detector.media
Олена Холоденко
для «Детектора медіа»
08.05.2020 15:30
Під час пандемії українські ЗМІ працюють як велика пресслужба влади, – Сергій Рачинський
Під час пандемії українські ЗМІ працюють як велика пресслужба влади, – Сергій Рачинський
Які шанси пандемія відкрила для медіа, які з них уже втрачено і чому? Чому думки вірусолога під час пандемії недостатньо для експертної оцінки ситуації? Чому враження, що медіаспоживання в Україні виросло, може бути ілюзорним?

У межах спецпроєкту «Детектора медіа» «Медіа vs Covid-19» досвідом кризового менеджменту, долання викликів карантинної доби, а також знахідками позитиву вже поділилися керівники розмовних та музичних радіостанцій, телевізійних каналів та холдингів і мультимедійних інтернет-платформ. А чи впоралися українські та світові медіа з новими обставинами та як коронавірусна пандемія та прийдешня криза далі вплинуть на журналістику й медіаринок, «Детектор медіа» запитав у медійних експертів.

Ми вже публікували відповіді на наші запитання від Ніни Кур’яти та Насті Станко. Наступним про вплив пандемії на медіа розмірковує Сергій Рачинський – журналіст, медіатренер, засновник Інституту нових медіа, колишній головред сайту української служби «Радіо Свобода» (2008 – 2010 роки), редактор поштової розсилки «Вісткар», аналітик Інституту демократії ім. Пилипа Орлика.

– Сергію, як змінилося ваше професійне життя з початком коронавірусної пандемії та карантину?

– Майже не змінилося. Я вже кілька років працюю віддалено, в режимі фрілансу, а тому зберіг свій робочий ритм та розпорядок. Єдине, що змінилося, це обсяг роботи. Щоб підтримувати поточний рівень доходів необхідно більше працювати.

Які джерела і які особистості (не обов’язково журналісти, медійники) допомагають вам краще зрозуміти ситуацію та її можливі наслідки – у тому числі економічні, політичні, геополітичні?

– Як автор щоденної поштової розсилки «Вісткар» я знайомлюся зі змістом десятків різних джерел новин кожного дня. Це дозволяє мені розуміти стан інформаційного порядку денного в Україні й за її межами. Але справді корисними є ресурси, які постачають не новини, а, швидше, допомагають зрозуміти закономірності того, що відбувається навколо. Таких ресурсів небагато, але їхнє значення важко переоцінити. Серед тих, які я читаю регулярно, можу назвати англомовні fee.org, reason.com, або lewrockwell.com. Дуже допомагають ретельно обрані джерела інформації в соціальних мережах. Мої друзі регулярно дають можливість знайомитися з цікавими і корисними матеріалами, які вони підбирають самостійно і потім поширюють посилання з короткими зауваженнями щодо актуальності. Такими, наприклад, були два цикли відеоматеріалів за участі професора Кнута Віттковські та доктора Джона Іоннідіса.

Які позитивні та, навпаки, негативні тенденції в українських та світових медіа ви спостерігаєте за час пандемії та обмежувальних заходів? Чи вдалося медіа швидко і сповна трансформувати свою роботу в нових обставинах? Кого ви можете поставити в приклад іншим?

– Що об’єднує українські та світові медіа в ситуації цієї кризи, то це відверте захоплення трансляцією поглядів, які поширюють офіційні, державні кола та міжнародні організації. Все, що продукували за цей час різні міністерства та відомства, видавалося в ЗМІ за істину в останній інстанції. Головними спікерами, які коментували ситуацію в українських медіа, знову (як і завжди) були чиновники, політики і люди без визначених занять, більше відомі, як політологи. Якщо у західних ЗМІ час від часу можна було натрапити на незалежну, обґрунтовану думку, то в українських панують офіціоз і пресрелізм. Українські ЗМІ працюють як велика пресслужба влади. З усіма наслідками.

На відміну від світових медіа, в українських практично немає незалежного аналізу економічної ситуації та наслідків останніх рішень влади. Вся дискусія ведеться навколо заходів «порятунку економіки» державою, які ніколи не піддаються ретельному об’єктивному розбору і критиці. Якщо вона і з'являється, то має виключно популістський політизований характер.

Щодо висвітлення самої пандемії – у медіа поширюються велика кількість різноманітної інформації, достовірність якої неможливо оцінити. Плутаються базові поняття, багато інформації надається безапеляційно, як істина, яка не потребує доказів. Домінує не аргументація, а посилання на «авторитети». Характерним є захоплення думкою медичних працівників та лікарів, фахівців з вірусології. Але важливо пам’ятати, що пандемія і карантин – це далеко не тільки медичні явища, але і соціальні потрясіння. Вони стосуються всіх людей, суспільства, механізмів його функціонування і реагування на загрози. І тут думка вірусолога має приблизно таке ж значення, як думка фахівця з металургії, який знає все про виготовлення броні для танків, під час обговорення наслідків світової війни. Адже ми не стільки сперечаємося про природу вірусів, скільки про адекватну відповідь на епідемію і те, наскільки дії держави виправдовують її втручання. Важко очікувати на об’єктивну думку саме на ці теми від науковців, які в більшості своїй фінансово залежать від держави.

Пандемія є чудовою нагодою перехопити ініціативу в інформаційному середовищі у джерел державної пропаганди, але ця нагода, схоже, змарнована.

Як, на вашу думку, коронавірусна пандемія й економічна, соціальна криза, які прийдуть за нею, можуть змінити журналістику і сферу медіа в Україні та світі? Чи прогнозуєте ви зміни у моделях фінансування медіа?

– Українські медіа мають дві фундаментальні проблеми. Перша лежить за межами ньюзрумів і редакцій. Це жалюгідний стан економічної свободи в країні. Через це українці позбавлені можливості вільно співпрацювати на незалежних від втручання держави ринках, а отже, у них просто не виникає попиту на якісні медіа. Спочатку вільні ринки і конкуренція, потім – якісні медіа.

Друга проблема напряму пов’язана з першою і є похідною від неї. Йдеться про тотальну залежність медіа від держави. Це не дивно, бо в умовах державного тиску на ринки, саме держава в особі політиків і чиновників залишається єдиним платоспроможним замовником на інформаційному ринку. Обслуговування цього замовника перетворює сферу медіа на сферу поширення державної пропаганди. Саме це ми спостерігаємо в Україні. Будь-які серйозні розмови про зміну такого стану речей, включно із оновленням моделей фінансування медіа, можливі тільки за умови радикальної лібералізації економіки. Не «ринку медіа», а всіх ринків, тих, де працюють потенційні читачі і глядачі.

Щодо впливу пандемії, то хотілося б вірити, що українські медіа почнуть активно застосовувати методи віддаленої роботи, можливо взагалі без офісу. Це буде розумним кроком, в першу чергу, для невеликих, незалежних проектів, які намагаються вижити.

Як, на вашу думку, зміниться медіаспоживання? Чи залишиться в людей (і як надовго) звичка споживати медійний контент так, як під час карантину? За рахунок чого медіа зможуть утримати здобуту аудиторію після карантину?

– Медіаспоживання в Україні має специфічні особливості. Воно існує завдяки гігантській кількості офісних працівників та держслужбовців, які мають достатньо вільного часу, щоб убивати його на сайтах «новин». Саме цю звичку люди принесли додому під час карантину, а через те, що вбивають вони тепер значно більше часу, виникло враження, що медіаспоживання виросло. Я переконаний, що після карантину більшості з нас доведеться більше працювати, щоб підтримати колишній рівень життя, а отже, для багатьох це означатиме, що часу на «онлайн» в них залишиться менше. До падіння медіаспоживання в онлайні може призвести і можливе скорочення персоналу в компаніях і організаціях.

Перетворити випадкових браузерів на свою аудиторію медіа зможуть лише після того, як перестануть працювати «на всіх», визначаться з тим, для кого вони працюють, якими є цінності і пріоритети цих людей і почнуть їх захищати. Але в умовах України це означає конфлікт з так званими «інтересами держави», яка не визнає інших інтересів і цінностей, крім інтересів чиновників, які називають державними. Чи готові наші медіа до цього? Швидше – ні.

На вашу думку, чи опанували більше українців за час пандемії навички інформаційної гігієни та медійної грамотності? Чи залишаться ці навички з ними? Як ви дійшли таких висновків?

– Пробема «медійної гігієни» і «медійної грамотності» значною мірою вигадана. Людина споживає медіа, як засіб для досягнення своїх цілей. Коли економічна активність людей штучно і примусово обмежена державою, спектр цілей людей скорочується до найпростіших. А вони не потребують для досягнення такого недешевого засобу, як медіа. Людям вистачає інформації, яку вони знаходять самі, навколо себе, спілкуючись між собою. В умовах вільного ринку і конкуренції люди визначаються з пріоритетами медіаспоживання, враховуючи конкуренцію між різними ЗМІ. Перемагають ті, хто пропонує інформацію, яка краще задовольняє потреби аудиторії і за меншу ціну. Коли такої потреби не виникає, проблеми якості медіаспоживання не існує.

В Україні питання «медіаграмотності» є спробою держави нав’язати людям своє розуміння того, що є правильно, а що ні. Для цього їм пропонується самостійно перевіряти джерела інформації, які значною мірою є джерелами пропаганди, на «достовірність». Але, якщо людям ця інформація не потрібна, щоб досягати своїх життєвих цілей, то вони просто не хочуть витрачати час на подібні перевірки. Важливо пам’ятати, що якість медіа стає критичною лише у вільному економічному середовищі, але вирішується ця проблема там не шляхом підвищення «гігієни» і «грамотності» споживачів, а завдяки конкуренції, інституту репутації постачальників інформації та особистої відповідальності людей за свої дії в умовах правової культури.

Фото – особистий архів Сергія Рачинського

~insertother~

detector.media
DMCA.com Protection Status