського читача єдиною можливістю дізнатися, що таке світ, була московська преса.

Що дозволяли собі українські преса, радіо й телебачення? По-перше, їхній світ обмежувався кордонами Української РСР. По-друге, в цій Україні можна було говорити тільки про певні речі: про жнива, про партійне життя, про змагання між підприємствами, про культуру, але тільки ту, яка тут. Чи можна написати про виставу московського театру? Можна, якщо цей театр приїде на гастролі. Але якщо в Москві або Ленінграді буде новаторська виставка, не ваша справа писати про неї рецензію, навіть якщо ви можете туди поїхати. Це справа московського критика.

Тож у людей виникало відчуття другорядності. Там — центр, де про все знають і про все розмірковують, а в нас практично нічого не може відбутися за дозволеними межами. Всі спроби виходити за ці межі надзвичайно дратували партійний апарат. Хоча ці спроби завжди були. Найяскравішим прикладом був тепер уже призабутий «Всесвіт» — журнал Спілки письменників України, в якому публікували переклади. На цей часопис партійні цензори не звертали стільки уваги, скільки на московську «Иностранную литературу». Бо хто читає українською? І в цьому журналі з’являлися твори, які в принципі не могли бути перекладеними російською. Люди, які могли читати українською — не тільки в Україні, в інших республіках також, — почали передплачувати «Всесвіт», щоб розширити свій погляд на світ. Звісно, через це змінили головного редактора часопису. Вимогою до українського книговидавництва і преси тоді було, щоб вони не були надто популярними, щоб їх не забагато читали. Бо партійне керівництво розуміло, що українська свідомість руйнує свідомість імперії.

Я можу сказати не як журналіст, а як читач медіа: я формувався в зовсім іншому світі. Ще коли я був школярем, у мене виникло питання: чому радянська преса така обмежена? Потім, коли я вже навчався в Інституті журналістики, я зрозумів, що журналістика — це коли ми розповідаємо історію. В радянській пресі не розповідали історій, у ній публікували директиви. Тільки деякі газети, як московська «Литературная газета» чи українська «Літературна Україна», могли дозволити собі щотижня розповідати історії.

Це почалось після Жовтневого перевороту. Якщо ви порівняєте мову преси до 1917 і після 1917 року, ви побачите, що рівень знизився. Чому? Бо потрібно було розмовляти з іншою аудиторією, потрібно було пропагувати комуністичні цінності. Відбулося, я би сказав, «оскотинювання» журналістики. Це тривало далі, але з’явилася так звана радянська інтелігенція, з якою можна було говорити складнішою мовою. Для неї вигадали щотижневі газети.

В кіоску біля мого дому продавались югославські газети. Вони мало того, що мали кореспондентів в усьому світі, так ще й були товсті. З якихось причин у Югославії не були знищені традиції журналістики. І якщо радянська щоденна газета була на чотири сторінки, то югославська — на сорок п’ять. Радянська коштувала три копійки, а югославська тринадцять.

Я вивчив сербську і хорватську мови, почав читати югославські газети. В мене було чітке уявлення, що світ набагато більший за той, який намагалися не створити, а знищити в Радянському Союзі. Що про політику можна писати на шести сторінках, і про культуру теж, і про спорт. І що може бути окрема шпальта про сучасну музику, окрема — про літературу. Щодня щось у світі відбувається, а не тільки пленуми ЦК Компартії.

Радянська журналістика мене ніколи не цікавила. Я вам більше скажу: я ніколи не хотів бути журналістом. І навіть не знаю, чи колись захотів. Бо це не була та професія, яка мене приваблювала. Я почав друкуватися ще у школі, але з однією метою: знайомитись і розмовляти з цікавими людьми. Як я ще до них підійду, якщо не з проханням дати мені інтерв’ю?

Мої батьки возили мене на відпочинок до латвійської Юрмали, де були будинки творчості письменників, художників, композиторів. Я з усіма хотів знайомитись, а хто буде знайомитись із дев’ятикласником? Я пішов до газети «Юрмала» і сказав, що хочу робити інтерв’ю; мені дозволили. Я ходив, просив про інтерв’ю, знайомився з людьми. Мені здавалося, що я був майже тієї ж професії, що всі ті люди, з якими я хотів познайомитись. Але я не думав займатися цим усе життя. Бо, по-перше, чудово розумів, що в українській пресі не надрукують того, що друкують у латвійській. Коли у студентські роки я взяв інтерв’ю в Олеся Гончара, це інтерв’ю відмовилися друкувати всі українські газети — взяли тільки в Латвії. В Україні вирішили, що Гончар забагато собі дозволяє, говорячи про українську мову. А це було вже за перебудови! Тож я не хотів обирати вічне приниження й не мав стати журналістом.

Як я ним став? Я побачив, що в Радянському Союзі почалися зміни. Чого я хотів від цих змін? Я мав власну амбітну політичну програму. Знав, що сам її не виконаю, але хотів бути учасником тих подій, які дозволять її виконати. Перше: щоб Радянський Союз перестав існувати. Я вважав, що така людиноненависницька держава не має права на існування. Друге: незалежність України. Цією ідеєю я переймався зі шкільних років. Я розумів: те, що Україна не незалежна держава — несправедливість. А я завжди був проти несправедливості. Я розумів, що якщо буде зруйнований Радянський Союз, Україна буде незалежною. І третє: я хотів, щоби людям єврейського походження дозволили вільно виїжджати до Ізраїлю, якщо вони хочуть жити на батьківщині своїх пращурів. Це теж питання справедливості. Що мені могло допомогти? Я вирішив, що допоможе журналістика.

Я перевівся на факультет журналістики Московського державного університету. Опинився в Москві, але вже починав друкуватись в українських медіа. Я запропонував редакції газети «Молодь України», що буду їхнім московським кореспондентом.

Жодних московських кореспондентів українські газети на той час не мали. Були офіційні кореспонденти партійних газет — «Радянської України» і «Правди України» — які мешкали в Москві, але вони ніколи нічого в ці газети не писали, це була просто така посада. Може, інколи текстик про приїзд партійної делегації Української РСР, яка відвідала павільйон ВДНГ і виступила з промовами. Це не була кореспондентська робота.

Я ж приїхав до Москви, коли там усе починалося: депутатські з’їзди, партійні конференції, на яких обговорювались перспективи розвитку країни. Я фактично став першим українським парламентським кореспондентом. Українські медіа отримували інформацію з Москви, але українськими очима, українською мовою. Я намагався робити інтерв’ю з цікавими людьми; коли їх не друкували в московських газетах, я публікував їх у київських. За московськими персонажами в Києві стежили набагато менш пильно, ніж у Москві. Перше інтерв’ю академіка Андрія Сахарова після того, як йому дозволили повернутись із заслання з Нижнього Новгорода, надрукував я в українській пресі — в Москві його друкувати забороняли.

Я їздив до балтійських країн — із Москви туди ближче, ніж із Києва. Ніч у поїзді — й ти в Таллінні, Вільнюсі чи Ризі. А там якраз починалися з’їзди народних фронтів, на яких проголошували незалежність Естонії, Литви і Латвії. Перший репортаж про з’їзд народного фронту Естонії, де вперше виголошувалась ідея незалежності, надрукували ми в Києві — в Москві про це почали писати набагато пізніше.

Я вважав, що кожен такий крок змінює ментальність великої аудиторії. Був момент, коли «Молодь України» мала тираж до мільйона примірників — зараз це важко навіть уявити. Я уявляв молоду людину, яка читає цю газету в маленькому українському містечку чи селі. І бачить інтерв’ю з радянським дисидентом. І розуміє: щось змінюється.

Ми створили товариство української культури і український молодіжний клуб у Москві ще до того, як дозволили якісь українські культурні товариства в Києві. Багато таких речей можна було тоді робити за допомогою офіційних радянських медіа, які потроху ставали все більш незалежними.

Але головне — те, що я брав участь у появі української міжнародної журналістики, тобто у розширенні українського погляду на світ. Це теж було неймовірно важливим завданням. Не може бути незалежної держави без власного погляду на світ. Я працював у Москві два десятиріччя, й весь цей час співпрацював із різними українськими медіа, намагаючись зберегти цю можливість нашого погляду на Росію. Щоб не Росія розповідала про себе в Україні, а надто щоб не Росія розповідала нам про країну, а щоб ми самі розповідали про Росію своїй аудиторії. А коли з’явилась необхідність розповідати російському читачеві про Україну, я й це окупував, бо вважав, що краще це робитиму я, ніж будь-хто інший. Коли 1990 року ми в Росії створили перше незалежне видання — «Независимую газету», я став її оглядачем по Україні.

Ще я хотів, щоб у нас з’явилась власна міжнародна телепрограма. Звідки глядач міг отримувати інформацію про світ? За радянських часів — із програми «Международная панорама» на московському телебаченні. Потім журналісти-міжнародники створили щоденний випуск новин «Сегодня в мире». Чому цей випуск був таким популярним? Коли у твоїй власній країні вся політика зводиться до того, кого обрали генеральним секретарем ЦК партії, ти починаєш цікавитися чужою політикою, де відбуваються якісь події, якесь життя. А в тебе яке життя? Треба дістати цукру, треба стати в чергу за одягом чи ще чимось. У політиці ти не живеш. Хіба що живеш, коли починається програма «Время» і ти чуєш повідомлення про черговий пленум ЦК.

Та в усякому разі український глядач сприймав навколишній світ очима російського телевізійного журналіста. Й те, що було близьким російському журналістові, було близьким і йому. Те, що цікавило росіян, мало цікавити і його. Але ж навіть географічно Україна — не Росія. Очевидно, що для нас проблеми країн Центральної Азії чи Фінляндії далі, ніж проблеми Польщі, Угорщини, Словаччини, Чехії, Болгарії.

