15 листопада в «Укрінформі» міністр культури, молоді та спорту України Володимир Бородянський і перший заступник міністра Анатолій Максимчук провели публічну дискусію «Свобода слова, захист журналістів та інформаційного простору України від дезінформації (маніпуляції і фейків)». Запрошеним медійникам представили концепцію захисту інформаційного простору від дезінформації, розроблену міністерством. За словами Володимира Бородянського, скоріше за все, питання захисту інформаційного простору будуть винесені в окремий законопроект, з приблизною назвою «Про боротьбу з дезінформацією». Тобто представлений у середу, 13-го листопада, на засіданні Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики майбутній законопроект про медіа, над яким зараз працює робоча група, судячи зі всього, не буде охоплювати ці питання. Втім, яким чином обидва закони будуть корелюватися, поки що невідомо.
«Детектор медіа» розібрався в тому, що пропонує міністерство, й вислухав аргументи «за» і «проти».
Захист від російської агресії
За словами Анатолія Максимчука, заходи, які пропонує міністерство, — це захист від російської інформаційної агресії. «Всі ми розуміємо, що у нас іде інформаційна війна. Це частина гібридної війни, яку веде Росія проти України. І ми маємо розробити механізми захисту інформаційного простору. При цьому мають бути створені такі інструменти, які не дозволять чинити системний або вибірковий тиск на медіа. Маємо збалансувати систему: з одного боку, зробити її захищеною від зовнішніх захоплень, а з іншого — зробити це так, щоб не дозволяти тиснути на медіа», — сказав він. Раніше «Детектор медіа» наголошував на небезпеці використання механізму боротьби з дезінформацією проти медіа, які поширюють інформацію, невигідну владі.
Максимчук каже, що держава має забезпечити право громадян на отримання безпечної, збалансованої і об’єктивної інформації. «Недостовірна інформація викривляє дійсність, і ми як держава маємо зробити все, аби люди отримували об’єктивну інформацію. При цьому маємо ввести відповідальність за умисне поширення дезінформації, яка є елементом військової агресії Росії проти України», — каже заступник міністра.
Розробники концепції спирались на визначення дезінформації, яке міститься в кодексі Євросоюзу, втім обіцяють розробити свої визначення, що враховують український контекст — перебування в епіцентрі загроз із боку Росії та їхнє особливе сприйняття в суспільстві.
Відповідальність за дезінформацію
Володимир Бородянський виступає за впровадження адміністративної та кримінальної відповідальності за поширення дезінформації. Хоча один із ключових медійних фахівців команди Володимира Зеленського Микита Потураєв висловлюється проти кримінальної.
У міністерстві заспокоюють: за сатиру не каратимуть. «Ми не можемо визнати дезінформацією оціночні та критичні судження і недостовірну інформацію, яка не шкодить суспільним інтересам. Відповідальність за дезінформацію має бути на підставі рішення суду. Вона має бути такою, аби хтось потім не захотів поширювати таку інформацію знову», — сказав Анатолій Максимчук. У міністерстві наголошують, що суворо каратимуть за умисне та систематичне поширення дезінформації, у тому числі на замовлення. За одноразове поширення дезінформації або відсутність вихідних даних медіа нестимуть адміністративну відповідальність.
На запитання головного редактора theБабеля Гліба Гусєва про те, як визначатимуть шкоду суспільному інтересу, Володимир Бородянський навів приклад: неправдива інформація про проблеми з пальним, що спричинила ажіотаж і ускладнила дорожній рух.
Наталія Лигачова каже, що більшість українських медійників та міжнародні організації виступлять проти кримінальної відповідальності за дезінформацію. Також вона закликала якнайретельніше прописати критерії та механізм притягнення до будь-якої відповідальності, навіть адміністративної, адже корумповані й керовані суди (внаслідок поки що нереформованої судової системи) створюють великий простір для зловживань.
Євген Федченко із StopFake нагадав, що кримінальну відповідальність за поширення дезінформації повинні нести й російські медійники, які перебувають на території України. А проти тих російських пропагандистів, які сіють дезінформацію за межами України, можна порушувати кримінальні провадження та переслідувати їх через Інтерпол. Це, на думку пана Федченка, змусить пропагандистів замислитись над своєю поведінкою.
Ще одна новація міністерства — кримінальна відповідальність за втручання в роботу журналіста та його підкуп. Чи нестимуть відповідальність також журналісти, яких підкуповують, і які на це погоджуються, із презентації не зрозуміло. Треба дочекатися драфту законопроекту, а всі охочі медійники можуть увійти вже зараз у робочу групу з його створення, - наголосив Володимир Бородянський наприкінці дискусії.
Антиросійський фільтр
Міністерство культури пропонує заборонити володіти українськими медіа та фінансувати їх громадянам Росії або тамтешнім компаніям. Як саме працюватиме така заборона, як визначатиметься російськість власника чи інвестора, що заважатиме росіянам сховатися за офшорними компаніями або зареєстрованими в Україні підприємствами чи підставними особами, поки що не зрозуміло. Анастасія Станко з «Громадського» виступила проти заборони: «Якщо є загроза національній безпеці, якщо власники медіа вчиняють злочин, цим мають займатись правоохоронні органи. А вирішувати, хто чим може володіти, — це порушення принципів свободи слова та демократії». Натомість Євген Федченко зі StopFake запропонував зафіксувати заборону на доступ до російських ресурсів та ретрансляцію телеканалів у законі, аби її не так легко було скасувати.
Також міністерство хоче впорядкувати процедуру акредитації іноземних журналістів, яка, з одного боку, дозволить кореспондентам світових ЗМІ вільно працювати в Україні, з іншого — не допустить на українську територію російських пропагандистів.
Омбудсман із питань інформації
Мінкульт пропонує створити інституцію омбудсмана з питань інформації «як незалежної особи, основною метою діяльності якої є моніторинг і виявлення дезінформації та звернення до суду з тим, щоб її заборонити».
«Якщо взяти до уваги кейс про “розп'ятого хлопчика” та “фосфорні бомби”, то зараз в нас немає суб'єкта, інтереси якого порушені і який може звернутися до суду. Бо в судах тим, хто скаржиться, зараз відповідають: "ваші особисті права не порушені". Коли з'являється омбудсмен, він представляє інтереси суспільства, і в цьому випадку він може йти до суду», — пояснив Анатолій Максимчук.
Омбудсман займатиметься моніторингом інформаційного простору, перевірятиме інформацію на предмет ознак дезінформації, залучаючи до цього «незалежні фактчекінгові організації, в тому числі ті, які мають ґрантове фінансування» (визначення авторів концепції), розглядатиме скарги щодо дезінформації та звертатиметься до суду. За словами Володимира Бородянського, йдеться не лише про традиційні та онлайн-медіа, а про соціальні мережі та навіть канали у месенджерах. Про те, звідки омбудсман візьме фінансові та людські ресурси, необхідні для такого масштабного моніторингу, поки що не говорять.
На думку Ольги Сєдової, яка керує медійними програмами посольства Швеції в Україні, інформаційний омбудсман, крім боротьби з дезінформацією, міг би займатись питаннями доступу до інформації та захистом персональних даних. Схвально оцінив ідею й керівник StopFake Євген Федченко.
Натомість голова «Детектора медіа» Наталія Лигачова висловила застереження: природа посади омбудсмана — правозахисна, а не безпекова, тому, можливо, варто знайти для інституції, запропонованої Мінкультом, точнішу назву. Медіаменеджер і політконсультант Олексій Мустафін жартома запропонував назвати цю посаду «великим інквізитором»; міністру жарт сподобався, надалі він не раз апелював до «інквізиції».
Єдина організація журналістської саморегуляції
Міністерство пропонує створити єдину самоврядну організацію журналістів на зразок «рад преси», що діють у низці європейських держав. Організація повністю чи частково фінансуватиметься з державного бюджету, але держава не впливатиме на неї, а засновуватимуть її журналісти на підставі закону. Ця організація розроблятиме стандарти журналістської діяльності та контролюватиме їх дотримання; забезпечуватиме гарантії журналістської роботи; розробить критерії достовірності новин та присвоюватиме індекс достовірності; підтверджуватиме надання або зупинення статусу журналіста, спираючись на Кодекс етики українського журналіста. Зауважмо, що дотепер кодекс не був документом, обов’язковим до виконання, й журналісти зобов’язувались дотримуватись його добровільно.
За словами Володимира Бородянського, чітке визначення статусу — це спосіб допомогти журналістам і захистити їх, а не забороняти будь-кому виконувати обов’язки журналіста. Ідею розділення журналістів і тих, хто ними не є, підтримала Наталія Лигачова, наголосивши, що цей механізм потрібно детальніше прописати. Натомість державне фінансування самоврядної організації насторожило керівницю «Детектора медіа»: вона вважає, що фінансування має бути або лише частково державним, або недержавним.
На думку журналістки й ведучої «Громадського» Анастасії Станко, держава не має допомагати журналістам створювати орган саморегуляції, а також фінансувати таку організацію. Вона навела приклад Німеччини, де журналістські організації живуть на внески своїх членів.
Ознаки достовірності
Запропонований міністерством індекс достовірності новин, за словами Анатолія Максимчука, існує в європейських країнах — наприклад, Global Disinformation Index та News Guard. «При розміщенні новин має зазначатися індекс достовірності, присвоєний незалежною організацією за критеріями, розробленими незалежною самоврядною журналістською організацією», — пояснюють у Мінкульті. Цю ідею підтримав Євген Федченко, сказавши, що матеріали, позначені індексом достовірності, стоятимуть вище у результатах пошукових систем, а люди будуть поінформовані про те, що вони споживають. Натомість журналістка Тетяна Ніколаєнко назвала індексування достовірності окремих новин онлайн-ресурсів «практично нереальним». Згодом Володимир Бородянський уточнив: ідеться про індексування ресурсів, а не окремих матеріалів.
Також урядовці пропонують зобов’язати публікувати реальні вихідні дані медіа, що дозволить швидко реагувати на скаргу щодо змісту контенту. Поки що, за словами пана Максимчука, часом важко з’ясувати, хто є першоджерелом інформації та, відповідно, має її спростувати. Медіа, які републікують чужу інформацію, будуть зобов’язані зазначати, звідки її взяли. «Коли є посилання на першоджерело, тоді дезінформації можна активно протидіяти», — каже Анатолій Максимчук.
Ще одна новація — розділення новинного та неновинного контенту. «Людина, яка споживає контент, має розуміти, що це — новина чи чиясь власна думка», — пояснив Анатолій Максимчук. Зі слів урядовця зрозуміло, що йдеться не про поділ матеріалів за жанрами, а позначення матеріалів, за розміщення яких хтось заплатив. Як приклад він навів позначення замовників рекламних матеріалів у соціальних мережах.
Також Мінкульт хоче зобов’язати медіа зазначати автора будь-якого матеріалу, навіть якщо він використовує псевдонім. Це дозволить зрозуміти, кому можна подавати скаргу про спростування.
Механізм подання скарг на спростування в концепції не деталізований, однак, судячи з пояснення пана Максимчука, ці скарги мають бути публічними: «Біля заголовку статті розміщується повідомлення на кшталт “Подано заяву про спростування” і гіперпосилання на текст заяви». За його словами, видання може оскаржити заяву про спростування в суді. Заступник міністра назвав це «дуже цікавою пропозицією», хоча технологія її втілення залишилась не зрозумілою.
Ліцензування та реєстрація
У новому медійному законі, який зараз розробляє Комітет з гуманітарної та інформаційної політики, будуть прописані норми ліцензування медіа, але лише для тих теле- і радіоорганізацій, які використовують частотний ресурс. Інші ж медіа повинні обов’язково реєструватись, наголосив Анатолій Максимчук, — зокрема й для того, аби споживачі та правоохоронці знали, до кого звертатись у разі поширення дезінформації. Зараз чимало медіа, зокрема онлайн-видань, працюють фактично анонімно. Цю ідею підтримав шеф-редактор онлайн-видання «Обозреватель» Орест Сохар: «Аудиторія цифрових медіа зростає до обсягу телевізійної. Якщо невідомо, хто що пише, і цих людей неможливо знайти, це дуже погано. Дуже важливо таку реєстрацію запровадити».
Анастасія Станко також підтримала ідею реєстрації онлайн-видань, адже, за її словами, журналістам із редакцій, які не зареєстровані як засоби масової інформації, часто відмовляють в акредитації в зоні бойових дій.
Реєстрація онлайн-видань — дискусійна тема в українському медіапросторі вже не перше десятиліття. Дотепер переважала думка, що в умовах небезпеки державного тиску та цензури реєстрація повинна бути добровільною, а не обов’язковою. Поки що зі слів керівництва Мінкульту не зрозуміло, чи йдеться про обов’язково реєстрацію і що буде з онлайн-виданнями (зокрема, наприклад, блогами), які не пройдуть цю процедуру.
Захист журналістів
Медійники вимагають особливої уваги правоохоронних органів до порушення прав та злочинів проти журналістів. У Мінкульті кажуть: держава захищатиме журналістів, але для цього мусить бути певна, що вони — журналісти, а не «будь-хто з посвідченням, хто претендує на захист». Для цього потрібен офіційний статус журналіста, підтверджений органом саморегулювання. Єдиною вимогою для того, щоб вважатися журналістом, у міністерстві називають дотримання журналістських стандартів.
Заступниця шеф-редакторки «Детектора медіа» Світлана Остапа запропонувала ще один критерій: отримання більшості доходу від журналістської роботи. Натомість Ліна Кущ із Національної спілки журналістів України наголосила, що європейське законодавство вимагає захищати всіх, хто займається журналістикою, попри формальний статус.
Можна зазначити, що питання статусу журналіста дискутується в українській медійній спільноті вже кілька років. З великим нашаруванням маніпуляцій щодо, начебто, намірів поділити журналістів на "правильних" та "неправильних" (насправді ні, прихильники більш чіткого визначення статусу хочуть відділити журналістів від нежурналістів). Водночас над критеріями та логістикою механізмів треба дуже ретельно та обережно працювати. Свого часу була запропонована досить реалістична схема: членство в найбільшій журналістській асоціації автоматично надає право на єдину прес-карту. А от забрати її може саме орган саморегулювання за систематичне порушення стандартів. Але перепоною втілення цих пропозицій є нереформованість нинішнього НСЖУ, який діє ще за радянськими принципами, й членство в якому можна навіть просто купити, як це бувало вже не раз, не кажучі вже про абсолютно формальну процедуру прийняття. А також те, що існуюча єдина організація саморегулювання - КЖЕ - також потребує, очевидно, реформування, щоб стати дійсно впливовою та авторітетною для всієї медіагалузі. Тож тут теж зараз має бути пророблена велика робота, яка ускладнюється в наявності в Україні відверто проросійських ЗМІ, які розповсюджують дезінформацію та маніпулюють фактами. Питання: чи мають представники таких медіа брати участь у дискусії, заснуванні або реформуванні медійних організацій та входити до них? І - яким чином й хто має дати відповідь на ці запитання? Можливо, саме намагання держави вдаватися до жорсткого регулювання спонукає медійників скоріше вирішити ці проблеми та об'єднатися, або реформувавши НСЖУ, або створивши нову велику членську журналістську організацію, й реформований або новий орган саморегуляції.
Міністерство пропонує запровадити обов’язкове страхування життя і здоров’я журналістів за рахунок редакцій, у яких вони працюють. Цю ініціативу Наталія Лигачова назвала нереалістичною, адже чимало медіа не зможуть дозволити собі таких витрат. До того ж, залишається відкритим питання захисту журналістів-фрилансерів і тих, що співпрацюють із редакціями за угодою.
Законом пропонується впровадити особливий порядок слідчих дій за попередження та участі представника самоврядної організації та спеціального слідчого підрозділу у справах, які стосуються злочинів проти журналістів. Щоправда, це вимагатиме від органу саморегулювання, який у Мінкульті називають самоврядною організацією, тримати невизначено великий штат кваліфікованих працівників, які братимуть участь у слідчих діях.
Журналісти, права яких порушені, на думку очільників Мінкульту, мають отримуватимуть безкоштовну правову допомогу, а ті, яким погрожують через професійну діяльність, — охорону від держави. Анастасія Станко з «Громадського» нагадала, що поліція часто відмовляє в захисті медійникам, які перебувають у небезпеці. Володимир Бородянський у відповідь пообіцяв розробити механізм, який зобов’язуватиме поліцію в таких випадках надавати журналістові охорону.
Також держава проголошує бажання підтримувати грішми журналістів, які втратили роботу через те, що заявили про тиск із боку роботодавця. Тут два головних питання. Перше — як довести правдивість таких заяв, адже зазвичай тиск із боку роботодавців і власників відбувається непублічно. Друге - як убезпечити й роботодавців від необгрунтованих заяв, шантажу, до якого, наприклад, можут вдаватися недобросовісні працівники медіа.
Медіаграмотність
У Міністерстві культури розробляють програму підвищення рівня медіаграмотності населення, яка допоможе людям без зайвої допомоги відрізнити дезінформацію. За словами Анатолія Максимчука, медіаосвіта українців — «складний процес, який триватиме роки».
Він навів результати нещодавнього дослідження Internews та USAID, за якими зі 100% опитаних 75% висловили впевненість у тому, що можуть відрізнити фейки від достовірної інформації, але коли їх попросили знайти фейк, то відрізнити його від правди змогли лише 11%.
Володимир Бородянський вважає, що медіаграмотність варто зробити частиною зовнішнього незалежного оцінювання або фінальних шкільних тестів. Утім це поки що лише ідея, за розробку якої в міністерстві ще не бралися.
Марина Сингаївська з інформагенції «Укрінформ» додала, що медійна просвіта потрібна не лише широким верствам населення, а й самим журналістам, які повинні щонайменше знати стандарти своєї професії.
Ще одна поки що не зафіксована в концепції ідея, яку озвучив Володимир Бородянський, — створення державного фонду на зразок Українського інституту книги, що займатиметься підтримкою розвитку інформаційного простору.
Ключові позиції майбутнього законопроєкту обіцяють далі обговорювати з журналістською спільнотою, пропонуючи журналістам об’єднатись і самим визначитись, хто представлятиме їх у цьому процесі. На запитання, кого у міністерстві вважають належними до журналістської спільноти, Володимир Бородянський відповів: «до неї входять усі розумні люди».
