detector.media
Детектор медіа
28.08.2020 10:30
«Україна може і мусить заявити себе як лідера мирного процесу в Білорусі». Опитування експертів
«Україна може і мусить заявити себе як лідера мирного процесу в Білорусі». Опитування експертів
Євген Головаха, Олексій Панич, Олексій Гарань, Євген Бистрицький, Артем Біденко, Олексій Панич, Євген Федченко, Дмитро Золотухін, Тетяна Силіна, Петро Шуклінов — про меседжі, які має просувати Україна щодо протестів у Білорусі.

У Білорусі набирають обертів протести, пов’язані з так званою перемогою на президентських виборах Олександра Лукашенка. Так, за даними білоруських опозиційних ЗМІ, в останніх акціях протесту взяли участь щонайменше 100 тисяч людей. Влада Білорусі силою намагається придушити протести, опозиція чекає санкцій ЄС проти офіційних осіб країни, а світова спільнота тимчасом обговорює, чи надасть підтримку Лукашенку, в тому числі військову, президент РФ Володимир Путін. 

«Детектор медіа» запитав у соціологів, політологів, філософів і журналістів, яку точку зору на події в Білорусі могла би просувати у світі Україна на противагу російській пропаганді.

Артем Біденко, керівник Інституту інформаційної безпеки:

— Ситуація в Білорусі — це дуже хороше поле для реалізації українських інтересів у стилі real politik. Білорусь останні кілька років, на фоні свого зближення з Росією, максимально намагалася підкреслити свою близькість з Україною, «братність», виступаючи модератором багатьох процесів (мінського зокрема), пропонуючи філософію «нам немає через що сваритися». Ця комунікація зараз надзвичайно вигідна для нас — адже Україна може і мусить заявити себе як лідера мирного процесу в Білорусі, як найближча, найбільш братня й емпатійна країна. Фактично дискурс має бути наступний: «Ми добре розуміємо ситуацію, в якій опинився наш братній народ. І не лише тому, що ми слов’яни, маємо спільну історію і дуже споріднені мови. Але й тому, що ми двічі проходили через подібні події і маємо хороший досвід різних сценаріїв — і мирного, і конфліктного. З висоти цього досвіду, з висоти розуміння інтересів білоруського народу ми готові надати максимальну підтримку, і робимо це без жодних застережень — нам не потрібен суверенітет сусідньої країни, її мова, школи тощо».

У результаті я би виокремив три базових наративи. Для Росії: всі диктатури закінчують однаково, епоха інтернету дає для цього безмежні можливості, і майдан насправді був таким самим мирним і позитивним, як і мітинги в Білорусі. Для світу комунікація має акцентуватися на лідерській позиції України як демократичного лідера регіону, здатного поділитися власним досвідом з Білоруссю. І нарешті для білорусів має бути комунікація підтримки та класичної емпатії — ми розуміємо вас як ніхто, ми теж це пройшли, ми не хочемо нашкодити, тому готові бути мудрим модератором, який уважно прислухається до потреб. Просувати всі три напрями необхідно досить агресивно, не тільки заявами, але й короткими освітніми роликами в інтернеті, таргетованими на різні аудиторії, а також грамотною роботою зі світовими ЗМІ.

Основний мотив пропаганди Росії щодо білоруських подій — це страх і залякування: все може завершитися ще одним локальним конфліктом. Навіщо це Європі? Звісно, для європейців це дуже суттєве залякування, адже вони пам’ятають, наскільки складними і нервовими були 2015–2017 роки. Протиставити цьому наративу можна лише концепцію стратегічного протистояння: якщо не зупинити агресора, він усе одно піде далі, й історія Грузії, України, а тепер Білорусі стане повторенням Чехії, Польщі, Франції в 1930-х роках. Україна має комунікувати себе як демократичного лідера регіону, здатного протистояти агресору, попри «кров, піт та сльози». Але для цього має бути єдина позиція країн ЄС та США — безумовна підтримка України, яка готова взяти на себе боротьбу з останньою диктатурою регіону (РФ).

 

Олексій Гарань, професор політології Києво-Могилянської академії, науковий директор Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва:

— Наша позиція — у білорусів має бути право вибору, вони самі мають обрати владу і свій майбутній шлях. Це і є ключовий меседж. Але це не є антиросійський меседж. Попри абсолютно безглузді заяви Лукашенка про начебто втручання України, «експорт Євромайдану», ми прекрасно розуміємо, що це не так, що це внутрішній білоруський протест, і ми бачимо небезпеки, пов’язані з подальшим розвитком подій, у тому числі з можливими проросійськими кандидатами. Але це вибір Білорусі.

Другий момент — Росія очевидно буде намагатися виграти за будь-якого сценарію: і при збереженні Лукашенка при владі, і при передачі влади від Лукашенка, а РФ буде розраховувати поставити свого проросійського кандидата. Тож є серйозна небезпека, що Росія намагатиметься посилити свій вплив у Білорусі. Також є загроза посилення агресивних намірів Росії щодо України. За будь-якого сценарію Росія буде намагатися довести Заходу, що це її сфера впливу, і дуже важливо, щоби Захід на це не пристав, бо може бути така спокуса: «у Білорусі немає антиросійських гасел, може вони й далі хочуть мати гарні стосунки з Росією, Москва традиційно мала там великий вплив, не будемо сильно туди втручатися». Такий підхід буде небезпечним.

У цьому контексті, згадуючи наш досвід Євромайдану, який два місяці був повністю мирним протестом, варто нагадати, що протестувальнки просили санкцій навіть не проти Януковича, а проти людей навколо нього, керівників силових структур, які були задіяні в розгоні студентів, викраденні людей, вбивствах на Майдані. Та ми тих санкцій не дочекалися, персональні санкції щодо Януковича і його оточення були введені вже після його втечі. Тому я думаю, що в цій ситуації, коли в Білорусі вже реально пролилася кров, Захід має обрати рішучу стратегію. Зрозуміло, що якщо Лукашенко відчує, що Росія йому допомагатиме, то його не зупинить пролиття крові. І тому має бути стратегія таргетованих силових санкцій і проти Лукашенка, і проти силовиків навколо нього.

Можу лише додати, що я розчарований тим, що наш парламент не прийняв постанови щодо Білорусі. Ми розуміємо, що позиція президента й Міністерства закордонних справ може бути більш обережною, але парламент має ширшу можливість для маневру і міг би підтримати постанову щодо права білорусів на вільний вибір.

 

Дмитро Золотухін, колишній заступник міністра інформаційної політики, член редакційної ради інформаційного агентства «Петро і Мазепа»:

— Необхідно одразу зауважити, що Україна могла би просувати в світі іншу точку зору та інший порядок денний, якби в України був інший президент. У даному ж випадку ми просто фантазуємо без жодного сподівання на зрушення. Я вважаю, що в першу чергу Україна могла би стати хедлайнером просування правди про те, що головним бенефіціаром того, що відбувається в Білорусі, є Кремль. Що санкції потрібно посилювати не проти Лукашенка, а проти Путіна, який через фінансово-економічні та медійно-політичні важелі утримує контроль над режимом Лукашенка. Що доки не буде вирішене головне питання з господарем Кремля, допомогти системно народу Білорусі вирватися з «радянського рабства» неможливо. Яскравим прикладом жахіття, яке відбувається прямо на наших очах, є розмова Меркель із Путіним та її пояснення цієї розмови. Буцімто вона говорила з президентом Росії, бо президент Білорусі не хоче з нею розмовляти. Чому в такому разі канцлерка не говорила з президентом України про кризу в Мінську? Сам факт того, що умовний «Захід» говорить про агресію з агресором, а не бореться з ним, — це оксюморон. Однак, повторюся, змінити це можливо виключно при іншій конфігурації влади в Україні.

 

Олексій Панич, філософ, член наглядової ради Суспільного телерадіомовлення:

— На це питання зараз важко відповісти, бо російська пропаганда саме зараз перебуває у процесі пошуку сталого пропагандистського наративу про білоруські події. Цей наратив остаточно визначиться, лише коли проясниться, чим закінчилося нинішнє білоруське двовладдя. Але я спробую трохи повангувати.

Судячи з нинішніх тенденцій, на Білорусь у будь-якому разі, незалежно від розв’язання сьогоднішньої гострої політичної кризи, чекає економічна турбулентність (а цілком можливо, що й затяжний економічний занепад). І пояснювати ці економічні негаразди кремлівські ЗМІ, безумовно, будуть не діями Лукашенки, а спробами частини білорусів влаштувати в себе чергову «кольорову революцію». «Все ж добре було, навіщо ви руйнуєте (або: вже зруйнували) власну стабільність?».

Відповідно, в цьому наративі неодмінно будуть «антимайданні» мотиви: тобто, Україна з її Помаранчевою революцією та Майданом буде виступати суцільним негативним прикладом. Такий наратив уже просуває Володимир Соловйов, аналогічні мотиви звучать і в державних білоруських ЗМІ (тут і тут).

Повангую навіть, що в такий наратив охоче повірить не лише частина білорусів, а й споживачі російської пропаганди в інших країнах — включно з Україною. Бо метанаратив Кремля полягає в тому, що прагнення демократії на кордонах із Росією може призвести виключно до руїни — економічної та політичної. У такий спосіб Кремль і оточує Росію як «фортецю в облозі» зонами «випаленої землі» — скрізь, де народи прагнули демократії (крім лише країн Балтії), і також застерігає від таких прагнень власне населення (це, звісно, його головна мета). Підказаний висновок із такого наративу: лише Кремль є джерелом стабільності і для росіян, і також для мешканців сусідніх з Росією держав.

Якщо вважати, що кремлівський наратив про Білорусь усталиться саме в такому ключі, безумовно, Україні слід просувати альтернативний наратив: наші базові цінності — це чесні вибори (плюс-мінус прикладом яких можуть бути якраз наші президентські та парламентські вибори 2019 року) та дотримання прав людини з боку держави. Відповідно, ми щиро зичимо білоруському народу та білоруській владі розв’язувати всі суперечки виключно на цих ціннісних засадах і вважаємо, що лише таке розв’язання може забезпечити країні стабільне майбутнє.

Цей український наратив випливає з того простого факту, що в плані ставлення до демократії національні інтереси України вже діаметрально протилежні імперським інтересам Російської Федерації. Для цієї останньої смертельно небезпечна демократія (яка в Росії одразу тягне за собою перспективу подальшого розпаду цієї імперії), а для України, навпаки, смертельно небезпечні спроби впровадження авторитаризму (як показав приклад Януковича). Тому будь-яка демократична Білорусь для нас більше союзниця, а будь-яка авторитарна Білорусь для нас радше загроза. От з цього я б і виходив у розбудові українського наративу про білоруські події.

 

Євген Бистрицький, філософ, голова громадської ініціативи «Виборча рада UA»:

— Головна спільна теза російського істеблішменту та державних ЗМІ з приводу білоруських революційних подій — це оцінка та інтерпретація їх рушійних сил як чергову спробу зовнішнього втручання «Заходу» не лише у внутрішні справи Білорусі, а й у подальшу дестабілізацію Росії. Всередині та ззовні нав’язується думка, що це саме західні країни провокують безлад і хаос в Білорусі задля їхньої головної мети — створення в республіці західного плацдарму та наступної інспірації подібних революційних подій у Росії. В ходу запевнення російської пропаганди в тому, що Росія зацікавлена в мирному сценарії вирішення ситуації, в недопущенні «насильницького, кривавого українського сценарію».

Україна має викривати російську пропаганду, посилаючись на власний досвід подвійної поведінки Росії протягом подій на Євромайдані, анексії Криму та гібридної війни — доведеної військової підтримки сепаратистів на сході разом із її пропагандистським висвітленням як немовби цілком внутрішнього українського конфлікту. За словами Путіна, в Україні йде «повномасштабна громадянська війна», і якби Росія не приєднала Крим, «трагедій було б ще більше».

Розуміння ситуація в Білорусі має взяти до уваги сценарій поведінки Росії для революційної України. Йдеться про здійснення неоімперського сценарію — використання всіх можливих пропагандистських засобів задля утримання Білорусі в так званій зоні впливу, недопущення зближення з ЄС та посилення її союзної залежності від Росії аж до поглинання.

Білоруси мають також добре орієнтуватися в уроках, вивчених Україною. Головний із них — це забути на час революційних змін слова про «культурну близькість», «братерство» та «братську допомогу», якими Росія стандартно прикриває розпалювання громадянської ворожнечі всередині сусідніх країн. Так, як вона це робила в Україні, робила в Молдові та Грузії. Для України це обернулося кривавою війною із сепаратистами за прямої участі та під керівництвом російських військових. Це потрібно Росії лише для приводу виникнення громадянського конфлікту, що дасть їй право «легально» втрутитись у внутрішні справи сусідньої суверенної Білорусі, увійти туди як «миротворцю» та поставити заслон її європейському партнерству. Другий важливий урок — це із самого початку максимальне протистояння існуючому домінуванню продуктів російських масмедіа в соціальних мережах та медійній окупації офіційних ЗМІ через розвиток власної мережі інформування та контр-інформації та формування національної публічної сфери.

 

Євген Федченко, директор Могилянської школи журналістики:

— З одного боку, Україна почала шлях, який зараз проходить Білорусь, дещо раніше і стала свідком того, як пропаганда намагається делегітимізувати революцію, і ми отримали 6 років безцінного досвіду боротьби з пропагандою та виробленням стійкості до неї. І, безумовно, цим досвідом потрібно ділитися та використовувати його. З іншого боку, кожна ситуація є унікальною і досить важко переносити досвід з однієї країну на іншу, навіть якщо ми поруч і у нас — спільний ворог. Тим не менше, є дуже багато паралелей, які ми можемо побачити. Зокрема, ми бачили, як важко Білорусі було отримати увагу світових медіа на початку протестного руху і як важко її утримувати зараз. Бо медіа потребують великих жертв, клікбейтності та сенсаційності. А також мають тенденцію поміщати будь-яку незрозумілу ситуацію у звичну для себе парадигму, що спрощує і примітивізує порядок денний протестів. Наприклад, уже зараз починає активно розкручуватися теза про білоруських «фашистів», яким потрібно протистояти. Це та ж фаза, яка відбувалася в Україні для дискредитації Майдану. І зараз ми бачимо, що нічого нового Росія винаходити не збирається, адже в ситуації з Україною цей трюк спрацював і ефективно працює досі, коли журналісти і правозахисники із задоволенням знаходять сліди фашистів всюди — від лінії фронту до протестних акцій. Також ми бачимо, як Білорусь постійно повинна боротися за свою суб’єктність, бо рано чи пізно все починає розглядатися через призму «що скаже про це Росія». Також найближчим часом ми будемо бачити зображення Білорусі як failed state — що начебто є результатом протестів. Це той досвід, через який вже пройшла Україна — і цим досвідом варто ділитися і враховувати в Білорусі.

 

Тетяна Силіна, редакторка відділу міжнародної політики DT.UA:

— Мені здається, що в перші дні офіційна реакція Києва була слабкою, обережною. І це зрозуміло, враховуючи, що Лукашенко майже щодня спілкується з Путіним, який уже офіційно декілька разів повторював, що готовий надати військову допомогу, а це сигнал, як для Заходу, так і для України, що Білорусь залишається у сфері впливу Росії. Згодом міністр закордонних справ Кулеба вже чіткіше проговорив позицію України, що білоруський народ має право на чесні вибори, волевиявлення й вільні протести. Але нам як журналістам і колегам із громадянського суспільства хотілося би яскравішої реакції, бо ми пройшли два майдани, але дипломати не можуть так чітко це висловлювати.

Для нас це дуже важливо, ми дуже довго чекали, доки наші друзі білоруси прокинуться. Для нас події в Білорусі — це певна ностальгія, бо наші майдани не весь час були страшними, було багато моментів, коли найкращі риси людей розкривалися. За цими моментами особисто я сумую. Бо після того було багато бруду, багато зрад, багато різних вчинків. Але тоді на Майдані ми відчували, як ми заряджаємо батарейки від цієї суспільної жаги справедливості. Зараз те ж проходить Білорусь, тому коли нещодавно з’явився кліп, де виступили наші співаки й волонтери, це було круто. І якби справді в кожному місті періодично проходили якісь акції, флешмоби на підтримку Білорусі, було би добре. Я пам’ятаю, як для нас це було важливо — коли в якійсь країні виходили з прапором України або хтось якусь заяву оприлюднив. Для них це тепер теж важливо. Це має бути не просто по вихідних, а регулярні вистави, листи, це може бути досить широкий спектр підтримки. Бо навіть наші журналісти не можуть зараз туди вільно поїхати, а допомагати треба.

 

Петро Шуклінов, керівник суспільно-політичної редакції Liga.net:

— Найважливіше зараз — не давати порад білорусам. Ефективна зброя у протистоянні пропаганді — відімкнути російські канали. І це сьогодні в Європі стає трендом, на щастя.

 

Євген Головаха, соціолог:

— У Міністерстві закордонних справ працюють тисячі людей, вони всі разом виснажують наш бюджет, то хай навчаться працювати, бо те, що вони говорять зараз про події в Білорусі, непрофесійно. І це не допоможе. По-перше, їх ніхто не схвалить у Європейському союзі, а по-друге, «батька» їх прокляне, а опозиція не зрозуміє. Вони вчилися в дипломатичних академіях, їх держава за мої податки утримує, хай роблять нормальні заяви.

Фото: архів «Детектора медіа», Аліна Смутко, Олексій Чумаченко, Фейсбук, zn.ua, prism.ua

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY