20 квітня канал «2+2» презентував глядачам нові серії історичного циклу Акіма Галімова «Таємниці великих українців»: про Андрея Шептицього, Івана Мазепу та Симона Петлюру. Є в цьому певна концептуальність: показати одразу три історичних детективи за один раз. Як на мій погляд, саме такий обсяг зібраного й відзнятого матеріалу та подана на його основі інформація допоможуть оцінити масштаб.
Адже, як було сказано в анотації, охоплено дев’ять країн (не знаю, чи порахували сюди невизнане Придністров’я) та залучено півтори сотні експертів. У трьох представлених фільмах нарахував десь два десятки, але, ймовірно, йдеться про ширший експертний пул і, відповідно, про всі вісім серій. Першу серію, присвячену Роксолані, до речі, «2+2» представив у березні, й далі буде.
Раніше Акім Галімов, без перебільшення, вразив проукраїнську спільноту трилогією «Україна. Повернення своєї історії». Тому весь створений за його ідеями та безпосередньої участі продукт слід сприймати в єдиному контексті. Хоча згадана серія «Роксолана» — стоїть ніби окремо від інших. Чому таке враження? Бо до всього, що пов’язане з українською дружиною турецького султана Сулеймана Пишного, не мають жодного негативного, руйнівного стосунку Російська імперія, радянські спецслужби.
Загалом історія Роксолани не підпала під ворожий російський вплив. Чого не скажеш про Анну Київську, французьку королеву. Адже Київську Русь російські ідеологи та пропагандисти вважають своєю минувшиною. Францію — не так дружньою державою, як територією російського впливу. Тому логічно привласнити собі французьку королеву, аніж незрозумілу султаншу, ще й узяту з гарему.
Історія Анни вже анонсована в циклі «Таємниці великих українців», тому варто дочекатися, а тим часом повернутися до продукту, який уже був в ефірі. Принагідно зазначивши: окрім міжнародного охоплення та участі десятків експертів, не лише українських громадян, глядачам демонструють небачені раніше технічні можливості. Тут варто обмовитися: небачені в Україні.
Глядачів Viasat History та Discovery Channel прилади, застосовані українською командою, навряд здивують. Це підводний археолог та ехолоти, дрони й лазерні сканування ґрунту, георадар для сканування стін та виявлення порожнеч, які могли бути сховками. Нарешті, прискіпливе, часом надмірно ретельне ставлення до візуального супроводу, сакральної для телебачення «картинки».
Здебільшого вона логічно доповнює історію. Наприклад, у браму таємниці митрополита Андрея Шептицького пошуковець Акім Галімов буквально в’їжджає на ретро-автомобілі. Або реконструкції головних фрагментів кожної історії, доповнені там, де це можливо, реальними історичними кадрами. Проте часом бажання зробити красиво й відірватися від інтер’єрів, які справді тиснуть та обмежують простір, виглядає не зовсім логічним у контексті саме детективного розслідування.
Скажімо, копії важливих у «справі Шептицького» документів сищик та експерт розглядають на балконі, з якого відкривається гарний вид на Київ. Що саме по собі дещо нівелює таємничу атмосферу. Адже секрети не обговорюють отак, на видноті. Ще й на балконах верхніх поверхів, де гуляє вітерець і може вирвати аркуші з рук. Логічніше вкотре показати приміщення архіву, хай воно й не завжди представницьке. Зрештою, у фільмі про Петлюру зйомки саме в інтер’єрах архівів створюють потрібний ефект краще, ніж цікава натура. Зрештою, історичний детектив — це передусім архіви та підземелля, читайте Дена Брауна й послідовників.
Чіплятися до деталей — підсвідома звичка певної категорії глядачів, до якої належу я. Насправді подібні спостереження не мають великого значення для кожної конкретної історії. У чому суть будь-якого детективу, не лише історичного? Заявлену на початку таємницю треба розкрити у фіналі, пропрацювавши й по черзі відкинувши всі версії, крім однієї. В цілому всі три пропоновані фільми драматургійно витримані саме в такому, правильному, відповідно до обраного жанру, ключі.
Тому почати триптих із фільму про таємницю митрополита Андрея Шептицького — стратегічно вірне рішення. Незалежно від того, в якій послідовності частини знімалися. З одного боку, є небезпека, про яку, до речі, попереджав сам автор ідеї та проекту. Зі слів Акіма Галімова, з якими я згоден, владика Андрей — одна з найменш досліджених постатей української історії ХХ століття. Однойменний художній фільм Олеся Янчука, створений 2008 року, ясності не вніс, навпаки — заплутав іще більше. Хоча б через несприятливу на той час прокатну історію та й загалом пригнічений стан національного кіновиробництва.
Але є ще одна причина — прив’язка постаті Шептицького не просто до релігії, а конкретно до Греко-католицької церкви. Цей сегмент відсікає від усього, пов’язаного з митрополитом, передусім вірних інших церков. І взагалі, навіть серіал «Молодий Папа» та фільм «Два Папи» має культовий статус у досить вузькому колі «просунутих» українців. Релігія, церковні конфесії та все, що з ними пов’язане, не цікавить, принаймні поки що, ширше коло наших співвітчизників.
Авторам «Таємниць великих українців» удалося, на мою думку, поламати чи бодай почати ламати шаблон подібного сприйняття. Історію владики Андрея перетворили на геополітичний шпигунський трилер, для чого є, як виявилося, всі підстави. Шептицький, згідно з віднайденими документами, був не лише священником. Його, за словами авторів, галицькі українці сприймали фігурою, справді рівною Папі Римському. З яким владика був особисто знайомий і який неодноразово його приймав.
Автори виявили — Шептицький ще від початку Першої світової війни заповзявся створювати щось на зразок тіньового українського уряду. Таку собі паралельну, підпільну державу, яка мала власну скарбницю. Її наповнювали підприємства відомого «Маслосоюзу». Між іншим, саме він у 1930-х долучився до фінансування українського політичного підпілля в Польській Республіці. Не дивно тепер, чому спецслужби спершу царської, а потім радянської Росії чверть століття стежили за владикою Андреєм. Тим більше не дивно, чому в СРСР із подачі російських радянських істориків митрополита записали до нацистських посіпак — весь український визвольний рух записали в ці ряди.
Таким чином, таємницю Андрея Шептицького у фіналі розкрито. Маємо перемогу. Таку саму, як в історії із Симоном Петлюрою. За дивним збігом обставин, художній фільм про ці події теж зняв Олесь Янчук, але вже 2018 року. Обидва творці взяли за основу звинувачення Головного Отамана в антисемітизмі й толеруванні єврейських погромів. Убивця Самуїл (Шмуль) Шварцбард вийшов на волю, бо французькі адвокати довели — ним рухали праведні мотиви, помста за винищення єврейського народу.
У фільмі Янчука це ставиться під сумнів художніми методами. У фільмі Галімова непричетність Петлюри доводиться впевнено й послідовно за допомогою документів. Частину з яких суд 90 років тому міг взяти до уваги, але не взяв, і причини теж пояснюються.
Єдиний сумнівний момент, камінь спотикання — факт, який підтверджують експерти. А саме: проскурівський погром 1919 року справді вчинили вояки підрозділу Армії УНР, тобто правдиві петлюрівці. Але фахівці завжди знали й інше: ті події не були санкціоновані Петлюрою. Вони розлютили очільника Директорії, й він негайно виїхав на місце, щоб розібратися й покарати винних, очільником яких був 22-річний отаман Іван Семесенко. Варто від себе додати: 1919 рік в історії України характеризується, серед іншого, як Отаманщина — коли всякий, кому не ліньки, проголошував себе отаманом і демонстрував некерованість. Ще й, подібно до Семесенка, пишався такою самостійністю. Причому навіть будучі у складі Збройних сил, а не сам по собі.
Тим не менше, до вбивства Петлюри радянське ВЧК готувалося більше року. Мотив той самий, що у стеженні за Шептицьким. Виявляється — є документальні підтвердження — Петлюра був популярний на Наддніпрянщині й окупована Україна або могла, або реально готувала збройне повстання під його проводом. Шарцбарда вивели на Петлюру, як керовану зброю. Замаскували політичну ліквідацію під особисту помсту. А французький адвокат убивці мав тісні зв’язки з керівництвом СРСР.
Між двома фільмами — розкриттям таємниці Андрея Шептицького й фактичним виправданням Петлюри — був фільм про Івана Мазепу. Конкретніше — про пошук його скарбів. І тут автори, свідомо чи ні, пішли в пастку, в яку завжди потрапляє всякий, хто шукає гетьманські скарби. Це тягнеться від історії зі скарбами Павла Полуботка, яка надихнула Вадима Кастеллі в 1993 році на авантюрну комедію «Вперед, за скарбами гетьмана!». Там, до речі, скарбів так і не знайшли. Не знайшли скарбів Мазепи й тепер. Чим дещо знизили переможний градус усього проекту. Бо що важливо в історії про пошук скарбів, будь-яких? Правильно, їх знаходження наприкінці. Це все одно, що витратити час та ресурси на пошуки чергового привида в чергових руїнах — і в результаті спіймати облизня.
Загалом постать гетьмана Мазепи варта не одного, а кількох фільмів, документальних та художніх. Акім Галімов не приховує свого персонального захоплення цим діячем. І показує глядачам результат багаторічного правління гетьмана — наближення козацької держави до Європи, зростання економіки, загального рівня освіти тощо. Цар Петро помстився Мазепі саме за рішучу й не зовсім авантюрну спробу розірвати політичний зв’язок із Росією. Але у фіналі сліди скарбів губляться — без надії на повернення. Тож перемоги нема, є розчарування, хай і передбачуване.
Тим не менше, «Таємниці великих українців» — проект важливий передусім для нашої самоідентичності. І розуміння негативної ролі передусім Росії в негараздах нашої держави. Внутрішнього фактора ніхто не заперечує. Відтак без втручання ззовні українська історія та українські державні діячі давно виглядали б інакше в очах мільйонів українців. Саме в цьому і полягає надзавдання, яке команда проекту виконує послідовно.
Фото: пресслужба каналу
