detector.media
Ярослав Підгора-Гвяздовський
«Детектор медіа»
27.02.2021 11:00
Штучна радість «Скаженого весілля – 3»
Штучна радість «Скаженого весілля – 3»
Триквел «... весілля» все ж спромігся вирватися з одразу визначеного «плінтусного» існування.

25 лютого перша українська кінофраншиза, «Скажене весілля – 3», почала свій подальший рух на шляху національного балагану. В третій частині виробники впадають у «циганщину» і під прикриттям комедійної форми роблять це у прямому значенні слова, створюючи крупнопостановочне шоу на базі оспівування/розвінчання фольклорної ксенофобії.

Формально і сенсовно перебуваючи скутим у лещатах двох приквелів, триквел «... весілля» все ж спромігся вирватися з одразу визначеного «плінтусного» існування. Пластикові, низькосортні перші дві частини франшизи були зняті з чітким і образливим сприйняттям цільової аудиторії як збіговиська деградованих, вічноп’яних, перманентно голодних і нічого не розуміючих глядачів. Втім, паразитування на примітиві, як це часто трапляється, вивело фільми в топ переглядів. Чому, в такому випадку, було вирішено поміняти режисера Влада Дикого (Владислав Климчук) – не зовсім зрозуміло, але результат у Любомира Левицького виявився яскраво відмінний – із балагану зробили шоу.

Звісно, смак пластику на зубах був відчутний ледь не весь час споживання цього «продукту». Зрозумілий і біль від такої їжі, бо зготовлена вона з безкінечних кліше, і до того ж на 99% не смішних кліше – і це в комедії! Важко мостити дорогу добрими справами, особливо якщо це нікому не треба і дорога ця заздалегідь прокладена продюсерами точно до пекла. У Левицького вийшло відвернути увагу від суті дороги формальними викрутасами, метанням бісеру, голлівудськими посмішками, піднятими грудьми, «циганщиною» в її весільному, святковому, традиційному розумінні.

Після нелюбові до афроєвропейців у першій частині, нав’язаної чомусь як «український стереотип», ідейні натхненники «Скаженого весілля» взялися за нелюбов українців до циган (і тут слово «цигани» з пісні не викинеш, адже саме воно використовується протягом усього фільмового часу). Воно було згадане в усіх формах, в усіх значеннях, зі спогадами про крилаті вислови і побутові побрехеньки, від перших осіб і від других. «У нас, циган, це в крові», «тобто те, що вона циганка, тебе влаштовує?», «Сердюки ніколи циганок не вибирали», «гоп-цигани, гоп-цигани, ну, мо», «для такої ситуації в мене є циганський романс», «вигнали через конфлікт з циганами», «цього разу було по-моєму, по-циганському» тощо. Аби це все органічно виглядало, як заведено від першої частини, з циганкою родичається сімейство Сердюків – наразі молодший син Захар збирається оженитися з донькою барона. Власне, і перша, національна, ознака, і друга, родинно-статусна, стають конфліктом, викликаючи, як і раніше, грім і блискавку в очах і діях батька Василя Сердюка (Назар Задніпровський) та матері Галини (Леся Самаєва), змушуючи обох до всіляких інсинуацій та каверзів. У справу вкидають, мов у багаття, сусідів і поліцію, родичів та друзів, традиції та вигадки, декорації та рекламу, якою фільм нашпигований по вінця (часом це буває добре знято, як класний кліп, але загалом із продакт-плейсментом перебрали, що хоч до суду подавай за зловживання довірою глядача і показом не того, про що заявлено на афіші, – фільм, а не рекламний кліп).

У статичних сценах – діалогах чи середніх планах героїв – здається, великими літерами написано «телемувік». І це ще одна претензія, з бажанням оскарження в суді, – це справді вже набридло, як виробники просовують під виглядом кіно телевізійні форми, ніби промовляючи «да какая разница». Та є «разница», доречно пригадуючи одне з коронних питань першого очільника реформованого Держкіно, Катерини Копилової, яка любила «валити» неосвічених кандидатів на державне фінансування питанням: «Чим відрізняється кіноформат від телевізійного?». У цьому сенсі скажено «пофарбований» на постпродакшені фільм аніскілечки не наближає «Скажене весілля – 3» до кінематографу, що справді змушує спитати виробників про розуміння, для чого таке робилося, при чому тут прокатне кіно і яка ж мета була насправді.

Уявляючи ці всі означені – і не означені, але цілком відомі – лещата, в які потрапив новий режисер франшизи, видається просто-таки геройством розширити межі «Скаженого весілля», тобто зробити його трохи більш екшенізованим і більш гламурним водночас. Якщо гламурність від співака Олега Винника була закладена одразу, ще з першої частини, і це було дотепно, і, звісно, поновлено й у третій частині, як вже знайомий і бажаний ґеґ, то поява нового красивого обличчя вимагалося фібрами душі фільмової ЦА. Тому участь Катерини Файн додала «... весіллю» потрібну родзинку – від неї важко відірвати погляд, на що, певно, виробники особливо розраховували, зважаючи на всі означені раніше провали.