Спочатку на базі агенції «Інтерньюз», яка почала виробляти телепрограми, а потім на базі телеканалу СТБ створили першу міжнародну програму. Я спеціально прилітав до Києва, щоб її робити. Вона називалася «Вікна у світ», і спочатку в неї було троє ведучих: Микола Вересень, Ростислав Хотин і я. Ще якийсь час цю програму вела Лариса Івшина, яка зараз очолює газету «День».

Для нас це був справді цікавий експеримент. Це був перший український новинний тижневик, і ми українською мовою за допомогою українських журналістів розповідали про світ. Наші журналісти їздили світом, привозили повноцінні репортажі. Звісно, тоді вже починалось українське політичне життя — це була друга половина дев’яностих. Але українцям був цікавий навколишній світ, і важливо, що між нами і світом уже не було посередника.

Я почав робити програму «Вікна-тижневик», яка розповідала про події в Україні і світі. Класичний т тижневик, який потім почали робити інші телеканали. В українській журналістиці до того не було аналітичної програми новин, яка б розглядала, що відбувається в країні, у влади, які стосунки в України зі світом, що відбувається у світі. Влада не сприймала цю програму з великим захопленням — Леонід Кучма хотів чути про себе краще, а не гірше. Та все ж ми робили цю програму досить довго.  Потім я передав її ведення Георгію Гонгадзе, а сам почав робити біографічний тижневик. Я хотів українською мовою розповідати історії важливих персон. Показати, що внесок багатьох українців у світову культуру не поступається внеску росіян чи представників європейських країн.

Тут ми доходимо до моменту, коли українська журналістика почала розвиватися. Ми вже мали багато телеканалів, багато проєктів та ідей. Тоді я почав думати, що нарешті можу спокійно працювати: Радянського Союзу вже немає, Україна незалежна, всі їздять, куди хочуть, і навіть повертаються. Значить, можна займатися тим, чим я не збирався займатися в молодості — журналістикою.

Моя улюблена сцена з усього цього періоду — 1990 рік, я акредитуюся як кореспондент газети «Молодь України» в міжнародний пресцентр візиту президента Сполучених Штатів Америки Рональда Рейґана до Радянського Союзу. Я підняв руку, мені дали змогу поставити запитання, і я назвався: «Віталій Портников, "Молодь України", Київ». І тут увесь міжнародний пресцентр встав. Там здебільшого були американці, ось вони і встали. Бо в житті ніколи не бачили українського журналіста. Всюди, куди вони приїжджали, були тільки журналісти з Москви. Коли я встав і сказав «Київ», це був для них знак змін.

І я зрозумів, що починається нове життя. І ми з вами, друзі, в цьому новому житті вже кількадесят років. Маємо усвідомлювати, що тепер потрібно розбудовувати Україну. І журналістику, й інтелектуальне життя, тому що тільки в цій розбудові — сталість розвитку нашої держави.

Я думаю, що журналістика дуже серйозно змінюється, і це виклик для журналістів. Я все життя щось пробую. На факультеті журналістики я закінчував газетне відділення. Я вважав, що це абсолютне безглуздя, і казав своїм колегам, які йшли вивчати телебачення і радіо, що треба вміти все, бо не буде ніякої окремої журналістики. Коли я був тут, у Києві, головним редактором «Газети 24» і поїхав до першого конвергентного ньюзруму в Данії, я усвідомив, що у студентські роки мав рацію. Журналіст має бути синтетичною фігурою.

Другий важливий виклик — це виклик доступності. Я завжди кажу: ми перестали бути фабрикою новин. Раніше ми першими повідомляли новини, тепер першим це робить той, хто є на місці події — будь-який користувач соцмереж. Ви як журналіст ніколи не зможете його випередити. Ваше завдання — бути не тими, хто повідомляє новини,  а тими, хто вміє відокремити важливі новини від неважливих, прорватися крізь білий шум, аналізувати події. Тому я вважаю, що в майбутньому в журналістиці буде важливим той, хто здатний мислити, а не той, хто просто переповідає новину. Журналістика з фабрики новин перетвориться на фабрику думок. Хоча це надскладне завдання для журналістики, адже вона завжди фокусувалась на новинах, а ми — люди, які займалися думками, — були, так би мовити, красивим додатком.

Ще один виклик — те, що ми тепер весь час боремось за вплив і увагу аудиторії з лідерами думок, які не обов’язково є журналістами. Це виклик для нашої професійності та авторитетності. Потрібно боротись на всіх майданчиках, потрібно бути особистістю.

Ми перестали бути посередниками між політиками й суспільством. Значить, треба ставати врівень з політиками. Я завжди вважав, що треба бути з ними на рівних, якщо ти політичний журналіст. Якщо ти намагаєшся записувати за політиком те, що він говорить, завтра він скаже, що йому не потрібен твій блокнот — і тебе не буде. Ти маєш бути реальним гравцем на цій шахівниці. Можливо, не королем, але тим, хто може поставити шах королю. Це головне завдання політичної журналістики: завжди ставити шах королю. Мат йому поставить хтось інший, але твій шах має не дати йому дихати.

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY