Важко переоцінити значення журналістських викриттів та розслідувань: останніми роками саме вони до дуже значної міри створюють в Україні політичну ситуацію – домінантні теми, точки особливої суспільної уваги, ставлення суспільства до політичних персон. Усе, утримаюся від подальших компліментів – вони, власне, є загальновідомими.
Але хотілося б повести мову про те, що часто псує враження від журналістських розслідувань, а то й закладає в суспільства упереджене ставлення до того або іншого політика.
Розгляньмо два зовсім нещодавніх резонансних приклади. Перший – щодо дій глави президентського Офісу Андрія Богдана наприкінці 2013 – початку 2014 років, отут і тут. Це – позитивний приклад, і жодних натягувань у розслідуванні немає. Є констатація фактів, які можуть викликати підозру, й запрошення героя публікацій до відповіді. Немає ані занадто категоричних висновків, ані неаргументованого обирання однієї з кількох гіпотез. Власне, матеріали залишають запитання відкритими, передаючи естафетну паличку самому героєві публікацій. Тобто, тепер саме від відповіді (або її відсутності) самого Богдана залежить, якою ця історія зафіксується в суспільній пам’яті. Хоча, особисто я би (це, звісно – справа смаків) чітко сформулював іще одне запитання: Андрій Богдан був в уряді Миколи Азарова заступником міністра – урядовим уповноваженим із питань антикорупційної політики; нині обіцянки боротьби з корупцією стали одним із головних чинників, що привели Володимира Зеленського до влади – то яких успіхів на цій ниві досяг пан Богдан тоді, в уряді Азарова, а якщо ніяких – то хто або що стало на заваді? Відповідь на подібне запитання дуже багато чого розставила би по своїх місцях.
Другий приклад не назвеш вдалим. Мова про медійний резонанс із приводу відсутності Богдана в Києві на святкуванні Дня Незалежності й його поїздки до Сен-Тропе на весілля Андрія Довбенка, якого звуть «смотрящим Мін’юсту», і який був юристом в одіозного олігарха Курченка. Й от чому це вийшло невдало. Що саме закидали Богданові, що саме ставили йому у провину? А все перелічене одразу. У підсумку вийшов вінегрет із горохом. Або, як кажуть росіяни, «каждое лыко в строку».
Бо скажіть: а якби Богдан на День Незалежності поїхав до Сен-Тропе от просто так, подихати середземноморським повітрям – його відсутність на державному святі вже не становила б нічого особливого? А якби він поїхав туди ж, до Сен-Тропе, до когось чистого-пречистого, та ще й відомого своєю високопатріотичністю? Його відсутність на Дні Незалежності стала б уже чеснотою, а не провиною? А якби він узагалі нікуди не їздив, а весілля Довбенка відбувалося б тут, у Києві, й удень Богдан був би на святкових трибунах, а увечері – на весіллі? Це теж радикально змінило б ситуацію?
Бо насправді відсутність Андрія Богдана на святкуванні Дня Незалежності та його тісні стосунки з Довбенком – це фактично дві різні події. Так, у даному разі ситуативно пов’язані між собою, але юридично різні. Й розглядати їх треба було окремо. Так, хай в одному матеріалі – але чітко тематично відокремлюючи одне від іншого. Й висунуті претензії щодо них мали б бути окремими – а не скопом, як це було. Бо вийшло, що Богдана звинувачували в усьому, що під руку трапиться – саме так це виглядало. І залишало осад непереконливості й упередженості, «розслідування заради розслідування» – хай навіть насправді їх і не було.
І ще одне зауваження. «Наші гроші» роз’яснили, що вони мають на увазі під словом «смотрящий», і чому вони це слово вжили. Більшість інших ресурсів цього не зробили – просто вживали це слово без пояснень. То невже вони були впевнені, що вся їхня аудиторія живе «по поняттях» і сама знає, що таке смотрящий? А чи просто бездумно навішували ярлик, не дуже розбираючись, який він?
І це – лише останні приклади щодо однієї особи. А скільки їх було протягом каденції Петра Порошенка? То що ж у цілому дратує в багатьох розслідувальних матеріалах?
Уся річ у якості розслідувань. І в чіткості формулювання отриманих результатів. А з цим сьогодні — тільки не кажіть, що все о'кей. Бо з величезної кількості розслідувань просто випирає: їх починали писати з висновку — звинувачувального, звісно ж. А факти підтягували вже потім — які знаходилися, такі й підтягували. Цілком за принципом: якщо факти суперечать запланованому висновку — тим гірше для фактів. Бо фірмовий метод багатьох розслідувань залишається незмінним: от вам припущення, алле-гоп — і в наступному абзаці це припущення вже править за доказ. На жаль, проілюструвати це можна прикладом з давнього вже випуску тих самих «Схем»: «експерт» — слюсар тролейбусного депо — припускає (от саме припускає), що, можливо, влітку у тролейбусах «Богдан» від двигуна буде нестерпна спека; трохи згодом ця буцімто спека фігурує вже як доведений факт. Іронія в даному разі полягала в тому, що на момент виходу програми такі самі тролейбуси вже працювали в Києві попереднього літа, й їхню комфортність можна було з’ясувати за фактом.
Хтось із кимось разом навчався, хтось із кимось разом колись грав чи то в теніс, чи то в покер, хтось із кимось поруч живе, хтось із кимось колись мав спільний бізнес... Так, за наших умов усе це може багато що означати. Навіть дуже багато що. Але може й не означати нічого. Передусім, хіба ж не зрозуміло: мешкання в сусідніх квартирах і справді нічого не доводить? Сусідів не обирають, і чимало колишніх депутатів-рухівців живуть двері-у-двері з колишніми депутатами-комуністами. І мусять навіть які-не-які сусідські стосунки підтримувати, бо отакі їм виділили квартири. Дач, а тим паче дач державних або колись державних, це стосується до тієї самої міри. Тож коли розслідувачі вдаються до «сусідських» доказів того, що «між ними щось є, якісь приховані оборудки», це виглядає як відверте розведення лохів.
Те саме стосується й усього іншого. Однокласників та однокурсників не обирають. Приятелі, друзі дитинства та юності можуть мати цілковито різні політичні вподобання й цілковито різні моральні пріоритети. Між родичами, а тим паче далекими, можуть бути зовсім не прості стосунки – а може й не бути ніяких стосунків, але, менше з тим, родичами вони залишаються. У партнерів із тенісу чи покеру єдиним спільним може бути інтерес до тенісу або покеру, й більше нічого. У партнерів по бізнесу — відповідно, бізнес, та й шляхи колишніх партнерів можуть розійтися. Зрештою, люди можуть змінювати погляди або просто розкривати їх не одразу, а лише за певної ситуації. Один приклад: чимало знаних і шанованих журналістів, зокрема й розслідувачів, на виборах 2012 року підтримували Тетяну Монтян, про що й писали й у соцмережах, і у своїх виданнях. То що ж їх тепер — на все життя затаврувати як «людей Тетяни Монтян»?
Нерідко розслідування відверто ґрунтуються на висловлюваннях діячів, чия репутація є аж ніяк не бездоганною, й чия зацікавленість просто впадає в око. От тільки в даному разі слова цих діячів чомусь беруть на віру. Так нерідко бувало за часів президентства Порошенка зі свідченнями Онищенка.
Неякісні розслідування, метою яких є лише нагнітання пристрастей, не лише підривають довіру до якісних, до всього жанру – зрештою, вони спонукають не цікавитися розслідуваннями взагалі. Ну, скажуть іще щось іще про когось — а далі? Надто тонкою є межа, що відділяє жанр журналістських розслідувань від жанру бульварної журналістики, адже предмет зацікавленості в обох жанрів є одним і тим самим — приватне життя публічних осіб. Тож надто вже часто під розслідування ледь-ледь закамуфльовано відверту бульварщину, а атрибути розслідування є лише антуражем, приклеєним абияк — задля «солідного» вигляду.
Фото: clement127 / Flickr.com
