Жінка померла від ускладнень після пологів удома, лікарі не встигли її врятувати — кажуть, що родина викликала швидку надто пізно. «ТСН» знімає про це розлогий сюжет, де між іншим зазначає, що «в соцмережах таким ділитися практикують», і показує кадри домашніх пологів блогерки Софії Стужук. Обговорення й коментарі в соцмережах спрощують рівняння до «блогерка винна у смерті породіллі». Жінка емоційно реагує на потік звинувачень у свій бік і перекладає відповідальність на лікарів, звинувативши їх у тому, що погано рятували загиблу. Згодом видаляє відео й записує інше — у якому каже, що некоректно висловилася про лікарів на емоціях. Але лікарі встигають відреагувати хвилею емоційних постів у соцмережах: дискусія переходить у площину «народжуйте, де хочете, і до нас потім не приходьте». Користувачі соцмереж розділяються: хтось стає на захист лікарів і звинувачує блогерів у некомпетентності й пропаганді небезпечної поведінки, інші ж звинувачують лікарів у недбальстві й акушерському насильстві. Діалог стає неможливим.
Ті, кого проблема стосується найбільше, — вагітні жінки, в цій дискусії не отримують ані свого голосу, ані корисної інформації. Відкритим лишається питання, що їх більше налякає: акушерське насильство в лікарнях і пологових чи смерть від ускладнень при домашніх пологах?
Пости лікарів можна прочитати тут, тут, тут, тут і тут.
Реальна ж проблема існує в Україні не перший рік і описується далеко не одним кейсом: жінки справді нерідко позбавлені права на безпечні пологи. Про це знають і лікарі, і блогери, й журналісти. Співчутливо висвітлена історія могла би надихнути залучені сторони протистояти проблемі, а ширшу аудиторію — принаймні більше про неї дізнатися.
Як же слід було вчинити, щоби сталося саме так?
У чутливих темах дискусії часто ведуться на експресивному рівні, без достатнього обґрунтування. Тож коли така тема попадає в новини, найважливіше питання — як редакція приймає рішення й чим керується при побудові матеріалу та виборі коментарів. В ідеалі саме для цього має існувати прописаний набір цінностей або ж етичний кодекс, який є орієнтиром для подання новин. У цьому випадку такого кодексу або не було, або він не спрацював. І якщо вже поточна ситуація нагадує війну, то розгляньмо, як можна вирішити її, керуючись принципами мирної журналістики. Їх усього чотири.
Сюжет у «ТСН» багато уваги приділяє деталям особистого життя загиблої: у якому будинку жила, яких поглядів дотримувалася, скільки разів відвідувала лікаря протягом вагітності. Що це дає глядачу з точки зору розуміння проблеми і її причин? За великим рахунком, нічого. Хтось знайде тут підтвердження своїх стереотипів, але жодних даних чи корисної інформації глядач не отримає.
Натомість медіа мали би дати глядачу розуміння контексту. Скільки жінок народжують вдома в Україні? Як змінюється їх кількість? Як вплинули на це пандемія коронавірусної хвороби й обмеження партнерських пологів? Сюжети щодо випадку в Рівному починаються з твердження, що все більше жінок хочуть народжувати вдома, — проте без жодного посилання на дані чи статистику.
Чому взагалі жінки народжують вдома: які причини є поза акушерським насильством і теоретичним впливом модних блогерів? Наприклад, клініка Mayo на своєму сайті пропонує пацієнткам принаймні сім причин, чому вони можуть захотіти народжувати вдома. Було би цікаво запитати про це й українських жінок.
Варто дослідити найчастіші причини, які називають жінки. А також чому народжувати вдома буває небезпечно й кому точно не варто ризикувати із пологами поза лікарнею?
Врешті, за яких умов жінки, які хочуть народжувати вдома, все ж погодились би приїхати в лікарню
Дискусія в соцмережах навколо трагедії в Рівному дегуманізувала всіх причетних. «Жінки вирішують народжувати вдома з так званими доулами», — говорить ведуча каналу «Київ», а в новинних сюжетах описується особа, яка супроводжувала домашні пологи померлої породіллі: у довгому темному одязі, із закритим обличчям. Цей образ проєктується на всіх доул, і от вони вже постають як незрозумілі й лякаючі персонажі. В окремих постах лікарі наголошували, що жінка, про яку йдеться в сюжеті, — не доула, а до функцій доули взагалі не входить приймати пологи замість лікарів, коментарі про це давали окремі канали, проте на результат це мало вплинуло. Спроби окремих видань розібратися із функціями й повноваженнями доул не покращили ситуацію: вони постають ледь не сектантками і шарлатанками.
З іншими учасниками історії справа не краща. На адресу померлої жінки звучить «природній відбір» і «сама винна». Блогери постають як «силіконові» «наманікюрені» й некваліфіковані персонажі, знеособлено поєднані в одну групу. Лікарі — як анонімні узагальнені агресори, що й провокує хвилю їхніх реакцій у соцмережах (треба сказати, що з усіх сторін конфлікту лікарі найбільше відреагували на цю дегуманізацію хвилею історій про випадки із практики реальних людей-колег). Вагітні жінки в цьому потоку переважно сприймаються як об’єкт — чи то впливу блогерів, чи порятунку лікарями, чи обговорень того, що для них, на думку коментаторів, було би краще.
Усім бракує зображення залучених сторін як людей. Лікарі, блогери, доули й породіллі — усі вони в першу чергу люди, мають свої болі й мотивацію діяти певним чином. Усі, врешті, мали би бути зацікавлені в тому, щоби жінки народжували здорових дітей і самі лишалися здоровими — це й мало би стати відправною точкою діалогу.
Після перших двох кроків значно простіше було би зробити те, що наразі в цій дискусії здається малоймовірним: перейти до конструктиву. Якщо повернутися до теми акушерського насильства, яке згадують як одну з головних причин відмови від пологів у медичному закладі, то слід було би розповісти в деталях: як жінка може від нього захиститися, яка роль у цьому партнера у пологах, відповідно — хто має бути партнером і як він має підготуватися. Коли можна покликати на свої пологи іншого лікаря — навіть якщо він / вона не працює в пологовому.
Інший важливий аспект історії: хто такі, зрештою, доули, і що треба знати вагітним про помічниць у пологах? Міжнародні організації, які сертифікують доул — такі як DONA, — пропонують у відкритому доступі етичний кодекс і стандарти професії, де зазначають, що практика доули обмежується емоційною, фізичною та інформаційною підтримкою. Доула не виконує жодних медичних завдань — не має права навіть виміряти породіллі температуру. Тут же пропонують готовий сценарій співбесіди з майбутньою долуою, де, серед іншого, жінці та її партнеру радять запитати: яке навчання пройшла доула, яку вона має сертифікацію, які методи допомоги в пологах застосовує. Інша організація — CAPPA — наголошує, що доули не є медичними фахівцями, а одне з їхніх завдань — співпрацювати із закладом охорони здоров’я й допомогти налагодити якомога кращу комунікацію між породіллею і медичним персоналом. Про все це варто було би розповісти українським жінкам, і тим само зменшити їхні шанси на потрапляння в руки «сектанток» і «шарлатанок».
Вже сьогодні пологові будинки в Україні пропонують послугу «пологи як удома», де жінці пропонують створити максимально комфортну й підлаштовану під її потреби атмосферу. Чимало лікарів підтримують такий підхід і самі активно виступають за те, чого прагнуть жінки, народжуючи вдома: мінімальне втручання, комфорт і інтимність у процесі народження дитини. Професійні та етичні доули допомагають полегшити як досвід пологів для жінки, так і роботу лікарів. Було би добре дати слово цим людям.
Хороший приклад — лікарі, які почали поширювати інформацію про пологові будинки, які підтримують комфортні пологи «як удома», та про лікарів, які завжди лишаються на боці пацієнтки й поважають побажання жінки в пологах.
Так можна було би показати вагітній жінці, що безпечні й комфортні пологи в Україні можливі в принципі. Підказати, як знайти свого лікаря і професійну помічницю в пологах, якщо вона потрібна. Зростити цінність і заохотити повагу до самого процесу народження дитини й величезної роботи, яку в цьому процесі робить жінка.
Звісно, у першу чергу наведені принципи стосуються роботи медіа. Проте ми розуміємо, що блогери із тисячами або й мільйонами підписників у соцмережах, лікарі-блогери, авторитетні як фахівці й лідери думок, і самі можуть скласти конкуренцію традиційним ЗМІ в поширенні інформації. Тому в певному сенсі ці пункти можуть бути орієнтиром і для них у тому, як докласти свій голос до вирішення проблеми.
