25 березня актриса та громадська діячка Ірма Вітовська-Ванца на своїй сторінці у фейсбуку запропонувала створити акторську спілку для боротьби за україномовний контент. Якщо це показник, допис зібрав майже дві тисячі вподобань та поширений 811 разів. За три дні його підтримала офіційна фейсбук-сторінка Петра Порошенка. Де, зокрема, сказано: «Дійсно прикро, що на 30-му році незалежності ми вимушені все ще "вибивати" місце для україномовного контенту і україномовних митців у культурному просторі». Натомість колеги пані Вітовської позитивно прийняли ініціативу, проте мають величезний сумнів щодо її реалізації.

Проблема в тому, що українські актори театру й кіно, навіть найкращі й найбільш затребувані у професії, здебільшого не мають тієї стовідсоткокої впізнаваності, яку мав свого часу їхній колега Володимир Зеленський. Або — політично-нейтральніе приклади — Ольга Сумська, Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк чи покійний Богдан Ступка. І то умовного Хостікоєва чи інших актора/акторку старої школи глядачі напевне знають на обличчя, проте не кожен, хто впізнав, назве прізвище актора без підказки. Про пізнаваність згадати доцільно, бо в царині культури саме вона свідчить про популярність та здебільшого дорівнює впливу.

Отут ступаю на крихкий лід. Адже ані я, ані пані Вітовська, ані хтось інший не може сказати й довести прикладами реальний вплив творчих людей, зокрема — акторів бодай на когось/щось в Україні. Звісно, кожен вважає себе впливовим. Підтвердженням тому є заклик підписати відкритого листа президентові Зеленському з вимогою припинити знищення культурних інституцій, серед яких — Держкіно, Центр Довженка, Український культурний фонд. Зокрема, в листі є заява: «Ми не дозволимо, щоб у середовищі культурної спільноти поширювалися апатія чи розчарування». Але ці слова не підкріплені в тому ж таки листі обіцянками конкретних дій. Тобто, що діячі культури, як приватні особи, так і сталі інституції, зроблять для того, аби «не дозволити». Кого і чим змусять рахуватися з собою.

Що передбачає згадана вище ініціатива Ірми Вітовської-Ванца? Логлайн задуму описується коротко: якщо українські продюсери не пропонуватимуть українським акторам зніматися в україномовних серіалах — українські актори бойкотуватимуть російськомовний контент. Не хочете знімати українською, то обходьтеся без нас.

Проте, на жаль, без акторів, режисерів та сценаристів, які хочуть створювати україномовний контент, виробники в Україні цілком обійдуться.

Ринок невеликий. Замовників не аж так багато, а російською вміють писати всі. Як і грати нею, причому російська мова в частини авторів та акторів часом краща й природніша за українську. Власне, це помічають глядачі, фіксуючи в соцмережах десь кострубату, десь — занадто літературну, неприродну українську. Неприродність же «української російської» чомусь не помічається.

Анонсовані цехові протести множить на нуль Офіс президента Зеленського вустами його речниці Юлії Мендель в ефірі каналу «Дом» 4 квітня. Своїми заявами вона перекреслила будь-які спроби боротьби за україномовний контент в Україні. Тобто протестувати можна. Підписувати відкриті листи відповідного змісту не заборонено. Створювати професійні спілки та відстоювати права — запросто. Результату зась, проукраїнська культурна спільнота нічого не виграє. Адже Офісом президента, читай — першими особами держави Україна, не важливо, іменем Зеленського чи голови ОП Андрія Єрмака, затверджено: «Російська мова є культурною спадщиною України, а українцям давно треба піднятися над темою мови». Чому українці, які керують ОП, досі не показали приклад і не піднялися над темою мови, а далі вперто чіпають її — хіба один пан Бог знає.

Міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко нагадав, що свого часу, коли він очолював групу каналів «1+1 медіа», там почали знімати власний продукт та поступово припиняти з Росією співпрацю. Хай хтось думає інакше, реальну ситуацію пан Ткаченко описав правдиво. Справді, саме «Плюси» та дочірні канали почали знімати україномовні, а головне — проукраїнські серіали на кшталт «Гвардії», «Століття Якова» тощо. Але разом із тим вироблявся і досі виробляється питомо російськомовний продукт. Який позбавлений українського контексту, про що оглядачі «Детектора медіа» писали не раз. Там знімаються громадяни Росії, бо так простіше продати серіал за поребрик не прямо, через ворота, образно кажучи, через хвіртку. І стосується це не лише плюсівських продуктів. Тож виникає сумнів щодо остаточного припинення співпраці з росіянами, озвученого паном Ткаченком.

Сумнів зникне, щойно в Україні виробники відмовляться від створення російськомовного продукту самі. Це можливо лише за однією з двох умов. Або власники медіагруп самі зрозуміють та перестануть фінансувати такий продукт. Або будуть створювати виключно україномовний контент за розпорядженням згори. За невиконання — штраф аж до позбавлення ліцензії. У що більше віриться? Та отож.

Утім, є третій шлях. Держава Україна фінансує створення україномовного контенту, передусім мова про телевізійне художнє кіно, серіали: детективи, мелодрами, драми, історичне й молодіжне кіно. Десь фінансування буде 50% від бюджету, десь — 80%, а десь навіть 100%.

Хай би там як це не прозвучало, але за українську мову в Україні доведеться платити. Власники медіагруп ще не готові самостійно робити це. Проте на кооперацію з державою йдуть охоче. Приклади глядачі бачили минулого року: «Спіймати Кайдаша», «І будуть люди», «Карпатський рейнджер», ще кілька продуктів. Так, оцінки різні, від позитивних до критичних, що є нормальним явищем. Мене більше цікавить сам факт реалізації. Він став можливим лише за фінансової участі держави Україна.

Вимогами в форматі «просто знімайте українською» нічого не домогтися. Це рівноцінно вимогам звільнити Андрія Антоненка, Сергія Стерненка, посадити Віктора Медведчука, припинити політичні репресії, зрештою — припинити тиск на українську мову в Україні. Виконати подібні умови можливо за наявності політичної волі. Або знімаєш українською — або не працюєш в Україні. Красиво звучить, проте до виконання не надається. Держава замовляє україномовний контент приватним виробникам і частково платить за нього — звучить значно краще й реальніше для виконання.

Чи це ринок? Навряд. Проте конкуренція буде не між російською та українською мовами, а між якістю україномовних продуктів. А вона буде різною, як всюди: хоч у Європі, хоч в Америці.

Лишається державі домовитися з виробниками і спільно фінансувати лише україномовний контент. За таких умов ініціатива створити спілку й захищати своє право працювати державною мовою у своїй державі відпаде. Так, в умовах пандемії й фінансової кризи важко планувати такі витрати. Але ж і ті статті, котрі прийнято вважати першочерговими в складний час, у нас так само не виконуються…