detector.media
Борис Бахтєєв
для «Детектора медіа»
29.08.2019 10:30
Токшоу а-ля Шустер: способи й методи маніпулювання
Токшоу а-ля Шустер: способи й методи маніпулювання
Під виглядом «розгулу демократії» токшоу в Україні перетворилися на перевірений інструмент масового маніпулювання свідомістю аудиторії.

Незабаром — новий сезон токшоу. Тим паче, що до України (й «України» в лапках) повертається Савік Шустер. Саме він є батьком-засновником великоформатних політичних токшоу в Україні, саме він є в цьому жанрі законодавцем мод. І навіть більше: практично всі подібні токшоу (за винятком «Зворотного відліку» на «UА: Першому») є клонами шоу Шустера. Різниця полягає лише в супутніх деталях, а також у спецефектах (закадровий голос замість ведучого, дизайн студій тощо), що різною мірою привносять до політичних токшоу елемент гламуру й розважальності.

Найперше, що закидають токшоу цього формату, — це скандалізація, коли «солідні» за оголошеним жанром програми функціонують за розважальницькими, «жовтими» канонами. Але це — далеко не єдиний гріх дітища Шустера. Набагато страшніше, що під виглядом «розгулу демократії» токшоу в Україні перетворилися на перевірений інструмент масового маніпулювання свідомістю аудиторії, масового маніпулювання інформацією. Спробуймо перелічити способи, за допомогою яких це відбувається.

Модерування

Точніше, його повна відсутність. Ведучі політичних токщоу — це лише ведучі, які в найкращих гламурних традиціях лише й роблять, що торгують з екранів обличчями. Враховуючи ту обставину, що спеціального фактчекінгового «бюро» формат токшоу не передбачає, роль модератора мала б лягати на ведучого. Саме він мав би зупиняти промовців: «Стоп, ви сказали неправду. Стоп, ваш висновок не випливає з ваших попередніх тверджень. Стоп, ви переходите на особистості. Стоп, ваша логічна конструкція є незрозумілою» — тощо й тощо. Нічого подібного насправді не відбувається. А якщо й відбувається (у Вадима Карп’яка, а раніше в його попередника Андрія Куликова, задля прикладу), то вряди-годи й вибірково. А отже, гості студій отримують повне право брехати.

Добирання гостей

1. Політики. Добирання політиків — учасників дискусій — для обговорення тієї або іншої теми нерідко буває ангажованим. Прихильники певної позиції можуть чисельно переважати над опонентами. Опонентів «потрібної» позиції часто добирають так, щоб вони були або радикалами-догматиками, що промовляють лише гаслами, або імпульсивними й емоційними особами — не майстрами добирати влучні аргументи, й таким чином вони лише вигідно відтіняють відстоювачів «лінії партії».

Інша хиба добирання: запрошені політики дуже часто не є членами профільних комітетів із обговорюваного питання. Принцип, за яким ту або іншу партію з тієї або іншої теми представляє той або інший політик, залишається для глядачів невідомим (а медійники знають, що політичні сили найчастіше самі надають спікерів на ефіри або ж, як на каналах, контрольованих Медведчуком, там взагалі усталений «клуб» спікерів відповідно до їхньої редакційної політики). Натомість завсідниками токшоу з будь-яких питань є чимало агресивних, хамуватих політиків — майстрів перекрикувати опонентів, або ж умілих маніпуляторів. “Розвести, мов кошенят” — це саме про завсідників токшоу.

2. Одні й ті самі політики. Здебільшого на токшоу з'являються одні й ті самі політики, причому практично без винятку — чинні або колишні. Щодо яких заздалегідь відомо, що й як вони казатимуть. Чекати на появу нових облич марно, відкривачами нових талановитих політичних зірок наші токшоу не є. До дуже великої міри саме токшоу породили ситуацію, коли старі політики, а нові політичні обличчя виборці шукали в інших, ніж політичний, телевізійних секторах. «Заслуга» токшоу — консервація політичної еліти, вимкнення в політичному середовищі соціальних ліфтів — цілком відповідно до інтересів олігархів.

3. Відсутність громадянських активістів серед основних промовців токшоу (за дуже ліченими винятками спеціалізованих ефірів), а також відсутність політиків від партій, що ніколи не були парламентськими. Й у цьому аспекті так само токшоу не виконують функції пошуку політичних талантів.

4. Експерти. Невідомі принципи запрошення. Велика кількість явно ангажованих, а також осіб, які, за великим рахунком, експертами не є, наприклад, чиновників під виглядом експертів. У кожному токшоу — своє дуже вузьке коло експертів на всі випадки життя. Одні й ті самі експерти на багатьох різних шоу, у підсумку — дуже мала кількість «обраних» експертів, що дуже нагадує штучну популяризацію, та сама відсутність пошуку нових, із нестандартним і нестереотипним мисленням.

Практично повна відсутність серед експертів вузьких фахівців. Тих, хто не лише оцінював і коментував би, а надавав би фактологічні довідки — скажімо, фахівців із державного або конституційного права, міжнародного права, світової економіки тощо.

Таке собі замкнене коло: телебачення популяризує експерта, але щоби потрапити на токшоу, йому треба вже бути популярним, інший варіант — близьким до власників каналів або до протегованих ними політичних сил.

Перебіг шоу

1. Відсутність дискусійності. Сукупність монологів політиків не є їхнім діалогом. Моменти дискусійності виникають лише спонтанно, є короткими і здебільшого скандальними. До того ж, дуже часто політики виголошують монологи про різне, кожен про своє, монолог одного не є антитезою до монологу іншого. Нерідко й самі ведучі пропонують кожному промовцеві різні теми або різні аспекти тем — так, щоби сукупно вони доповнювали, а не заперечували одне одного, виходить така собі багатоголоса «лінія партії».

2. Хронометраж виступів. Монологи політиків є занадто довгими, промовці мають повну можливість перескакувати з теми на тему, взагалі з'їжджати з теми, обходити незручні аспекти. Такі довгі монологи глядачі не можуть сприймати критично — вони просто забувають, що було сказано раніше, а то й із чого політик узагалі починав. У підсумку кожен промовець вивалює на глядачів чергову «доповідь Брежнєва», в якій глядачі просто не можуть відстежити причинно-наслідкові зв'язки, довгі монологи взагалі притуплюють увагу.

3. Роль, відведена експертам, співвідношення ролей політиків та експертів. Ця роль — суто допоміжна. Експертам на висловлювання відводять дуже малий хронометраж, фактично хронометраж однієї репліки. Здебільшого від експертів вимагають ставити запитання, подеколи — прокоментувати, але за відведений експертам час вони не мають змоги детально й предметно розібрати довгі монологи політиків. У найкращому разі — висловити оцінку, найзагальнішу, а отже, яка виходить голослівною.

Диспаритетне становище політиків та експертів: політики — вища каста, експерти — їхня обслуга. Політики — головні герої, експерти — «кушать подано».

4. Неоднакове ставлення ведучих до різних учасників. Комусь вони дозволяють порушувати регламент, комусь — ні, комусь дозволяють ображати опонентів, комусь не дозволяють, когось обривають, когось ні, хоч би що той гість не казав, когось ловлять на відвертій неправді, когось не ловлять. Одне слово, фаворитизм.

5. Хамство учасників, причому саме вони є завсідниками мало не всіх токшоу. Складається враження, що саме задля того їх і запрошують — щоби таким чином «пожвавити» обговорення. Хамство як спосіб для політиків стати популярними. Хамство замість глибини й образності, хамство як така собі ерзац-образність.

Публіка в залі й телеглядачі

1. Голосування. Вони не є соціологічними й правлять за спосіб маніпуляції. Правдивість наведених їхніх підсумків неможливо перевірити. Голосування публіки в залі на підтримку певної ідеї — завдання для голосування може не стосуватися теми обговорення; таким чином глядачам нав'язують буцімто нерозривний зв'язок між темами, які насправді не випливають одна з одної й є незалежними одна від одної. Пропоновані відповіді часто не містять повного переліку можливих варіантів; запропоновані для відповіді варіанти так або інакше схиляють глядачів до певної заздалегідь визначеної думки. І у формулюваннях запитань, і у формулюваннях запропонованих варіантів відповідей нерідко містяться безграмотні, нефахові твердження.

У голосуванні телеглядачів на підтримку політиків-промовців не визначено критеріїв оцінювання: хтось голосує за улюбленого політика, хтось — за зміст мовленого, хтось — за «артистизм» і «силу», тобто вміння затулити рота опонентам. І всі ці мотиви голосування просто арифметично додаються.

2. Репліки представників глядачів у залі. На кожну відведено дуже мало часу, будь-яка людина біля мікрофону виглядатиме посміховиськом, бо встигає вимовити лише щось украй голослівне. Аргументована незгода з політиками — гостями студії в такий спосіб неможлива. До того ж, чомусь мікрофон і справді надто часто опиняється в руках «кричущих обивателів». Це теж спосіб нав'язування враження зверхності політиків над суспільством, їхнього іміджу «мудрих» і «таких, що все знають».

3. Порожній елемент. Ані голосування глядачів у залі, ані голосування телеглядачів, ані репліки глядачів у залі ані на кого й ані на що не впливають, це — типове випускання пари у свисток.

Й оцей штрих доповнює розуміння, що таке наші традиційні телевізійні токшоу — це телевізійна модель імітаційної демократії. Це — створення вигляду демократії. Те, що олігархам і потрібно.

Фото: Фокус

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY