detector.media
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
06.10.2020 12:00
Національний конкурс ОМКФ: кого ж вважати найкращим?
Національний конкурс ОМКФ: кого ж вважати найкращим?
Національний конкурс 11-го Одеського міжнародного кінофестивалю показав велике групове панно на стіні сучасності, яке можна було оглянути віртуально, без поспіху: сім повнометражних і 11 короткометражних українських і копродукційних картин.

Одеський кінофестиваль 2020 року закінчився перемогою, й переможцями стали всі, попри коронавірус, карантин і показ онлайн, які вкупі позбавили можливості бути персонально на фестивалі в Одесі. Плюс карантину виявився в тому, що організаторам вдалося зекономити величезні кошти, потрібні для проведення фестивалю на належному рівні, яких цього року, за деякою інформацією, їм бракувало. Тож халепа, зі звичною їй життєвою парадоксальністю, стала причиною нових звершень, подолань і виграшів. Цілком доречно так само сприймати й вітчизняне кіно, результат якого в онлайн-кінотеатрі Одеського фесту — це збірка відзнятого протягом минулого і навіть цього року (а знімали багато й активно). Яким буде фестиваль 2021 року, якщо майже вся перша половина 2020-го пройшла в тиші прикрої мовчанки головного кінофінансиста країни, Держкіно, а нині левова частина зйомок — заморожена, — питання відкрите.

Цього року українське кіно було рясно розкидано більшістю програм фестивалю, фігуруючи і в «Міжнародній конкурсній програмі» («Атлантида» Валентина Васяновича), і в спеціальних показах («Номери» Олега Сенцова та Ахтема Сеітаблаєва), і в «Ретроспективі: жінки-піонерки кіно» («Жінці про жінку» Ївги Григорович) та інших. Щось обурювало, щось засмучувало, можна було відверто дивуватися, але потім таки прийняти. Бо все разом створило відчуття широкої палітри, якою малювали режисери все, що завгодно, без орієнтації на сприйняття критиків чи глядачів. Для цього, власне, і є фестивалі — представити все.

Національна програма короткометражних фільмів була поділена на три частини, і разом складала 11 стрічок. Негусто й дещо дивно, зважаючи на існування значно більшої кількості короткометражок, підсумованих національною премією кінокритиків «Кіноколо», що вручатиметься 22 жовтня. Але й за цих обставин було цікаво. Наприклад, у розкладі поруч поставили два тематично споріднені, але психологічно протилежні фільми — «Ще нам усміхнеться доля» Жоана Ракотоарісуа (Україна, Франція) і «Від цього моменту й назавжди» Ігоря Стеколенка. Перший фільм про компашку хлопчиків-дівчаток, що спочатку зустрічаються на Дніпрі, говорять про роботу і кальян, далі йде пивасик і дискач, а зранку одному з них треба на медкомісію до військкомату, бо він отримав повістку, а ще на початку фільму дружбан йому радив «відкосити» або чухнути за кордон. Фінал у «Ще нам усміхнеться доля» відкритий: герой не знає, що робити. Натомість у фільмі «Від цього моменту й назавжди» — суміші психологічного й візуального, драми й екшену — герой не сумнівався з відповіддю. Він розповідає про того, хто вже повернувся із фронту, і повернувся без очей, але з ПТСР, і потрапляє в бій у своїй голові й одночасно проти всього світу, та навіть у такому стані не нарікає, не впадає у злість і не кидається на людей, навпаки, захищає... Два різних підходи — і жанрово, й ідейно, з різним меседжем, із приблизно однією темою, показують, наскільки поляризоване наше суспільство.

Сподівання на відсутність спекуляцій у кіно виявилися марними: короткометражка «Чачьо» Віталія Гавура одна з них. Тут спаяні в одне дві неприязні — до гомосексуалів і ромів, і на цьому будується конфлікт в одній родині з «традиційними цінностями». Проблема в тому, що ця побудова, як і конфлікт, претензійна і скандальна від початку, й у фіналі не вистачає ще якихось скінхедів з бейсбольними битками, а після побиття невинних — групи протестувальників. Підкреслене, штучне, погано зняте, але крикливе своєю проблематикою, це кіно отримало диплом ФІПРЕССІ як «найкраща українська короткометражна стрічка», тим самим звеличуючи соціальний момент і претензію над кіно.

Але ж з відзнаками не сперечаються, тим паче, якщо за ними стоїть Міжнародна федерація кінопреси. Безумовно, кінопреса, тобто кінокритики бувають різні. Деякі навіть стають режисерами. Станіслав Битюцький давно експериментує з кіно, але цього разу представив нове для нього. Його короткометражка «Нетерпимість» стала одним із найнесподіваніших випадків у сучасному українському кіно, будучи зразком рідкісного містичного жанру. Згадуючи аматорські роботи, на кшталт повнометражних «Синевира» чи «Лисої гори», розумієш, що кінокритичні вправляння часом суттєво допомагають, як у свій час допомогли Годару чи Трюфо. Якщо пропустити повз вуха сюжетний зачин — чому герой фільму, священник, іде до лісу, в пошуках вигнаної жінки, звинуваченої у відьомстві, — і сприймати лише кадр, фактуру в ньому, світло, тіні та звуки, «Нетерпимість» добре спонукає фантазію додумувати й очікувати, а серце — трохи прискорити свій темп, що є конче потрібним і визначальним ефектом під час перегляду фільмів такого штибу. І те, що за контрастом зображення, споглядальністю і світло-тінями фільм нагадує «Відьом» Лукаса Фейгельфельда, не так уже й злочинно. Як і певні недоречності предметного світу, на кшталт сандалів героя, очевидно сучасного зразка, чи «хатки відьми», солідно зробленого зрубу, далекого від аналогів Полісся кінця XIX сторіччя. Нехай автору й не вдалося органічно сполучити форму з посланням, виявленим у назві, саме форма запам’ятовується дуже добре, хоч її деталі й не оригінальні.

Смішно, коли й оригінальність не є чимось першим і особливим, бо що зараз може бути оригінальним? В канадсько-українській короткометражці «Прощавай, Головін» Мат’ю Ґрімара, цьогорічного учасника конкурсу Generation Берлінського кінофестивалю, тема втечі від навколишнього, знайомого світу у світ незнайомий, закордонний, є архітиповою для кіно. Але магія впливу фільму в послідовності й поєднанні інгредієнтів, як у смачнючій страві: сюжетна трагедія смерті батька і бажання почати все з початку візуально вирішені швидкою камерою, імпровізацією в кадрі і внутрішньокадровою драматургією, а звуковим чином – голосом героя за кадром, саундтреком, що своєю мінорністю та іншомовністю є образом суму емігранта. Все це магнітом притягує до себе актор Олександр Рудинський, згусток життя й віри, артистизму й легкості. В цьому випадку особливість фільму таки відмітило журі й обрало «Прощавай, Головін» найкращим фільмом у короткометражному конкурсі.

Питання, чи може бути хтось однозначно найкращим для всіх, на жаль чи на щастя, не має відповіді через відсутність точності в стосунку до оцінки, яку дають люди, самі позбавлені точності. За точність нам править масовість. Саме так на Одеському форумі й вибирається найкращий фільм фестивалю, відданий на розсуд глядача. Тож Приз глядацьких симпатій з національної конкурсної програми отримав Анатолій Лавренішин за свій дебютний повнометражний мультфільм «Віктор_Робот». З-поміж семи повних метрів конкурсу він насправді був винахідливим і, до честі творців із компанії «Червоний собака», вправним, складним і доволі добре промальованим — у цьому сенсі найкращий анімаційний повний метр в історії України. Але в той самий час «Віктор_Робот» мав нерозбірливу (і в плані озвучення також), невиразну історію головної героїні, чиє ім’я — це не ім’я в назві. Характерним дисбалансом мультфільму є музика: фантастичний саундтрек, частково творений групами Dakh Daughters і «ДахаБраха», є так само фантастично недоречним у дитячій анімації, а сюжетно мультик якраз на дітей і розраховувався.

Так хто ж є насправді найкращим? Цю невизначеність, суб’єктивність у повній мірі виражає інший повнометражний фільм з конкурсу, «Поміж кадрами» Анастасії Тихої. Історія навчання акторської майстерності Тарасом Денисенком — це історія суперечливості самої людини, яка може бути крикливою та розперезаною, і водночас надихати, міняти, спонукати і, врешті, вчити. Спогади його студентів, які дивляться кадри зазнятих на плівку уроків та постановки спектаклю, є і даниною майстру, і багатовекторною формою кіно, де одночасно перетинаються межі телевізійного формату, homevideo і документальних біографій. І це одночасно краще за «Мій милий дім» Сергія Сторожева, фільм дивний уже в сенсі вибору жанру (побутової драми), теми (продажу квартири) і часу (кінець 80-х років), виконаного для більшого жаху в чорно-білому кольорі, певно, щоб усі добре згадали той жах минулого, перехрестилися і тричі сплюнули через ліве плече. Вибір візуалізації для задуманого був зроблений цілком виправдано — образно створена похмура атмосфера ідеально передавала час і настрої. Але актуальність теми теж грає свою роль, і випадок розгромного провалу голлівудського блокбастера «Принц Персії» 2010 року, зробленого на основі комп’ютерної гри, популярної в 90-х, чудовий тому приклад. «Мій милий дім» за наявності усього сарказму і правдивої людської драми, зрозумілої та огидної, не тішить зараз і спонукає на пропозицію купити відповісти фразою професора Преображенського: «Не хочу... Просто не хочу».

Попри це, треба сказати, що раніше й поготів ніхто б не наважився на таке кіно. І не було у нас подібного до «Віктора_Робота». І не робили такої гігантської копродукції, як у випадку з «Урсусом» Отара Шаматави, де об’єдналися компанії України, Грузії, Німеччини та Болгарії. Не використовували таких значних спецефектів для короткометражного кіно, як у фільмі «Від цього моменту й назавжди». Не було чогось подібного до «Альфи» Олени Рубашевської з безпрецедентним у нашому кіно звертанням до постапокаліптичної тематики, і таким складним продакшном, принаймні в плані гриму й одягу. А «Поміж тіней» Олександра Стеколенка, здається, відкрила нам нового режисера, гідного для створення в майбутньому повного метра.

Тож Одеса-2020, будучи такою недосяжною і практично ілюзорною, точно віртуальною, все ж спромоглася подарувати реальні відчуття й дати практичні надії на майбутнє. А що ще треба нам, замкнутим у просторі невизначеності, як не шпаринку надії та крихти впевненості у можливості завтрашнього дня, тим паче, якщо є камінь, який можна штовхати вперед, навіть якщо він скочується назад?

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY