Ми живемо в цікавий час.
Рік тому до влади в законний спосіб прийшли люди, які раніше не займалися політикою. Вони обіцяли демонтувати звичну для України політичну реальність. Ту, в якій за чверть століття змінювались доданки, але сума залишалась незмінною. Назвімо цю реальність її справжнім іменем: кучмізм.
Обіцянку цю команда Зеленського не виконала. Кучмізм не зник. Залишились на місці всі його головні складові — корупція, непотизм, феодалізм, лицемірна багатовекторність, ручні суди, свавілля силовиків, податковий шантаж, всесильність олігархів і так далі.
Нікуди не ділося й використання залежних медіа як інструментів впливу на громадську думку, здобуття електоральної підтримки та зброї в економічних та політичних протистояннях. І якщо ввімкнути теленовини, заплющити очі й послухати, як медіа Ахметова звинувачують Пінчука в порушенні енергобалансу, а медіа Пінчука — Ахметова в зажерливості, легко уявити, що надворі який-небудь 2007-й, екватор доби кучмізму, який припав на президентство Ющенка.
А ось те, що коїться всередині незмінної рамки кучмізму в політичному процесі, — суцільна еклектика і ф’южн, замішані на (поки що) невправному популізмі та шоу-бізнесовому досвіді нових керівників держави. Якщо періоди президентства Януковича і Порошенка мали «басові лінії», то тут — суцільна какофонія. Логіка призначень, законодавчих ініціатив, рішень виконавчої влади, векторів руху та протистояння груп впливу стає все більш чудернацькою. Дедалі частіше здається, що логіки немає взагалі. Або ж виникає припущення, що й урядування а-ля Максим Степанов, і парламентаризм а-ля Максим Бужанський, і президентство а-ля «Квартал 95» — лише поверхневий епатаж, який прикриває внутрішні, приховані від очей публіки, природні для кучмізму процеси: переділ і збагачення.
При цьому в країні триває війна, гинуть люди, а частина території залишається окупованою. А тут іще коронавірусна пандемія, карантин і спричинена ними економічна криза — спільні для всього світу, але й унікальні для кожної держави виклики. І війна, й пандемія — величезні, драматичні події, але суспільна свідомість примудрилася витіснити обидві: значна частина українців живе так, ніби ні російської агресії, ні коронавірусної інфекції немає.
Цікавий і доленосний час для держави, країни, суспільства — і для журналістики.
Медіа, які служать своїй аудиторії, мають унікальний шанс показати свою незамінність. Розслідувати, розкладати по поличках, перевіряти, спростовувати, викривати, роз’яснювати, збирати цікаві, компетентні і яскраві думки, добувати і вчасно повідомляти важливі факти. Впорядковувати реальність, у якій співіснують адекватні законодавчі зміни і «відшкодування за біль і жаль»; у якій президент у відповідь на запитання, чи закінчився випробувальний термін Арсена Авакова, нервово сміється й каже «не знаю»; у якій керівництво держави досі збирається провести вибори в окупованих частинах Донеччини й Луганщини в жовтні 2020 року, хоч і не знає, як це зробити. Допомагати читачу-глядачу-слухачу зібрати картинку, яка розпадається і змінюється, мов візерунки в калейдоскопі.
Чи стало в журналістів для цього менше можливостей у порівнянні з попереднім історичним періодом? Як на мене, ні. Свободи слова загалом не поменшало, хоча в тих, хто її не мав дотепер — залежних, дотаційних, пропагандистських медіа, — й не побільшало. Але чимало медіа і журналістів говорять правду і працюють за стандартами, й більшості це не загрожує ні фізичним знищенням, ні репресіями. Хоч і є небезпечні винятки.
Найпопулярніші традиційні медіа залишаються контрольованими, їхні власники та політичні патрони більш чи менш інтенсивно (зараз, у період міжвиборчого затишшя — менш) використовують їх для своїх піар-потреб. Але й частка аудиторії, й суспільна вага цих найпопулярніших — дедалі менша. Люди поступово відвертаються від телевізора, та й у телевізорі мають більший вибір, що не завжди означає кращу якість, але в будь-якому разі позбавляє великих гравців монополії на формування інформаційного порядку денного.
Можливості для медіапідприємництва (а ми ж пам’ятаємо, що правильні медіа — це ті, що заробляють собі на життя самі, а не беруть у хазяйській тумбочці) й далі обмежені економічними чинниками, та все ж вони є. Вижити важко, але не неможливо. Намагаючись вижити, медіа все менше покладаються на рекламу й більше — на підтримку своєї аудиторії. Аудиторії в сенсі «тих, кому потрібне те, що ми робимо», а не як у проксі-медіа — «тих, кого нам потрібно привабити, щоб їм щось впарювати».
Чи стала влада відкритішою, чи навпаки — закритішою для медіа? Скажімо так: влада явно почувається в діалозі з незалежними медіа дискомфортно. Іноді (наприклад, під час пресконференцій) змушує себе виходити із зони комфорту, але при цьому поводиться з журналістами як із якщо не ворогами, то точно — недругами. Подекуди (наприклад, коли Юлія Мендель починає штовхатися) поводиться панічно. Ідея створення президентського пулу свідчить про прагнення захиститися від незручних медіа системно. Провалений закон про дезінформацію, який, можливо, так і поховають назовсім попри серйозні проблеми, який він мав би розв’язати, — про те, що влада не готова бути звинуваченою в обмеженні свободи слова. Коротше кажучи, все та сама еклектика.
Але в цьому ф’южні власна «басова лінія» є. Цій владі — як і попереднім, авжеж, — зрозуміліша й вигідніша не-журналістика.
Не-журналістика починається там, де редактор, отримавши пресреліз, натискає Ctrl-C і Ctrl-V і публікує текст у новинах без змін.
Там, де вся редакція знає, що «ми дружимо з міською радою» і «новини від секретаря міськради ставимо як є», — і вважає це прийнятним компромісом.
Де, як вдало сформулював Сергій Рачинський, медіа працюють як велика пресслужба влади й вірять, що механічна ретрансляція «летальних випадків», «засобів, заходів і закладів» і «температурних скринінгів» допомагає подолати пандемію.
Але не втрачають нагоди між офіційними повідомленнями розповісти про щучку дернисту.
Де резонансний злочин, обурливий приклад корупції, вражаючі результати розслідування зринають у стрічках новин один раз і забуваються назавжди, бо відстежувати розвиток подій без «інформаційного приводу» не заведено.
Де ведучий читає перед камерою замовні тексти про «двічі прем’єра Арсенія Яценюка», про Медведчука та його дружину, про Геруса, який програв у карти, бере всоте за рік інтерв’ю в Ляшка чи Бойка, а ввечері тими самими губами цілує своїх дітей.
Не-журналістика — це коли у студіях токшоу роками сидять одні й ті самі кільканадцять людей і говорять одні й ті самі речі.
Коли міністр бреше у прямому ефірі, а ведуча, замість ловити на брехні, захищає його від критики політичних опонентів. Коли ведучий каже політичному опоненту свого роботодавця йти у сраку.
Коли половина центральних телеканалів не бачить новини в тому, що депутат від монобільшості відкрито звинуватив главу Офісу президента в корупції.
Не-журналістика — це коли медіа, не заморочуючись зі стандартами, стверджують, що через великодні служби в московській церкві на Україну чекає коронавірусний армагеддон. А коли за два тижні армагеддону не стається, — мовчать.
І на президента та його ескорт, які демонстративно порушують карантинні обмеження, помовкують.
Не-журналістика — це коли потенційна рейтинговість підміняє суспільну важливість.
Наприклад, коли редакція вирішує ставити фотографії зґвалтованої жінки та її дитини з мотивацією «якщо не ми на цьому хайпанемо, то трафік дістанеться конкурентам».
Коли тележурналіст розповідає мільйонній аудиторії про особисте життя полярника, який наклав на себе руки, й безпідставно звинувачує людину в доведенні до самогубства. А коли здіймається хвиля критики, — просто підтирає дописи в соцмережах і сюжет на ютубі. «Ми не будемо цього коментувати», — кажуть на каналі.
Не-журналістика — це публіцистика, яка виглядає ось так або так. Вистрибує з коробочки, щоб вигукнути щось підленьке, й негайно ховається під фіговим листком «свободи слова».
Не-журналістика — це коли статусом журналіста прикриваються політики, пропагандисти і клоуни. Проти таких «журналістів» влада не заперечує.
Коли після улесливих інтерв’ю з російськими терористами інтерв’юєр каже, що діяв у згоді з українськими спецслужбами (але це неправда), жалюгідно виправдовується й далі поводиться як герой. «Наш спецагент!» — радісно жартує про це глава держави.
Не-журналістика не зумовлена ні браком досвіду чи вправності, ні злиднями. Це радше генетична мутація в журналістській професії. Діяльність з ознаками журналістики, але без відповідальності перед аудиторією, без професійних стандартів та етичних рамок, без природного для журналістики прагнення знайти й упорядкувати факти, побачити зв’язки між ними й відобразити картину, якомога ближчу до істини.
Модус вівенді не-журналістики — бачити лише те, до чого навмисне привертають її увагу, й доносити до аудиторії те, що їй доручають донести. Іноді за гроші, іноді зі страху чи вивченої безпорадності, іноді заради хайпу, рейтингу, власної кар’єри або політично-ідеологічної доцільності.
Не-журналістика вигідна для влади і тому, що керована, — на неї можна впливати, якщо треба. І тому, що хаотична, — навіть якщо сьогодні увага медіа загрожує спокою влади, достатньо віджартуватись і перечекати. Завтра увага перемкнеться на щось наступне.
Не-журналістика — ідеальне поживне середовище для кучмізму, й політики завжди матимуть спокусу культивувати її на противагу справжній журналістиці. Й допомагатимуть не-журналістиці мімікрувати під журналістику, не визнаючи засадничої різниці.
І не-журналістика, звісно, існує в набагато вигідніших умовах за власне журналістику. Починаючи від шансів отримати гроші на «висвітлення діяльності» від місцевої адміністрації й закінчуючи шансами потрапити до президентського пулу чи поставити запитання на пресконференції. За не-журналістику, напевно, в середньому більше платять. Ті, хто нею займаються, напевно, в середньому довше сплять і повільніше сивіють.
Але ж це не наша професія.
P.S. від редакції. «Детектор медіа» опублікує ще декілька колонок відомих медійників, які розмірковують про особливості української журналістики сьогодення та її відносин із владою та суспільством.
