«Ти тут у детективи не грайся. Хай поліція розбирається. Теж мені – Коломбо», – повчає старший персонаж молодшого. Вони – пожежники, а не приватні сищики. Проте жоден з епізодів нового серіалу «Виклик», що стартував на каналі «Україна» 23 листопада, не обходиться без детективної складової. Більше того – в сорока хвилинах одного епізоду є місце мелодрамі і трилеру.
Чого там, на щастя, нема – натужної, висмоктаної з пальця комедії, що робить «Виклик» не надто форматним продуктом з огляду на останні вимоги, прописані окремим рядком у брифах каналів. А якщо там нічого про комедійні елементи не сказано, значить, нема чого витрачати зайвий час: комедії вимагаються за замовчуванням. Якщо ви цього не прочитали – погано читаєте.
Між тим, «Виклик» – нетиповий продукт згідно з трендами «дєлать смєшно», проте абсолютно типовий для ковід-позитивного 2020 року. Аби зрозуміти це, треба знати дату початку зйомок. Це – кінець травня. Що означає: схвалили проєкт на початку нинішньої весни. В той несприятливий для креативної індустрії момент, коли запровадили перший карантин. А можливими зйомки стали тоді, коли його зняли – кінець весни.
Весь локдаун виробників лихоманило: бюджети треба різати, контент потрібен, російське ставити не хочеться, своє знімати – бюджети треба різати. Як бачите, починаємо з грошей – приходимо до них по колу. І тут на виручку приходить дещо забутий формат, котрий ладен урятувати ситуацію без надмірних затрат, але – засобами динамічної історії, яскравої картинки, реальних декорацій та, головне, простих, близьких ледь не кожному українцеві переживань. Не дай бог, звісно, потрапити в епіцентр надзвичайної ситуації. Але від того ніхто не застрахований, тож краще її змоделювати й показати, як краще діяти, щоб вижити чи бодай знизити рівень втрат.
Та спершу – про формат. «Виклик» є втіленням scripted reality або ж, в українській версії, серіаліті. Це різновид реаліті-шоу. Класичний зразок реал-ТБ пропонує глядачам, сидячи перед екраном, опинитися по один бік камери з оператором. Події відбуваються в режимі реального часу, що створює не лише ефект присутності, а й ілюзію впливу глядача на те, що відбувається. Фінал реаліті-шоу теоретично не передбачений сценарієм, хоча основна картинка все ж монтується з відзнятого заздалегідь матеріалу. Часто ліплячись із того, що є, та підганяючи задачку під потрібну відповідь.
Скриптед-реаліті режисується за наперед готовим сценарієм або, як варіант, сценарною розробкою. Хоча ризикувати з імпровізацією нема дурних, тому сценарії написані, кастинг професійних акторів проведений, хіба що в основі кожного сюжету лежить кілька рядків, взятих із хронік реальних подій. У випадку «Виклику» це повсякдення рятувальників ДСНС, і до участі в зйомках залучені поруч із акторами справжні співробітники. Подібна співпраця посилює реалізм і зменшує навантаження на бюджет: техніка й люди в розпорядженні знімальної групи.
Ще одна форматна особливість скриптед-реаліті – коментарі нібито учасників кожної окремої історії. Попрацювавши на кількох схожих проектах як автор років з десять тому, скажу відверто: не можна точно визначити процентне співвідношення акторів, котрі грають відповідні ролі, і справжніх фахівців того чи іншого профілю. Хто хоч раз знімав бодай сюжет для новин, той знає, як важко знайти й поставити перед камерою героя, котрий вміє чітко, грамотно висловлювати думки. Ще й говорити те, що треба для кращої ілюстрації побаченого.
Але так само запевняю: навіть якщо роль поліцейського, лікаря, пожежного чи когось іншого грає актор, який відповідає типажу і не є засвіченим, сказаному ним можна і треба вірити. Адже скриптед-реаліті має на меті не зняти репортаж, а в художній формі відтворити, рідше – змоделювати ситуацію, яка виникла чи може виникнути в реальному житті. Тож розповідь про причини й наслідки теж має звучати компетентно. За цим стежать консультанти.
У непростий для виробництва період подібний формат підходить для втілення ідеально. Нагадаю, що до нього вже заверталися на початках, від 2015 року, коли з російським продуктом виникли проблеми, а на власний не було належних бюджетів. Саме тоді в ефірі «України» з’явилася «Реальна містика», на Новому – «Київ удень і вночі», «2+2» запустив «102 поліцію». Згодом власне виробництво наростило м’язи, і поруч почали виходити дорожчі, скажемо так, більш традиційні серіали. Часи скриптед-реаліті, здавалося, минали – на пандемія внесла корективи.
Заради справделивості слід відзначити особливу увагу до власне історій, що розгортаються в кожному новому епізоді «Виклику». Черговий кейс представляє журналістка Світлана Усенко. Вона грає сама себе, хоча пильний, утаємничений глядач може побачити серед акторів у ролях рятувальників дійсних або вчорашніх журналістів або шоуменів, які, втім, мають першою освітою акторську. Тут мова і про Геннадія Попенка, і про Наталю Щуку, словом, придивляйтесь уважніше. Але, повертаючись до пані Усенко, відзначу її особливу, спеціальну роль – вона відразу задає історії репортажний тон, чим наближає до правдивості прийдешнього впритул. І закликає до співучасті та співпереживання.
Переважна більшість серій пропонує дві критичні ситуації, ніяк не пов’язані між собою учасниками та сюжетно. Наприклад, десь двоє застрягли в ліфті, а десь тим часом загорівся вагон метро. Або хтось десь тоне, а в іншому кінці міста когось завалило уламками аварійного будинку. Чи хтось застряг на «чортовому колесі», а комусь не пощастило зачинитися в підземному магазині.
Випадки згадуються в довільному порядку, не конче переповідаються окремі епізоди. Проте обов’язкове наповнення кожного: гостра, драматична ситуація з раптовими критичними поворотами, коли ось ніби всіх уже врятували – та процес раптом ускладнився. У кіно такий жанр називається «фільм-катастрофа» й досить популярний, бо там ідеться про способи виживання в екстремальних умовах. Тому «Виклик» ризикну назвати «серіалом-катастрофою», в жанровому, а не в якомусь іншому смислі. Стеження із завмиранням серця за труднощами жертв і їхніх рятівників – більш вдячний перегляд, ніж вигадана соплива мелодрама про розлучену бізнес-леді чи очікування, де ж у заявленій комедії треба голосно сміятися.
Ще одне свідчення того, що «Виклик» – усе ж художнє кіно, – часте звертання сценаристів до ситуацій, коли в замкненому приміщенні чи обмеженому просторі опиняються два вороги, які під кінець поміняють ставлення один до одного. А загалом – погляди на життя. Вибір пар драматургія пропонує не аж такий великий: батько й син (чи дочка), суперниці, сусіди з претензіями тощо. На таких персонажів дається додаткове драматичне навантаження. Погодьтеся, неможливо знайти три десятки подібних антагоністичних «дуетів» у повсякденні. За мелодраматичну, не плутати з любовною, лінію тут відповідають діти, які частіше за дорослих потрапляють в екстремальні ситуації. І зазвичай – з вини неуважних дорослих.
Нарешті, детективна лінія. За неї відповідають рятувальники. Завжди є хтось, кому кортить розібратися, хто винен у вибуху, хто й чому створив аварійну ситуацію, звідки в людини заборонені отруйні речовини і таке інше. Гра в Коломбо заводить їх на іншу, суміжну територію й дозволяє розширити уявлення про функції рятувальної служби.
На виході отримуємо продукт, котрий здатний урівноважити, якщо вже не врівноважив, десятки «комедійних мелодрам» чи «гумористичних детективів». Героїко-драматичний «Виклик» місцями все ж грішить пафосними діалогами й фразами, на кшталт: «Вітаю з підвищенням, пане майоре». Але в цілому вибір формату й жанру зроблено, як на мене, правильний.
Фото: пресслужба каналу «Україна»
