Мене дуже лякає, коли інтерв’ю сприймають як простий жанр. Бо, власне, що складного: «запитання+відповідь=інтерв’ю», як називалася колись книжка Урмаса Отта. Коли інтерв’ю – ваша професія, вам доведеться відчувати те, що відчувають поети, яких просять написати кілька-рядків-із-приводу – що там їх писати? Кілька разів я навіть чула про універсальні запитальники, які можна заґуґлити в інтернеті, а з їхньою допомогою ви вже візьмете вдале інтерв’ю в будь-кого. Запитання-відповідь, запитання-відповідь – все ж так просто.
Так ось «Інтерв'ю президента України Володимира Зеленського актору Станіславу Боклану з нагоди 100 днів президентства», яке нам показали вчора, – це не було інтерв’ю. Це був документальний фільм – зі сценарієм, записаними коментарями і хорошим монтажем.
Чому це було не інтерв’ю? Тому що для інтерв’юера, за яким завжди стоїть його аудиторія і вимагає повноти інформації, найважливіше – розкрити тему, не дати героєві сказати заготовлені фрази, а тому він уточнює, наводить цифри і факти, ставить знову і знову запитання «чому?» Інтерв’юер – це не роль, яку можна добре зіграти, подивившись кілька випусків розмовних проектів на ВВС (до них ще повернемось). Інтерв’юер – насамперед журналіст, який обізнаний з темою, а тому не приймає на віру сказане йому й береться «копати» глибше.
Найголовніше правило інтерв’ю я називаю правилом «больової точки» (і мова тут в жодному разі не про «порпання у брудній білизні»!). З ким би вам не випало говорити, ви вже на етапі підготовки маєте визначити для себе, де больова точка цієї людини. Без цього розуміння ви не зможете її розкрити і побачити її справжню. Цією больовою точкою можуть бути – факти корупції, бізнес у країні-агресорі, неотримана вища освіта, вчинок, за який людині соромно, дорога машина чи квартира, новий роман, який не сприйняли критики, розлучення, непорозуміння з дітьми, втрата дорогої людини… Іноді до цих тем підходити непросто, а то й боляче самому інтерв’юеру, але саме вони – це те, що хвилює щодня вашого героя.
Чи ставили собі за мету автори запитальника до вчорашнього інтерв’ю торкнутися больових точок і показати нам справжнього президента? Можливо, запитуючи про найщасливіші й найнещасніші моменти його життя за ці 100 днів? Про те, чи він за цей час хоч раз напивався? Це запитання теж із серії «сподобатися своїй аудиторії», правда? Але аудиторія з не меншим інтересом послухала би про те, що він думає про тих нардепів, які пройшли за списком «Слуги народу», про можливий розкол у фракції «Слуги…», про те, чи не наближаємося ми до президентсько-парламентської республіки, чи він дивився «Марш захисників України», коли востаннє говорив із Коломойським, чому залишив Авакова, на які поступки готовий піти, щоб зупинити війну, і взагалі – який у вас план, пане президенте? Можна було б почати насправді із цього одного запитання і розкрутити його до всього інтерв’ю. Мене ж цікавить не політика, а психологія, тому я би запитала, коли він востаннє відчував страх. І чи відчуває, що він на своєму місці. І всі ці питання, як і повинно бути в інтерв’ю, – в живому форматі і без підготовки.
А веду я це все до того, що нова влада обіцяє робити все не так, як робила попередня. Обіцяє прозорість і чесні правила гри. Так ось зйомки фільмів замість інтерв’ю і прес-конференцій – це якраз про абсолютну непрозорість. Попереднього президента звинувачували, зокрема, і в тому, що він давав інтерв’ю тільки лояльним до нього каналам, віддавав перевагу «теплим ваннам» замість живого і чесного спілкування. А попередній-попередній, як ми пам’ятаємо, у лютому 2014-го дав «тепле» інтерв’ю Віталію Коротичу. Але нагадаю також, що у вересні 2014 року Петро Порошенко дав інтерв’ю Стівену Сакуру для BBC HARDtalk. Чи погодиться на це нинішній президент?
Очевидно, перед нами новий приклад «спілкування із суспільством без посередників і журналістів». Але тоді маємо зворотне право вимагати від влади, щоб вона не заходила на нашу територію, не використовувала нашу термінологію і не називала жанром інтерв’ю те, що ним не є.
