30 грудня 2017 року «Інтер» транслював фільм «Москва сльозам не вірить» за участі Олега Табакова, а 31 грудня 2017 року та 1 січня 2018 року - «Іронія долі, або З легкою парою!» за участі Валентини Тализіної.
Оскільки Табаков і Тализіна внесені до Переліку осіб, які створюють загрозу нацбезпеці, 22 березня 2018 року Національна рада з питань телебачення і радіомовлення оголосила попередження телеканалу «Інтер».
«Інтер» не погодився із санкцією Нацради за трансляцію фільмів, на які були видані у Держкіно прокатні посвідчення. Тому телеканал вирішив оскаржити попередження в Окружному адміністративному суді міста Києва. Третіми особами до справи були також залучені Міністерство культури України, Державне агентство України з питань кіно та Служба безпеки України.
Попри протести представниць «Інтера» суд також долучив мене як третю особу на стороні Нацради. Це дало змогу нам у «Відсічі» випрацювати та донести до суду позицію, що Нацрада діяла правомірно. Законом України «Про кінематографію» не встановлено винятків, які дозволяли б транслювати фільм із забороненими особами, якщо такий фільм колись отримав прокатне посвідчення. Ба більше, Закон України «Про телебачення і радіомовлення», яким перш за все керується Нацрада, прямо забороняє трансляцію аудіовізуальних творів, одним із учасників яких є особа, внесена до Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці.
30 квітня 2020 року Окружний адміністративний суд міста Києва визнав протиправним та скасував рішення Нацради про оголошення «Інтеру» попередження.
Дивним тут є те, що рішення щодо позову 2018 року суд ухвалив аж у 2020 році. І з кінця 2018 року до 2020 року я, як учасник справи, не бачив жодної активності. Виглядало так, що позов було «заморожено» до «кращих часів». Рішення суду збіглося у часі із кадровими змінами у Нацраді. І від Нацради непомітно жодної реакції на цей програш. Та й не видно, щоб «Інтер» хизувався такою досить серйозною перемогою.
Не хочеться припускати, що така тиша свідчить про те, що Нацрада не буде відстоювати своє рішення в апеляційній інстанції. Та терміни апеляційного оскарження і відсутність натяків на апеляцію у Єдиному державному реєстрі судових рішень вказують, що Нацрада вирішила прийняти цей програш у такій, здавалося б, простій та виграшній справі.