detector.media
Борис Бахтєєв
для «Детектора медіа»
03.10.2020 12:00
Фокін мій — ворог мій
Фокін мій — ворог мій
Історія з Фокіним зробила безсумнівними кілька речей... Зеленський особисто втручається не в те, у що мусить за своїми повноваженнями, а в те, з чого можна зробити виграшну телевізійну картинку.

На початку згадаємо, як розвивався скандал з Вітольдом Фокіним до виключення того зі складу ТКГ.

Заступник голови української делегації в ТКГ Вітольд Фокін давав пояснення щодо своїх попередніх висловлювань у Комітеті Верховної Ради з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування. І тут Вітольда понесло.

Він заявив, що на Донбасі проти України не воює Росія, бо «ніякого підтвердження того, що там війна між Україною і Росією, поки не бачив». «Ихтамнет», коротше кажучи. А хто ж є? За словами Фокіна, «тільки проросійські найманці з 30 країн світу». Росія й тут ані до чого: цілих 30 країн, увесь світ воює проти нас. От тільки, шкода, не сказав Фокін: якщо найманці — проросійські, то хто ж їх найняв, на чию користь вони воюють? І чи це саме по собі не є тим підтвердженням, якого він так шукає?

Пан Фокін ошелешив: вимоги Росії треба виконувати, бо буцімто «Росія вимагає те, що саме записано в Мінських домовленостях — провести вибори, і тут, вибачте, проти лому — нема прийому». Отже, вимоги Росії — буцімто справедливі, Росія — то світла сторона Мінського процесу, а Україна — темна.

Невідомо навіщо він став цитувати книгу колишнього глави уряду Росії Єгора Гайдара: «Всі колишні республіки СРСР намагалися поставити підніжку Росії» — чи не в тому сенсі, що й війна на Донбасі — це підніжка Росії від капосної України? При цьому чи то обмовившись, чи то свідомо заявив: «Але всі ці потуги не варті одного Фокіна, тому що Фокін — це перший ворог України».

Дещо раніше Фокін назвав бойовиків повстанцями. І це, радше за все, не було випадковістю — таку випадковість важко уявити. Радше за все, це засвідчило, що подумки Фокін уживає саме це слово, що сам для себе він вважає бойовиків не бойовиками, а повстанцями. Які, щоправда, за шість із половиною років так і не сформулювали, проти чого вони повстали й чого домагаються — якщо не російської окупації.  

Ці одкровення, на додаток до нещодавніх, поставили руба питання: як людина з такими поглядами взагалі могла опинитися на посаді, від якої залежить саме збереження незалежності України? Як ця людина могла протидіяти агресорові, якщо навіть агресором Росію не вважає? Хто, за якою процедурою відібрав її й саме її, хто дав добро на призначення? Різні президенти залишили по собі різну пам'ять, але такого призначення на посаду не було, здається, при жодному іншому.

Історія з Фокіним зробила безсумнівними кілька речей.

Володимир Зеленський ішов на президентські вибори, обіцяючи покінчити з підкилимною та залаштунковою політикою, зробити ухвалення рішень та кадрові призначення відкритими, чесними і прозорими. Насправді українська політика все більше занурюється у візантійщину, все більше стає політикою придворного типу. Непрозорість, непублічність, незрозумілість і нелогічність рішень та кадрових призначень істотно зростають. Візантійщині не лише не покладено край — вона розквітає.

Ідучи на президентські вибори, Зеленський погоджувався: він — дилетант, але фаховий управлінець і призначатиме на посади компетентних фахівців. Насправді ми маємо генератор випадкових призначень — випадкових людей на випадкові посади. Самі критерії призначень невідомі, незрозумілі, а подеколи здається, що їх і не існує взагалі.

Ми ніби повернулися до часів Кучми, коли, мов пилипи з конопель, на посадах раптом вигулькували абсолютно невідомі, непублічні люди, а вибір падав саме на них невідомо з якої мотивації.

Оборона, національна безпека та міжнародні відносини — це сфери відповідальності саме президента. Членів, а тим паче заступників голів, української делегації призначає особисто він. А Фокін ошелешив зізнанням: він ніколи не зустрічався з Володимиром Зеленським. Це важко уявити: заступник глави місії, від якої залежить саме існування України — й президент, призначаючи його, навіть не розмовляв із ним, не поцікавився, кого саме він призначає.

Зеленський полюбляє публічно демонструвати, що під його особистим контролем — геть усе: будівництво шляхів, благоустрій міст, розслідування кримінальних справ, навіть робота парламенту. За багатьма свідченнями, він замикає на собі всі управлінські процеси — зокрема й ті, які не входять до його повноважень, наслідуючи путінську або лукашенківську модель керування. Й от виявляється, що те, що він мав би контролювати особливо ретельно, важливіше з найважливішого, він віддав до чужих рук. Де в цьому логіка? Її можна знайти, лише визнавши:  Зеленський особисто втручається не в те, у що мусить за своїми повноваженнями, а в те, з чого можна зробити виграшну телевізійну картинку.

Прийшовши на посаду, Володимир Зеленський пообіцяв, що зробить Офіс президента тим, чим той і має бути — канцелярією, апаратом. Анонсував переїзди, скорочення. Минув понад рік. А менше з тим, це є однією з найбільш кричущих суперечностей української політики. Де-юре Офіс (Адміністрація, Секретаріат) президента є суто технічним органом, де-факто — чи не наймогутнішим центром влади. При тому цей могутній центр влади ніхто не обирає, й призначення до нього ніхто не контролює. Ми маємо орган найвищої влади, нікому не підзвітний і ніким не контрольований. Може, це — одна з причин того, що українські реалії все ще так схожі на типово пострадянські?

А ситуацію з Фокіним та його звільненням російська пропаганда обіграє на всі сто відсотків. Виставивши Україну як країну, де мало не переслідують за наявність власної позиції.

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY