detector.media
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
17.01.2020 10:30
Політ на тлі гір: у Києві показують документальний фільм про Параску Плитку-Горицвіт
Політ на тлі гір: у Києві показують документальний фільм про Параску Плитку-Горицвіт
Кіно й життя, поєднуючись у фільмі «Портрет на тлі гір» Максима Руденка, утворюють містику мистецтва, коли таємничим чином з’являється те, чого не передбачував режисер, а минуле стає ближчим, ніж сучасність.

Із творами художниці, фотографині, філософині й казкарки Параски Плитки-Горицвіт, як і з її життям, відбувався такий самий кругообіг, як описував Гамлет щодо кругообігу «благородного праху Александра». Людина стає митцем, митець — частиною історії, мистецтво фотографій плавно перетікає в мистецтво кіно, виставку фотографій синхронно продовжує кінопрокат фільму, як людина переходить у вічність, із якої мистецтво перетікає в людину... Саме так, але не обов’язково в такій послідовності, відбувався кругообіг життя-смерті-і-безсмертя карпатської мисткині.

Три місяці в Мистецькому арсеналі тривала виставка «Подолання гравітації», проект про світ Параски, світ «духовних образів, казкових текстів, етнографічних записів, вигаданих ландшафтів і документальних фотографій». І якраз на останньому тижні цієї виставки в кінотеатрах Києва з’явився документальний фільм Максима Руденка «Портрет на тлі гір», продовження життя картинок-фотографій Параски у вигляді вже «рухливих картинок», motion pictures. Але й сам фільм — це більше ніж зафільмована історія. Це поєднання історій, що змішують минуле із сучасністю, причому не одне минуле, а кілька — менш від нас віддалене й більш віддалене.

Чудернацький момент у тому, що під час зйомок фільму містично проявлялися речі, не заплановані автором, коли герої, ніби чітко зрозумілі, почали розвиватися в часі і просторі. До прикладу, священник, який ходить селом, хрестить новонароджених, сповідає дорослих і відспівує померлих, а потім сам породжує життя, несподівано стаючи батьком.

Сам фільм — чудернацький, бо існує в різних часах, місцях і містах. Спочатку нашій уяві підкидають інформацію у вигляді історичного факту — «де зараз гори, раніше був океан», і перший кадр показує море (в Одесі), а другий — гори (Карпати). Потому розвивають історію відкриття, коли 2015 року знайшли сотні непроявлених плівок Параски, відомого «фотографічного літописця» свого краю, яка понад 30 років, з 1950-х по 1980-ті роки, фотографувала односельців у Криворівні. А далі йде неймовірна темпоральна поліфонія, що підтверджує — час не є лінійним і може поєднувати «там колись» із «тут і зараз», як вагончики, прямо перед очима щасливого глядача. Люди фотографувалися в рамці для знімків «Привіт із Криворівні» в 60-х роках ХХ сторіччя, і в тій самій рамці фотографуються в 10-х роках ХХІ сторіччя, таким чином зшиваючи час безперервним потоком існування, вкарбованим в історію життям і мистецтвом, що це життя зберігає для нащадків.

«Дивна жінка», як називали місцеві Параску, після десяти років заслання в Казахстані за зв’язки з УПА прожила всі наступні 45 років у самотності, малюючи картини в жанрі «наївного мистецтва», пишучи книги, фотографуючи... І збираючи всі можливі вирізки про підкорення людиною космосу і фото космонавтів Гагаріна, Терешкової чи Филипченка. Альбом із ними вона назвала «Покор. космосу», ніби маючи на увазі «підкорення», але так само це і «покора» космосу, вклоняючись перед незбагненним і омріяним. Мрія Параски про політ — одна з головних думок авторів фільму. Інга Левіт, художниця-ілюстраторка, яка і знайшла архів фотографині, вважає її мрію прагненням свободи й одночасно — бажанням бути собою, таким чином натякаючи на нетрадиційну для того часу індивідуалістську манеру поведінки, яка й дивувала односельців. Втім, парадоксально, саме за це її зараз і поважають, водять екскурсії в її хаті-музеї, кажучи, якою незвичайною і надзвичайною вона була.

Паралельно «космічним» думкам Параски режисер цікаво провів лінію із присутністю в селі трампліну для стрибків лижників, де зараз вчаться «літати» дітки. Метафоричні слова Інги про порушення гравітації фотографинею використали в назві виставки Мистецького арсеналу, що виводить глядача на зовсім інший, надкінематографічний і філософський рівень осмислення і самого фільму, й роботи героїні, й загалом життя людини, що творить. А може й більше — самої людини, яка й так є «малим творцем».

Максим Руденко не вербалізує свої думки, не робить висновків. Він стоїчно і мовчки документує думки інших і дійство в межах часопросторового континууму одного невеличкого гуцульського села. Село і є світом, коли розмір не важливий, бо все — єдине, велике є малим, а мале — великим, мікрокосм у макрокосмі і навпаки. І це простежується й відчувається за допомогою показу кількох сотень фотографій із понад чотирьох тисяч віднайдених у плівках. Режисер просто доповнює осмислене показом динамічного, рухливого життя села, де поховання чергуються з весіллям перед кінокамерою так само, яке це відбувалося перед фотоапаратом Параски. Фантастично захопливий, хоч на позір і одноманітний кругообіг життя людей — ось центральна ідея і фотографині з минулого, і режисера із сьогодення. Причому весь кайф фільму полягає в повноті показаного буття, де не тільки час синхронізується в одній точці простору, а й простір узагальнюється різними формами існування. Про океан не даремно згадується на початку, бо політ птаха в небі — це те ж саме, що й гармонійне пронизування китом товщі води, і це демонструють чорно-білі кадри-сновиди, здається, вирвані з якогось іншого фільму, мов зі сну або з далекого минулого, коли Карпати були дном океану.

«Коли ти є душею вільний, то й тіло може літати», — ніби підсумовує у фіналі пан Василь, знайомий Параски, її учень, а разом із тим і тренер зі стрибків на лижах, який вчить злітати молоде покоління. І свобода разом із польотом як тема в’ється червоною ниткою крізь увесь «Портрет на тлі гір». Фільм в унісон темі зроблений дуже вільно, розлого, розкуто, сказати б повітряно, чому великою мірою сприяє прониклива й атмосферна музика чудового композитора Святослава Луньова. Монтаж як засіб, який дає можливість різноманіття і свободи і який, за Стенлі Кубриком, взагалі становить кіно, відіграє додатковий нелінійний зв'язок фільму з життям — його Максим Руденко присвятив своєму вчителю з монтажу Едуарду Іочу. Саме монтаж із музикою допомогли режисерській концепції породити візуально-звуковий проект, як надбудову філософії Параски Плитки-Горицвіт, незвичної картини про одну людину, яка робила картини всіх, хто навколо.

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY