У США не вщухають протести на расовому ґрунті, хоча їхня інтенсивність та масштабність останнім часом знизилися.

На тлі цього у нас в Україні поширені негативні погляди на цей рух. Часто це спричинене нерозумінням того, що саме відбувається у США.

Перш за все, треба констатувати, що увага громадськості в нас сфокусована переважно на протиправних діях. Але заворушення не обмежуються підпалами та пограбуваннями. Кілька днів тому Washington Post опублікувала дані дослідження, яке показало:

93% протестів відбувалися в абсолютно мирний спосіб і, відповідно, лише 7% мали елементи насильства.

Це не те враження, яке можна отримати після ознайомлення з телевізійною картинкою подій за океаном, чи не так?

При цьому зрозуміло, що не можна нехтувати тими 7%. Вони несуть небезпеку для людських життів, як показали останні події, зокрема, у Кеноші, Вісконсин та Портленді, Орегон.

Особливу небезпеку останнім часом становить те, що до вже звичного протиборства між протестувальниками та поліцією додалося ще і протистояння між різними групами цивільних, в тому числі з використанням зброї.

У тому, що люди переважно звертають увагу на насильство, відіграє роль преса. ЗМІ мають тенденцію висвітлювати не мирні протести, а саме драматичні події. Такою є природа подання новин в усьому світі. Потрібна яскрава, драматична картинка, шок. Тому люди бачать на екранах бунти, підпали та пограбування, а не мирні демонстрації.

Цікаво, що багато хто в нас бачить у протестах в США ознаку слабкості Америки, її суспільства. Однак їх можна розглядати і зовсім інакше.

Протести свідчать про зрілість суспільства, намагання покращити внутрішній устрій, вголос говорити про наявні проблеми. Це ознака плюралізму, небайдужості людей до долі своєї країни.

Негативне сприйняття українцями протестів у США викликає певний подив як для країни, частина якої пишається двома Майданами у відносно недавньому минулому.

Очевидно, що багато хто в нас бачить події крізь призму жорсткої дихотомії "порядок - анархія", тобто або одне, або інше.

По-перше, між тотальним порядком, де неможливі прояви соціальної активності, та повною анархією є багато проміжних станів.

По-друге, треба дивитися, а чи справедливим є порядок, чи не потрібно щось у ньому підправити. Власне, тут має місце конфлікт між прихильниками статус-кво, консерваторами – та прогресистами, лібералами, які наполягають на необхідності постійного покращення, вдосконалення суспільних норм. Таке протистояння відбувається в Америці, по всьому світу, в тому числі в Україні.

Звісно, це залежить від критеріїв. Аби бути расистом, не обов’язково вважати чорношкірих людьми другого сорту, вірити у верховенство білої раси та вимагати, щоб чорношкірі сиділи у клітках чи на пальмах.

Є безліч інших, часто більш завуальованих форм расизму. Доволі часто доводиться чути від людини, що вона не є расистом, але під час розмови стовідсотково переконуєшся у протилежному.

Цей расизм своїм корінням сягає у радянські часи. З одного боку, в рамках пропагандистського, ідеологічного протистояння часів холодної війни лунала критика Америки за дискримінацію чорношкірого населення. Але одночасно радянське суспільство було монорасовим, не диверсифікованим. Ксенофобія була нормальним явищем.

Як наслідок, частина колишніх радянських людей, що залишили вітчизну та поїхали жити у США, взяли з собою і расистські переконання.

Вони не можуть чи не хочуть адаптуватися до більш строкатого суспільства, відкидають мультикультуралізм. Звідси й стереотипи про чорношкірих як ледачих, агресивних, суцільних правопорушників.

І такі погляди охоче споживають у нас, діючи за логікою: ну бачте, людина там живе, то значить знає, що насправді відбувається.

Дуже поширеною в нас є така теза: афроамериканці живуть в Америці пречудово, ніхто їх не дискримінує, то чого вони ще хочуть?

По-перше, це знову пов’язано з браком інформації у нас на цю тему.

Це цілком зрозуміло, оскільки лише окремі, поодинокі новини про порушення прав чорношкірих американців досягають нашого медійного простору. В нас є свої клопоти, тому звертаємо увагу на них.

В США, навпаки, якщо не всі, то точно певний сегмент населення живе в умовах нон-стоп новин на цю тему.

По-друге, дійсно, протягом певного часу в США мали місце позитивні зрушення у вирішенні расової проблеми, покращення ситуації з наданням можливостей для отримання освіти та працевлаштування. Багато афроамериканців зробили гарну кар'єру, аж до посади президента.

Тому – так, якщо порівнювати це з часами лінчування чи тотальної расової сегрегації (не кажучи вже про рабство), то можна казати, що афроамериканці сьогодні живуть краще, ніж колись. Але проблем залишається ціла купа.

По-третє, в нас спостерігається певна ідеалізація Америки. Автор цих рядків з великою симпатією ставиться до цієї країни, багато років намагаючись протистояти негативним стереотипам та кліше про США. Але знати країну означає в тому числі знати і її недоліки.

Найрезонанснішим тут, мабуть, є сприйняття правоохоронних органів. Якщо наші ми звинувачуємо у некомпетентності, корупції, то американські зазвичай сприймаються як безгрішні, що далеко не завжди відповідає дійсності.

Нарешті, є кілька конкретних прикладів викривленого сприйняття протестів у США. Наприклад, багато хто дивується, чому протести почались саме після смерті Джорджа Флойда.

Багато хто вважає, що оскільки сам Флойд мав кримінальне минуле, то це робить рух, що почався з його смерті, затаврованим.

Насправді збережена на відео повільна смерть Флойда стала просто останньою краплею. Таке траплялося масово і раніше, трапляється і зараз. Протести – не через цього конкретного Флойда, а через численних "флойдів".

Саме тому гасло Black Lives Matter в нас часто розуміють так, що тільки чорні життя мають значення, хоча йдеться про "і чорні життя мають значення".

Частина людей не сприймає протести через начебто їхній лівий радикалізм. Так, гасла класової боротьби часто перетинаються з вимогами руху, але ними не вичерпуються. 

Мережею ширяться відео з обмиванням ніг чи цілуванням взуття чорних білими американцями. Насправді йдеться про дуже нечисленну радикальну чорну расистську організацію "Чорних Ізраелітів", у перформансах яких з власної волі беруть участь білі. Але це дуже рідкісні випадки, а не система.

Ставання на коліна, яке в нас часто трактують як ритуал приниження, насправді є прямо протилежним – ритуалом прояву гідності. Це жест висловлення шани постраждалим від расизму, й роблять це люди не під дулом пістолета, а з власного бажання.

Як бачимо, в нас досі поширені недостовірні або й зовсім перекручені дані про расові протести у США. Це є проблемою, яку треба усвідомлювати.

Автор: Володимир Дубовик,

директор Центру міжнародних досліджень,

доцент кафедри міжнародних відносин Одеського національного університету імені Мечникова