Фільм «Іловайськ 2014. Батальйон “Донбас”» Івана Тимченка, що вийшов у національний прокат 29 серпня, викликав бурхливе обговорення та отримав часом полярні оцінки кінокритиків. «Детектор медіа» вже публікував рецензії Ярослава Підгори-Гвяздовського та Андрій Кокотюхи. Сьогодні до уваги читачів відгук про фільм Ігора Грабовича.
Вийшла на екрани повнометражна ігрова стрічка «Іловайськ 2014. Батальйон “Донбас”» режисера Івана Тимченка (сценарій Михайла Бриниха й Тараса Констанчука), яка веде мову про трагічні події російсько-української війни на Донбасі, що сталися в липні-серпні 2014 року. Фільм створений на основі реальних подій, у ньому звучать імена справжніх учасників боїв, а деякі з героїв того часу (як Тарас Констанчук, Бішут) грають самих себе.
І ці речі дуже важливі самі по собі, й вони переважують усе інше — в тому числі й певні вади картини. Перед нами фактично перший український ігровий фільм про російсько-українську війну на Донбасі, в якому більшість персонажів — реальні люди, а не так звані збірні чи взагалі вигадані персонажі. Важливо також, що у фільмі йдеться про конкретну подію та конкретний військовий підрозділ, показані дії його учасників у визначений історичний період та в чітко визначеному місці.
Чому це так важливо? Це важливо тому, що подібний підхід до історичних подій цілком підриває усталене радянське й пострадянське бачення, від якого нам дотепер важко позбавитися й у якому події хоч і називаються власними іменами, проте цілком міфологізуються, і їхній перебіг на кіноекрані має більше стосунок не до реальності, а до світу певного ідеологічного уявного. Цей світ ідеологічного уявного може частково змінюватися та мігрувати, проте він завжди буде сповнений стратегічної мудрості вождя чи полководця, незламної волі батьків-командирів, героїзму та самовідданості простих солдатів. Ця схема залишається незмінною та нездоланною впродовж десятиліть, як сама віра в якусь єдино правильну ідеологію.
Зламати цю схему можна, якщо почати говорити правду, фільмуючи про ту чи ту подію так, як вона розгорталася в реальності, а не так, якби цього хотілося носіям ідейної чистоти. Без брехні, без явних перебільшень, без пропаганди та бажання самоствердитися. Робити це слід тільки тому, що значення має сама подія, яка привертає загальну увагу й чимось виділяється серед низки інших подій. Це не завжди має бути перемога в якомусь звичайному сенсі цього слова, проте це має бути знакова подія. Важливо її не дискредитувати.
Так розвивається сучасне західне кіно. Зразковий недавній приклад тут — «Дюнкерк» (2017) Крістофера Нолана, в якому йдеться про порятунок британської армії, яка не могла більше чинити опір німецькому наступу й напружено чекала евакуації у Британію біля французького Дюнкерка. У фільмі мова не стільки про перемогу чи поразку, скільки про стійкість та силу, мужність та витримку, які дозволяють британцям у першу чергу вижити, врятуватися і, зрештою, вивищитися над противником завдяки власним якостям.
Голлівудські воєнні фільми останніх двадцяти років мають таку саму тональність. В основі цих фільмів — реальні воєнні операції, які не завжди були успішними, проте мали інше значення: впродовж їхнього перебігу були продемонстровані найкращі риси американських солдатів. Зразковими прикладами тут є «Падіння “Чорного яструба”» Рідлі Скотта (2001) та «Врятований» (2013) Пітера Берґа. Ці фільми розповідали про сплановані американськими військовиками операції, які в якусь мить почали розвиватися не за планом. У результаті група військових опинялася на ворожій території наодинці із противником, який був сильніший чисельно. Подальші події розгорталися стрімко, непередбачувано та драматично. Американці давали бій, демонструючи всі свої переваги у вишколі, озброєні, бойовій взаємодії, проте у фіналі рятувалися далеко не всі. Такі фільми часто закінчувалися оповіддю про подальшу долю вцілілих та демонстрували реальні портрети загиблих. Мета такого кіно — віддати шану власним солдатам, показати їхню мужність, стійкість та боєздатність.
Скажімо, «Врятований» Пітера Берґа веде мову про операцію «Червоні крила», яка відбувалася наприкінці червня — на початку липня 2005 року в Афганістані. Метою операції були знищення одного з польових командирів «Талібану», який відзначився вбивствами американських військових. Після висадки з гелікоптера група морських котиків у складі чотирьох чоловіків потрапляє в засідку і приймає нерівний бій. З усіх членів команди вижити вдається тільки одному, ще шістнадцять американських військових гине під час рятувальної операції.
Перед нами приклад невдалої військової операції, яка не просто не досягла своєї мети, проте була провалена із численними жертвами з американського боку. Проте автори фільму й багато американців дивляться на ситуацію по-іншому, оскільки їхні солдати повели себе шляхетно, не злякалися, не здалися ворогу, дали бій, а останній порятований зумів не тільки розповісти історію сутички, але й повернутися на військову службу. Знятий Пітером Берґом фільм показує американських солдатів правдивими героями, віддає шану загиблим. Усе інше не має значення. Тут немає жодної пропаганди й ура-патріотизму. Війна тут не романтизується й не прославляється, натомість демонструється без прикрас військова служба та бойові дії, які завжди максимально далекі від найсміливіших фантазій про них. Тут міститься непростий виклик, проте для багатьох у цьому непростому виклику зосереджений сенс життя.
Українська стрічка «Іловайськ 2014. Батальйон “Донбас”» розвивається за такою самою схемою, як «Врятований» та подібні до нього фільми. Є група військових, конкретний підрозділ, який має виконати певне завдання. У підрозділі є різні люди, з різним життєвим досвідом, мотивацією, військовою підготовкою та зовсім без неї. Зрештою, перед нами перші українські добровольці, які об’єдналися у військові підрозділи й пішли на схід, аби зупинити російську агресію.
Нам демонструють головних героїв цієї історії. Їх тут більше одного, й події у фільмі укладені також у кілька паралельних сюжетних ліній. Згодом з одними персонажами ми прощаємося, а інші продовжують свій шлях далі. Зрештою, увага зосереджується на кількох солдатах, які після трагічних подій під Іловайськом намагаються врятуватися і пробитися до своїх. Це бійці того самого підрозділу — штурмової роти, яку очолює Бішут. Сам Бішут, поранений у голову, разом зі своїм побратимом Квентіном (пораненим у ногу) переховуються в Іловайську. За Бішутом одразу влаштовує полювання колишній полковник ГРУ, який прибув в Україну з Ростова на пошуки власного сина.
Двоє інших солдатів цього підрозділу виживають після обстрілу російськими військами колони з так званого зеленого коридору. Доля цих чотирьох солдатів і складає основу фільму «Іловайськ». Разом із тим тут наявні ще й вуличні бої й навіть романтичний епізод.
І якщо у «Врятованому» та інших подібних фільмах уся увага приділена спецоперації, то в «Іловайську» головна дія трохи ослаблена через наявність кількох сюжетних ліній та загалом не дуже обов’язкових епізодів, які радше творять контекст, ніж розвивають сюжет. Зрештою, цей контекст потрібен, аби якось відтінити власне воєнну історію. Контекст потрібен ще й тому, що перед нами в першу чергу зріз часу, поєднання воєнної та приватної історій, які виявляються невіддільними одна від одної.
І так само, як у подібного типу зарубіжних фільмах, війна тут аж ніяк не героїзується чи романтизується, війна залишається тим, чим є завжди — максимальною формою деструкції, руйнування, тваринного жаху, які часто супроводжуються відчуттям власного безсилля. Проте абсурдність війни можна здолати витримкою, солідарністю та людяністю, які у фільмі стають рятівними.
У картині немає героїчного патосу чи чогось схожого. Війна подається тут у її повсякденності, де окрім боїв є ще дружні кпини та розмови та відсторонені теми, а також невибагливий гумор.
Не треба підтримувати війну, проте коли її не вдалося відвернути, то слід всіма способами підтримувати власну армію, підтримувати своїх солдатів, шанувати живих і пам’ятати загиблих. У цьому сенсі «Іловайськ 2014. Батальйон “Донбас”» цілком адекватне й багато в чому непересічне кіновисловлювання. Перед нами незалежний фільм, створений самими ветеранами. Цей фільм транслює їхнє бачення тих подій і тієї війни. Час і нам розділити цей погляд, навіть через елементарну солідарність із ними та вдячність за здійснене.
Фото: ІТС