І ще одним провалом виявилася роль В’ячеслава Хостікоєва, який чомусь замінив, як у театрі, Святослава Жмурка з попередньої серії. І тут справа в тому, що попри пристойно відіграну роль, він, в образі Захара, цілковито не підходить під амплуа нареченого героїні Файн: він ніби з іншої опери. Поєднати обох акторів ні в кадрі, ні в уяві не можливо – ні хімії між ними нема, ні логіки.

Щоб увесь цей кошмар привести до якось одного знаменника, і бажано з позитивним результатом, служили кілометри жартів і прольотів камери – першим намагалися взяти сценаристи, другим – Левицький. Перші здивували сміливістю, підтриманою й одним із виконавців другопланових ролей, Юрієм Горбуновим. Наприклад, йому в уста, коли він дивиться на себе в дзеркало, вкладають фразу: «Така гидка мармиза, ніби не я». Далі – більше. Герой Горбунова закручує роман зі значно молодшою від себе дівчиною, що становить і суть його поради Сердюкові, запечаленого «кризою середнього віку»: «Від цього є ліки... кохання до молодої». І знаючи про нову дружину Горбунова, це звучить самокритичною бомбою, справжнім камінгаутом.

Якщо фразочки «конкурс “кришталеве горло”» або «ведіть сюди свого “збитого пілота”» – це дотепи середнього рівня безсоромності, то, скажімо, епізод із використанням пісні Винника «Ти дала... мені свої ангельські крила» і «прольотом» під цю пісню Задніпровського, тільки-но ощасливленого спілкуванням з героїнею Файн, – це the best у списку фільмової вульгарності, власне, цілком законної, бо адекватної вибраній і проробленій формі. Подальша лінія зі священником такого ж, найвищого (найнижчого?) ґатунку, особливо в першому й останньому епізодах появи монахині, зіграної Надією Мейхер, – коли вона з’являється в кадрі, звучать слова з пісні Валерія Меладзе і групи «Віагра» «сто шагов назад, тихо на пальцах, лети, моя душа, не оставайся», а наприкінці героїня Мейхер каже, мовляв, про гріхи можна сповідатися лише тоді, коли їх вчиниш, і сідає в коляску мотоцикла священника, від’їжджаючи з ним, певно, у вічність.

Фраза «це світова змова, не той народ масонами назвали» – прикінцевий жарт, вартий не просто уваги, а й прогнозу, про кого ж буде зроблена 4-та серія – і так зрозуміло, без ословлення. А от режисером наступної частини франшизи не може бути ніхто інших, ніж Левицький, – він є абсолютною зіркою цього ... кіно.... Так замилювати очі глядачеві, використовуючи весь арсенал кінематографії розваг, здається, не вдавалося нікому в Україні, де кінорозваги зазвичай невибагливі і позбавлені лоску, розмаху і драйву. В «Скаженому весіллі – 3» крутиться все, що може крутитися (ну, не розуміємо ми ще, як добре зробити найелементарніше, діалогових «вісімок», адже фільм робився студією Film.ua). Сюжетно непринципові, півхвилинні перегони машин показані як круті спецефекти із блокбастерів, весільна катавасія з киданням тортами – мов у голлівудських класичних комедіях і навіть інтерв’ю поліцейського-полковника Пападюка (Олексій Супрун, найкраща роль у фільмі) – це навмисна, але жанрово доречна професійність, із використанням стедікаму максимально так, як треба і як хочеться. Якщо в першій половині фільму подекуди трапляється потурання «мертвому» матеріалу (може, режисеру казали «не поспішай», «не треба більше перестановок»), то в другій половині потребу до руху – бо мертві так просто не оживають! – режисер вигриз і виграв. Власне, фільм виграв. А маючи такий підхід, загалом такий концепт, виграти було нереально. Задоволення, до чого закликав на прем’єрі Юрій Горбунов у столичному кінотеатрі «Сінема-Сіті», єдине з чого в цьому фільмі можна його отримати, так від режисури. Доречно згадати, що кінокритиків на прем’єру не запросили, адже заздалегідь зі страхом розуміли – нічого доброго про «Скажене весілля – 3» вони не напишуть... Щось таки написати можна, чергова помилка була і в цьому.

Планку розрахунку побачити щось вартісне, в даному випадку, глядачеві варто одразу серйозно занизити. Щоб не мати обурливого розчарування, не вимагати в кінотеатру повернення грошей і отримати бодай щось, окрім злості. Окремі дрібнички поодиноких негрубих і справді смішних висловів, епізоди доброї акторської гри, секунди зменшення кольорового удару по очах від  інтенсивності цього розфарбованого для дальтоніків екранного простору і драйв, як замінник життя, як джерело руху для живих мерців. Важливо тримати в голові заклик, зроблений Горбуновим, – «ідіть і отримуйте задоволення». Тоді, можливо, цей гіпнотичний ключ відкриє двері до штучної радості.

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY