У виданні «НВ» з'явилася колонка відомого російського дисидента Віктора Шендеровича про те, як його запхали до автозаку лише за те, що знімав на телефон події під час московських протестів.

Є в ній такий пасаж: «Я тоже попросил представиться и получил в ответ нечто хамское и на "ты". (Обращения на "вы" я так и не добился ни от кого из них)».

«А шо тут такого?» - тільки й скаже переважна більшість читачів. Бо для всіх пострадянських країн, й Україна в цьому, на жаль, не виняток, є нормою, коли «представник закону» звертається до громадянина на «ти», та ще й підкреслено грубо, підкреслено зневажливо. Так повелося зі сталінських часів і було нормою до самого кінця існування СРСР. Згадаймо серіал «Слідство ведуть ЗНАТОКИ», де загалом ввічливі, освічені, підкреслено інтелігентні Пал Палич, Шурик та Зіночка (глядачі мали вважати — й чимало хто вважав, що це й є справжнє обличчя радянської міліції), розмовляючи з будь-ким, на кого тільки впала тінь підозри, одразу втрачали ввічливість і перетворювалися на пихатих і хамуватих.

На переконання радянської пропаганди, це мало в суспільній свідомості додавати поваги до міліції. А ще в СРСР слідство та суд являли собою ланки одного конвеєра, й найменша підозра найчастіше означала автоматичний обвинувачувальний судовий вирок: «диму без вогню не буває, невинних міліція не бере». 

Але 1991 року все змінилося. СРСР гепнувся в небуття, й на його місці постали країни, які що є сил демонстрували свою «демократичність» і прямування західним, загальноцивілізованим шляхом.

А на ставлення міліції до громадян це не вплинуло жодним чином. Чому? Бо й самі силовики (язик не повертається назвати більшість із них правоохоронцями), й громадяни були впевнені: так скрізь, скрізь в усьому світі повага до правоохоронців полягає в тому, що правоохоронці мають законне право поводитися по-хамськи й демонструвати свою зверхність над громадянами.

Бо звідки в усіх були знання про те, як поводиться, скажімо, американська поліція? З голлівудських фільмів, причому найчастіше третьосортних. Причому — і в даному разі це винятково важливо — демонстрованих у перекладі, з дубляжем. А хто перекладав, хто дублював? Звісно ж, «прості радянські люди». Й робили це, виходячи з радянських звичок та уявлень.

От і виходило, що американські (й навіть британські) копи розмовляли з затриманими винятково з хамськими інтонаціями, зі зневагою в голосах, а зверталися неодмінно на «ти».

А тепер — загальновідоме, але не усвідомлюване. В англійській мові немає займенника другої особи однини. Не існує. В англійській мові немає аналога українському ти та російському ты. You — це ви! You are! Ані англійський, ані американський поліцейський не може звернутися на «ти», бо в англійській мові того «ти» не існує!

А в фільмах перекладають саме як ти. Й утворюється замкнене коло. Пострадянські перекладачі й дублятори адаптують західні фільми до постсталінської дійсності, а громадяни пострадянських країн переконані й не сумніваються, що ця постсталінська дійсність існує в цивілізованих країнах, існує й процвітає.

Так-так, різновид того самого одіозного прийому відмивання брудної інформації через західний фільтр.  

Маніпуляції перекладами стосуються далеко не лише поліцейських. У радянських та пострадянських російських перекладах чопорні британські лорди звертаються до лакеїв та покоївок виключно на «ти» й винятково зневажливо, як класичні російські «баре» до кріпаків — хай навіть в оригіналі цього бути не могло. На «ти» звертаються боси до підлеглих. Хоча, знову ж, в оригіналі такого й близько немає. У російських (уже пострадянських!) перекладах Агати Крісті ніколи не буває окулярів — лише пенсне. А Крісті ж писала 1930-х — 1960-х років! Ніколи не буває літаків — лише аероплани. (Англійською мовою літак — і сьогодні airplane, але ж переклад не має бути буквальним!) В цих перекладах абсолютно завжди — не адвокати й не повірені, а стряпчі; не туберкульоз, а чахотка; не грип, а інфлюенца; не магазини, а лавки — й багато-багато чого подібного. Навіювати все це мало одне й те саме: після 1917 року Росія aka СРСР зробила величезний крок у сучасність, у нову епоху — а всілякі там Англії та Америки так і залишилися у світі до 1917 року.

Й працює все це дотепер. Дотепер англомовні тексти й фільми перекладають саме так — радянська школа перекладу!

Тож обурення Шендеровича пересічні росіяни не поділяють — навпаки, вважають дрібним і надуманим. Отака халепа, малята.