detector.media
Дмитро Золотухін
для «Детектора медіа»
26.03.2021 16:30
Вісім років тюрми за фейк — це нормально, і ось чому…
Вісім років тюрми за фейк — це нормально, і ось чому…
Віктор Медведчук та стаття 259 ККУ.

Сьогодні, 26 березня 2021 року, вступив у дію закон, який напередодні підписав президент Володимир Зеленський. Це Закон України «Про внесення змін до статті 259 Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці громадян» № 1292-ІХ, який Верховна Рада ухвалила 2 березня 2021 року.

Вісім років із конфіскацією — за що?

Стаття 259 Кримінального кодексу України встановлює відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про підготовку вибуху, підпалу або інших дій, які загрожують загибеллю людей чи іншими тяжкими наслідками. Санкція за це діяння  від двох до шести років ув’язнення, та аж до восьми років, якщо воно призвело до тяжких наслідків, або вчинене повторно.

Проєкт закону був поданий до парламенту Кабінетом Міністрів України за підписом прем’єр-міністра Дениса Шмигаля. А пояснювальна записка до закону підписана міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим.

Арсен Борисович запропонував посилити покарання за цей злочин конфіскацією майна злочинця. Крім того, якщо неправдиве повідомлення буде здійснене щодо об’єктів критичної інфраструктури, то можна запросто присісти до в’язниці на строк до восьми років із конфіскацією.

За словами міністра Авакова, за 2019 рік слідчі Національної поліції України розпочали досудове розслідування близько 2000 кримінальних правопорушень, передбачених статтею 259 Кримінального кодексу України (далі — ККУ), що вдвічі більше показників, зареєстрованих упродовж 2018 року. Із січня по березень 2020 року розпочато 213 кримінальних проваджень за вказаною статтею. 

Злочинцями одночасно повідомляється про замінування десятків об’єктів, закладів освіти, охорони здоров’я, об’єктів, що мають велике значення для функціонування суспільства та безпеки населення, виведення з ладу або порушення функціонування яких може негативно позначитися на стані національної безпеки й оборони України.

Водночас українські платники податків витрачають мільйони гривень, які могли би піти на боротьбу з коронавірусом чи Путіним, щоб реагувати на такі фейки, задіюючи спеціальну техніку, особовий склад та пошукових собак.

Суспільна небезпека фейку

На превеликий жаль, із самого початку 2014 року, коли проблема російської пропаганди набула глобальних масштабів та породила глобальну зміну світового інформаційного простору, мейнстрим обговорень та експертизи в цій сфері був окупований журналістами та вихідцями зі сфери медіа.

Я наголошую: не юристами, не експертами спецслужб чи знавцями активних заходів і спецоперацій, не військовими (для яких операції з дезінформації супротивника є природним заняттям із тисячолітньою історією). Вузькоспеціалізована сфера завдання шкоди національній і громадській безпеці була віддана на поталу експертам, які до 2014 року майже з нею не стикалися.

Через це від самого початку форматування експертизи та знань у цій сфері супроводжується величезною кількістю спотворень та підміни понять. Так, наприклад, створення загроз для громадської безпеки, яке вже давно описане у кримінальному законодавстві більшості цивілізованих країн світу, підмінили дискусією про «свободу слова», а отже «свободу брехати».

Брехня існує в людському спілкуванні з моменту появи засобів обміну інформацією. Мабуть, первісні мисливці навмисно брехали іншим про місця, де водиться здобич, щоб самотужки її вполювати та принести своїй сім’ї. Однак якщо той самий мисливець казав іншому, що в цій конкретній печері немає печерного лева (а він там насправді був) — то це можна вже прирівняти до вбивства, оскільки інший мисливець, що повірив у брехню, скоріше за все, був би з’їдений хижаком.

Через це за тисячі років суспільство напрацювало цивілізовані механізми, яким чином боротися з брехнею. Зокрема, таким інструментом є визначення «суспільної небезпеки» брехні, або її «суспільної шкідливості».

Суспільна небезпека — це ключова категорія кримінального законодавства, оскільки вона визначає, що є злочином, а що ним не є. Ця відмінність характеризується спроможністю завдавати істотної шкоди суспільним відносинам, що охороняються законом, або створювати реальну загрозу такої шкоди. 

Суспільна шкідливість — це майже те саме, що й суспільна небезпека, але без таких страшних наслідків. Вона означає спроможність створювати загрозу заподіяння певної шкоди об’єктам, які захищає законодавство про адміністративні порушення України.

Наприклад, розбиття віконної шибки у дверях до будівлі Офісу Президента України може бути визначене як адміністративна відповідальність (за ст. 184 ч.3 КУпАП), або як хуліганство, чи навіть замах на організацію масових заворушень, що є кримінально караними діяннями. Різницю має доводити суд.

Іншими словами, в суспільстві є стандарти відносин. Якщо ти порушуєш ці стандарти, то рівень «суспільної небезпеки» показує, наскільки це порушення було небезпечним для спільноти. А «суспільна шкідливість» — відповідно, наскільки воно було шкідливим. І якщо небезпека переходить певну межу, то це і є підставою для кримінального покарання.

З точки зору аналізу поширення дезінформації чи фейків, проблемою внутрішньоукраїнської та світової дискусії є те, що ми намагаємося придумати, як боротися з цим феноменом глобально й одночасно на всіх рівнях, замість по шматочку відвойовувати в нього свій життєвий простір.

Ще у статусі заступника міністра інформаційної політики я пропонував представникам громадськості обрати крайнощі в такого роду діяннях і знаходити консенсус щодо них. В тому числі щодо покарання (застосування апарату державного примусу) за порушення норм українського суспільства.

Такими крайнощами є саме суспільно небезпечні фейки.

Громадська безпека і фейки

У своїй статті про інфодемію коронавірусу від 1 травня 2020 року я намагався вкотре донести, як поширення брехливої інформації вбиває людей. Так, наприклад, на той момент десята частина всіх померлих в Ірані, чия смерть була пов’язана з коронавірусом, померли не від хвороби, а від отруєння неякісним алкоголем.

Іншими словами, поширення неправдивої інформації про можливість профілактики коронавірусної хвороби за допомогою алкоголю призвела до смерті 600 людей. Чи не вважаєте ви, що людина, яка свідомо або несвідомо поширила таку інформацію, що призвела до тяжких наслідків, заслуговує на кримінальне покарання за вчинення злочину — підготовленого, або вчиненого з необережності?

Українська теорія права говорить, що громадська безпека — це стан захищеності життєдіяльності людей від джерел підвищених небезпек (злочинних об’єднань, терористів, зброї та інших смертоносних предметів). У рамках цього стану захищеності забезпечується запобігання загрозам заподіяння шкоди суспільству з боку таких джерел. 

Стаття 259 ККУ говорить про те, що неправдива інформація (або, якщо говорити по-модному — фейк) може бути джерелом підвищеної небезпеки для людини.

Державний сайт правової допомоги говорить про цей злочин таке. «Поширення неправдивих відомостей створює обстановку загального страху і невпевненості, викликає недовіру до органів влади, може породити паніку, а тим самим порушує безпеку суспільства.

Предметом цього злочину є інформація, котра містить відомості про відсутність небезпеки. Впливаючи на неї шляхом перекручення її змісту (тобто перетворюючи правдиву інформацію на неправдиву), суб’єкт вчиняє злочинне діяння».

Іншими словами, метою держави є казати громадянину — «заспокойся, ми все тримаємо під контролем, живи, збагачуйся і плодися». Якщо зловмисники нападають на цей порядок, щоби переконати громадянина в тому, що йому загрожує небезпека, якої насправді не існує, — держава має покарати такого зловмисника.

Об'єктивна сторона цього злочину полягає в активних суспільно небезпечних діях, що виражаються в повідомленні (усне, письмове, з використанням телефону, радіо чи інших технічних засобів) про неправдиві події або обставини, яке містить у собі загрозу для невизначеної кількості людей.

Вибухи підпали та ІНШІ ДІЇ…

Передбачаючи зойки та заламування рук з боку організацій, які захищають свободу фейку (чи то свободу слова), одразу обмовлюся, що законодавець встановлює кримінальну відповідальність не за будь-яку брехню. А виключно за брехню щодо «вибухів, підпалів та інших дій», які можуть інспірувати паніку чи стати загрозою для безпеки громадян.

Про повідомлення щодо вибухів нам усім прекрасно відомо з дуже масштабних та чутливих кейсів про буцімто замінування метро. Я думаю, що кожному четвертому читачу цього матеріалу, можливо, доводилося їхати додому чи на зустріч переповненими маршрутками, або йти пішки через те, що станції метро закрили на перевірку у зв’язку з неправдивими повідомленнями.

Однак мене найбільше цікавить саме формулювання «інші дії», яке не так часто застосовується в судах, як обвинувачення на підставі фейкових дзвінків про замінування. То що ж може входити до «завідомо неправдивих повідомлень про інші дії», які можуть бути підставою для притягнення до кримінальної відповідальності за фейк?

Очевидно, що в контексті статті 259 ККУ йдеться про фейкові повідомлення стосовно вчинення терактів, які мають ознаки обмежених у часі дій. Іншими словами, повідомлення про вибух в метро — це фактично повідомлення про вчинення теракту, який матиме конкретне місце та час. Однак чи може бути стаття 259 застосована щодо повідомлень про теракти, які не сконцентровані в конкретному місці й часі?

Наприклад, якщо неправдиве повідомлення містило інформацію про навмисне розповсюдження спор сибірської виразки, яка є визнаною біологічною зброєю?

В Україні вже були такі випадки. Зокрема, восени 2001 року офіційні представники США повідомили, що спори сибірської виразки були виявлені в урядових будинках у Вашингтоні, поштових відділеннях Держдепартаменту, в головному будинку Верховного Суду, а також у будинку Коена, де розміщені декілька державних агентств, у тому числі й міністерство охорони здоров’я.

Це відбулося одразу після атаки літаків на Всесвітній торговельний центр, коли адміністрація США розпочала активну війну проти тероризму.

У цей час, за повідомленнями «Радіо Свобода», поширенню паніки з приводу сибірки сприяли недолугі жартівники, які розсилали в конвертах по всьому світу, в тому числі й в Україні, білий порошок, — найчастіше це було звичайне борошно. Звісно, медіа і в той час (20 років тому) активно сприяли рознесенню паніки. Однак чи є завідомо неправдиве повідомлення про зараження сибірською виразкою однією з форм злочину за статтею 259 ККУ? Питання залишається дискусійним.

Віктор Медведчук та стаття 259 ККУ

Примітним є той факт, що законодавець не конкретизує, в якій саме формі може бути здійснене завідомо неправдиве повідомлення про теракт. Іншими словами, це може бути телефонний дзвінок на лінію 102, особиста розмова з поліцейським, який несе службу на станції метро, повідомлення SMS або і в іншому месенджері. Фактично, з юридичної точки зору, завідомо неправдиве повідомлення може бути зроблене й у формі допису у фейсбуку або й навіть офіційного звернення.

13 квітня 2020 року народні депутати України Віктор Медведчук та Ренат Кузьмін підписали спільне депутатське звернення на адресу прем’єр-міністра, міністра з питань охорони здоров’я та голови СБУ.

У цьому зверненні, копія якого була надіслана до правоохоронного органу, народні депутати повідомляли, що на території України нібито діють «американські біологічні лабораторії», які могли стати причиною спалахів важких інфекційних захворювань в Україні. 

Іншими словами, народні депутати повідомили про наявність серйозної загрози для громадської безпеки. 

Для того, щоб оцінити, чи є в діях конкретної особи ознаки вчинення злочину, необхідно проаналізувати склад злочину та дії конкретної особи (осіб). До складу злочину входять:

- об’єкт (що саме захищається державою — тут це громадська безпека),

- об’єктивна сторона (порядок дій, який призводить до нанесення шкоди громадській безпеці), 

- суб’єкт (особа, що вчиняє злочин),

- суб’єктивна сторона (мотиви та мета суб’єкту).

У даному випадку, на мій суб’єктивний погляд, депутатське звернення Медведчука та Кузьміна містить повідомлення про те, що громадська безпека громадян України під загрозою. А отже така публічна заява, яка була посилена телеканалами ZiK, NewsOne та «112», а також великою кількістю проросійських медіа в Україні, могла інспірувати паніку, обстановку загального страху і невпевненості, викликати недовіру до органів влади.

Таким чином, можна припустити, що в діях Медведчука та Кузьміна вбачаються окремі ознаки, що відповідають законодавчій оцінці об’єкту та об’єктивної сторони злочину.

Адже повідомлення про загрозу громадської безпеки були завідомо неправдивими, про що я й написав у своєму розслідуванні. Джерела, які були цитовані народними депутатами, з високим ступенем імовірності контролюються спецслужбами Російської Федерації, чому є відповідні підтвердження.

Цікаво, що депутатському зверненню Медведчука-Кузьміна передувало розслідування програми «Гроші» про коронавірус як біологічну зброю на телеканалі «1+1», що належить Медведчуку та Коломойському. А вже після оприлюднення депутатського звернення, 27 квітня 2020 року, ті самі «Гроші» на «1+1» випустили ще один сюжет, у якому вже стверджували, що «американські біолабораторії» в Україні існують.

Експертом з біологічної зброї в обох випусках програми «Гроші» виступив Михайло Чаплига.

Суб’єктивна сторона цього злочину — найскладніший елемент. Оскільки слідчі Національної поліції України, до підслідності яких було б віднесено розслідування щодо, можливо, протиправних дій Медведчука-Кузьміна, повинні були би знайти докази того, що вони усвідомлювали суспільно небезпечний характер своїх дій, точно та достовірно знали, що поширена ними інформація є неправдивою, — тобто насправді не вірили в існування біологічних лабораторій в Україні.

Такі докази можна здобути із внутрішніх комунікацій підлеглих Віктора Медведчука, які месенджерами могли спілкуватися і ставити завдання про створення тексту зазначеного вище депутатського звернення, його масованого медійного супроводження, або ж і взагалі отримати такий текст від осіб, які можуть бути пов’язані з представниками російських спецслужб або інших структур (як, наприклад, група Суркова, спілкування Медведчука з якою було підтверджено нещодавніми зливами телефонних розмов).

Таким чином, якщо українські правоохоронні органи будуть братися за розслідування завідомо неправдивих повідомлень про коронавірус, вакцинацію, якість вакцин чи дії Міністерства охорони здоров’я, та доводити суспільну небезпечність таких повідомлень та умисел тих, хто їх поширює, — це й буде отією сумнозвісною «боротьбою з дезінформацією», а не круглі столи, конференції і вебінари про небезпечність фейків.

Запобіжники для держави

Поки що правоохоронці обмежуються адміністративними правопорушеннями. Так, пресслужба Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області 25 березня 2021 року повідомила, що до суду надійшла справа про притягнення до адміністративної відповідальності жительки міста Коломиї за поширювання неправдивих чуток, що можуть викликати паніку серед населення (ст. 173 — 1 КУпАП).

Коломиянка в мережі інтернет на власній сторінці у фейсбуку поширила неправдиву інформацію відносно вакцини, яка нібито не пройшла всіх етапів випробування, що могло викликати паніку серед населення. Судове засідання по даній справі призначено на 8-му год. 25 хв. 8 квітня 2021 року.

Не знаючи матеріалів справи, ми не можемо коментувати чи аналізувати цю заяву пресслужби. Адже моніторинги інформаційного простору свідчать, що представники партії «ОПЗЖ» Віктора Медведчука активно просувають у світовому інформаційному просторі вакцину російського виробництва «Спутнік V», яку російські квазіопозиціонери вже називають засобом світоглядної боротьби Кремля із Заходом.

Не виключається, що, користуючись своїм впливом у регіонах України, та, зокрема, здійснюючи тиск на суддівські органи влади, представники «ОПЗЖ», таким чином, хотіли би створити прецедент покарання за коментарі стосовно проходження випробувань вакциною «Спутнік V». 

Саме для таких випадків використання апарату державного примусу на шкоду громадській безпеці й необхідно одразу ж думати і дискутувати про запобіжники, які мають бути застосовані, якщо державні органи будуть використовувати вищеописані норми права на шкоду громадянам.

На даний момент суди не підтримують сторону обвинувачення в таких справах, особливо якщо адвокати відповідально й наполегливо ставляться до своїх обов’язків. Ще одним аспектом для поширення неправдивої інформації є процес атрибуції — тобто доведення, що пост на фейсбуку був поширений конкретною особою. 

Якщо на профілі у фейсбуку немає так званої Verification Mark, яка підтверджує особу автора профілю, то доведення зв’язку між особою і профілем лежить на правоохоронних органах. На відміну від депутатського звернення, яке було підписане та зареєстроване офіційно.

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY