«Із 400 журналістів, присутніх у залі, півсотні зустрічали президента (у футболках. – Авт.) з написом “Стоп цензурі!”» – як багато спогадів пробуджує ця коротка фраза з репортажу 5 каналу від 4 червня 2010 року. Адже розповідає цей репортаж про пресконференцію Віктора Януковича, присвячену першим 100 дням його президентства. Так, пригадаймо: на початку своєї каденції Янукович намагався сподобатися просунутій частині співгромадян та грав в усі ці «демократичні ігри» типу підсумкових пресконференцій. А погані, вічно скептично налаштовані журналісти прийшли до нього із заявою проти цензури, а також допитувалися про Межигір’я.
Петро Порошенко свою пресконференцію до 100 днів президентства присвятив презентації пакету реформ, які Україні необхідно здійснити, щоби подати заявку на набуття членства в Європейському Союзі. А погані, вічно скептично налаштовані журналісти запитували в нього про балотування його сина до Верховної Ради.
«Ну їх від гріха подалі, цих журналістів», – мабуть, подумали в команді Володимира Зеленського і замість пресконференції до 100 днів президентства показали на телеканалі «1+1» продовження серіалу «Слуга народу» – новий 56-хвилинний фільм «100 днів президента Володимира Зеленського», де Станіслав Боклан грає самого себе в ролі людини, яка бере інтерв’ю у президента України.
Протягом перегляду цього фільму я час від часу перемикалася з режиму журналіста в режим просто глядача і назад. Як журналіст, я хотіла поставити безліч уточнювальних запитань. Як просто глядач, я емоційно вірила: президент вирішить усі мої проблеми – невідомо як, але людина хороша, старається, та й група підтримки у складі трьох перших президентів, які теж отримали невеличкі ролі в цьому фільмі, поганого не порадить. Іншими словами, команда президента вкотре довела своє розуміння того, що «з усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно», та вміння користуватися цим інструментарієм.
Чула у професійних колах обговорення, чи варто було ЗМІ робити новини з цитат із цього фільму та ставити їх у свої стрічки. Як людина, яка ввечері в суботу теж відповідала для себе на це запитання, думаю, що варто: все-таки суспільний інтерес до думок Володимира Зеленського переважає над почуттям образи від цього ляпаса журналістам та розумінням, що знову громадською думкою маніпулюють, не надаючи громадянам усієї інформації. А то ж де ми ще почуємо, що президент має тверді наміри поставити на місце телеканали й партію Віктора Медведчука? Щоправда, незрозуміло, як це корелює з призначенням Нестора Шуфрича головою парламентського Комітету з питань свободи слова, адже це відкриває для «ОПЗЖ» можливості узурпувати риторику захисту ЗМІ і бігати з нею по міжнародних майданчиках. Пан Шуфрич уже навіть встиг виступити на підтримку Суспільного мовника, куди наприкінці тижня прийшло з обшуками Державне бюро розслідувань (упс, як погано це виглядає, особливо в комплекті із судовим позовом до мовника з боку Андрія Богдана). З НСТУ Нестора Івановича, звісно, не вигнали, але й потрапляти на спільні фотографії теж не дуже прагнули.
У парламенті, який уже запрацював у режимі «скаженого принтера», який штампує законопроекти пачками, поки що нічого схожого на загрозу для фінансованих Росією ЗМІ немає. Зате Комітет з питань гуманітарної та інформаційної політики уже має для розгляду законопроекти про рекламу алкоголю та тютюну (№1145 від 29.08.2019, на момент написання цієї статті документа на сайті Верховної Ради ще не було) та про cash rebates (№1058 від 29.08.2019), Комітет з питань бюджету – законопроект про наповнення спецфонду Держбюджету доходами від кіно та можливість використання коштів загального та спеціального фондів для держпідтримки кіно після закінчення року, в якому вони надійшли (№1074 від 29.08.2019). Причому двоє останніх законопроектів позначені президентом як невідкладні: це раніше медійні та дотичні до них законодавчі ініціативи рухалися в парламенті довго й нудно, тепер же до влади прийшли люди, які знають, що «з усіх мистецтв…» (далі ви знаєте).
А в Міністерстві культури, молоді та спорту кажуть, що попри те, що з назви установи зникла згадка про інформаційну політику, в її функціоналі вона залишилася. Офіс із розробки гуманітарної політики має робочу групу з медіа та інформаційної безпеки й бачення того, що просувати в суспільстві певні корисні для країни меседжі та смисли можна, в тому числі, за допомогою кіносеріального контенту.
Цей підхід справді може бути дієвим. Але варто розуміти, що його використовують і США, і Росія, проте результати в них виходять різні. Мабуть, тому що інформаційна сфера завжди є лише складовою загальних підходів до державного управління і напряму пов’язана зі станом зрілості суспільства та можновладців. Президенти журналістів ніде особливо не люблять, але в США з ними принаймні розмовляють. Чи розмовлятиме з журналістами – які за всіма канонами демократії є «шпигунами» суспільства у владі – пан Зеленський?
