29 листопада міністр культури, молоді та спорту Володимир Бородянський та його перший заступник Анатолій Максимчук презентували аналіз результатів державної підтримки кінематографії за останні п’ять років.
«Сьогодні ми презентуємо вам фінансові і нефінансові результати діяльності Держкіно за п’ять років. Ви побачите, скільки фільмів було знято, скільки коштів було витрачено, скільки продюсерів узяло участь, скільки грошей було повернуто в державний бюджет. Ми максимально намагалися зробити сьогоднішню презентацію фактологічною. У презентації немає ніяких наших оцінок. Це просто факти», – сказав у вступній промові міністр. І хоча обіцянки не давати оцінок він дотримався, кінематографічному вулику вистачило й фактів, щоб протягом усіх вихідних стривожено обговорювати почуте. Не в останню чергу, мабуть, тому, що міністерство вдалося до психологічно вірного ходу: зробило аналіз в розрізі не продакшенів, а продюсерів.
Звіт формувався станом на 1 жовтня 2019 року, Держкіно перевіряло наявну в себе інформацію безпосередньо в продюсерів та у відкритих джерелах. Для коректного порівняння кількості глядачів у кінотеатрах та на телебаченні до останніх зараховували лише тих, хто подивилися на ТБ фільм цілком. До аналізу не включалися кошти державної підтримки, надані Міністерством культури, Українським культурним фондом та Міністерством інформаційної політики.
Отже, за п’ять років Держкіно надало кінематографістам грошову підтримку на суму 1,6 млрд грн. Нею скористалися 92 продюсери для виробництва 224 фільмів. Загальний бокс-офіс цих фільмів склав 265,5 млн грн., 33,85 млн грн. продюсери повернули Держкіно. Також з’ясувалося, що не дивлячись на творчу унікальність індустрії кіновиробництва, на неї розповсюджуються такі загальні економічні правила як, наприклад, закон Парето: 80% глядачів зібрали фільми, які отримали 18% коштів від Держкіно.
Присутні під час презентації колеги одразу ж помітили деякі неточності в звіті міністерства – наприклад, що показ «Синагоги» насправді відбувся, а «Плем’я» слід було б зараховувати до категорії не масового кіно. Міністерство повідомило, що готове протягом тижня урахувати всі зауваження від продюсерів, тому пропоную не зупинятися на неточностях, а проаналізувати почуте з точки зору імовірних змін у державній політиці в сфері кінематографії – саме для її вдосконалення, з моєї точки зору, і потрібен цей аналіз. Отже, планується:
1. Запровадити систему єдиного електронного квитка.
2. Створити єдину базу даних про проекти.
3. Уточнити перелік категорій та їхні критерії.
4. Визначити критерії успішності в кожній категорії.
5. Для кожної категорії переглянути правила проведення конкурсів та відбору експертів.
6. Запровадити рейтингування продюсерів. Ті з них, чиї проекти мають затримку з виходом без поважної причини, не зможуть претендувати на державну підтримку своїх наступних проектів.
7. Ввести обов’язкову умову при захисті проектів надавати маркетинговий план їхнього просування.
8. А також звести фінансування до 25–30 фільмів на рік, зосередившись на підвищенні їхньої якості. Така кількість дозволить уникати конкуренції між кількома українськими фільмами в прокаті. Розвивати кінотеатральну мережу державним коштом міністерство не планує. Охоплення глядачів пропонується досягати за рахунок показу фільмів на телебаченні. Також планується збільшення державної підтримки виробництва серіалів та зосередження всіх коштів на підтримку кіно в руках Держкіно, а університету імені Карпенка-Карого нарешті доведеться прозвітувати про свою стратегію.
«Нам потрібно почати з серйозної розмови на пітчингах: коли продюсери пітчингують фільми і беруть державні кошти на сьогоднішній день без зобов’язань. Я вважаю, що в будь-якій нормальній, цивілізованій країні це неприпустимо. І п’ять років для такої системи, коли гроші беруться без зобов’язань, забагато», – сказав Володимир Бородянський.
Після презентації ми поспілкувалися з екс-головою Держкіно Пилипом Іллєнком: хоча протягом неї його прізвище жодного разу не було згадано, зрозуміло, що аналіз п’яти років роботи Держкіно – це аналіз, перш за все, його діяльності як очільника відомства.
«Я дещо здивований підходом до того, що було зроблено. Питання ж не в цифрах. Питання в тому, в якому контексті їх демонструвати. Зараз усе виглядає так, нібито була бурхливо процвітаюча кіноіндустрія й от узяли останні п’ять років цього поступового процесу і порахували якісь показники. Але при цьому чомусь забули сказати, що п’ять років тому ми взагалі не могли би зробити такий аналіз, бо за ці п’ять років українське кіно з’явилося системно і масово в українських кінотеатрах, на українських телеканалах, у діджиталі, в тому числі на піратських сайтах. І не сказати про кількість кінотеатрів, про монополізм ринку дистрибуції, про аудіовізуальне піратство, а також про те, що цей розвиток кіно стався в країні під час війни – на мою думку, некоректно.
Я й раніше чув такі аргументи (про ефективність використання коштів. – Авт.) від телевізійних менеджерів. На одній такій урядовій нараді в 2015 чи 2016 році я поставив риторичне запитання: чому топ-менеджери збиткових телеканалів говорять нам про нашу ефективність? На це вони відповідали поясненнями про кон’юнктуру свого ринку.
І що це за історія, що продюсер має гарантувати приз на фестивалі класу А? Чи ви уявляєте, як відбувається відбір на такий фестиваль і подальше отримання там перемоги? Це до певної міри лотерея.
В США комерційні інвестори, які вкладають кошти в кіно, вкладають одразу в мінімум десять фільмів і завідомо розраховують заробляти на двох із них. Тобто ефективність така сама, як у нас.
При виділенні коштів, звичайно, треба враховувати досвід продюсера як один із факторів оцінки проекту. І ми це й робили. Але це не має бути шлагбаумом: що якщо в тебе рейтинг такий-то, то ти взагалі позбавлений права брати участь навіть у претендуванні на кошти. Є різні випадки в історії кіно. Рідлі Скот провалювався в прокаті з фільмом Blade Runner, а тепер це культовий фільм. Тобто ніхто не гарантований від поразок.
А як бути з продюсерами, які зараз приходять в індустрію? Як отримати мінімальний рейтинг для тих, хто хочуть перейти в повнометражне кіно з інших сегментів ринку виробництва? Та й нові продюсери теж народжуються. А як рахувати рейтинг там, де кілька продюсерів, а таких фільмів більшість? І як рахувати рейтинг фільмів спільного виробництва, особливо тих, де українська сторона є міноритарною? Хто визначатиме цей рейтинг? Чи буде механізм його оскарження?
Насправді, я бажаю новому керівництву МКМС успіхів, тому що ми з ними знаходимося в одному човні. І я не хочу, щоб індустрія і українське кіно, яке і я, і мої попередники вибудовували стільки років, зникли», – прокоментував Пилип Іллєнко.
Особисто від себе хочу додати: я вітаю кроки міністерства в пошуку шляхів ефективнішого розпорядження обмеженими фінансовими ресурсами і маю лише два застереження.
По-перше, хоча ми не знаємо, який висновок буде зрештою зроблений із того, що наразі 18% фінансових зусиль Держкіно принесли 80% результату, проте не хотілося б, щоб гроші почала отримувати лише закрита каста продюсерів. Стимулювати різноманіття та підтримувати індустрію там, де вона точно не приверне інтересу приватних інвесторів – це теж одне із завдань механізму державної підтримки. Як на мене, урахування глядацької популярності попередніх проектів було б цілком достатньо як критерію граничної суми держпідтримки, на яку може претендувати продюсер, але не факту самої підтримки.
По-друге, під час презентації знову прозвучала думка про те, що держава зацікавлена в донесенні до суспільства певних смислів. «У нас будуть критерії щодо напрямків, які ми хочемо фінансувати. Ми оголосимо, які є пріоритети держави, але прямо такого, що ми хочемо замовити саме такий фільм, не буде. Ми все ж таки інша країна», – відповів міністр на запитання, чи планує держава замовляти фільми про умовну Лесю Українку. Це важлива позиція, адже навіть на презентації було видно, що деякі продюсери від держзамовлення не відмовилися б.
Молода кіноіндустрія нашої незалежної країни тільки встає на ноги і подекуди не завадить захищати і її від влади, і суспільство від неї, і її від самої себе.
