Якщо ви гадаєте, що американсько-британський «Чорнобиль» є найбільшою кінематографічною причиною говорити у світі про Україну після представлення минулого року на Каннському фестивалі «Донбасу» Сергія Лозниці, то ви маєте рацію. Але тепер, коли вийшов серіал «Роки й роки», саме він став черговим джерелом розмов з українським центром тяжіння. І не обов’язково ці розмови є (чи будуть) такими добрими.
Уже з перших секунд серіал змушує від подиву роззявити рота — як глядачів, так і героїв серіалу: політикиня, яка стане знаковою на весь час «Років і років», говорить з екрана у прямому ефірі таку фразу: «Коли мова заходить про Ізраїль та Палестину, мені — насрати». Така неполіткоректність, засуджувана в Європі аж до судової тяганини, спочатку шокує через свою сміливість, а потім змушує задуматися. Інформація про близькосхідний конфлікт є вже віддавна такою нав’язливою і невпинною, як кулеметна черга з нескінченним боєкомплектом, що натомість викликає супротив типу «та скільки вже можна». А без інформації та її транслятора, телебачення, нам уже не обійтися.
І саме телебачення стає однією з головних вертикальних ліній серіалу. Новини відбивають час, мов барабани ритм, і жах України ритмічно вливається у світовий потік контекстуального жаху, разом із перевиборами Дональда Трампа («отримали того президента, якого заслужили»), смертю Ангели Меркель («світ став трішечки кращим»), появою трансу (запису мозку в систему) і, нарешті, захопленням українською армією уряду країни і введенням після цього «радянської армії», яку Китай закликав прибути до Києва задля «стабільності» (що цікаво, транслюють кадри «зелених чоловічків» у Криму)...
Усе це йде такими собі перебивками для магістральної, горизонтальної лінії — життєдіяльності сім’ї, яка сама є віддзеркаленням нашого божевільного часу з усіма його комедіями і трагедіями, особистими й суспільними збоченнями, банківськими і світовими катастрофами. Велике сімейство складається з англійської бабусі й чотирьох її онуків, уже дорослих людей: старший брат одружений із темношкірою й має своїх дітей, старша сестра активно протестує проти забруднення планети, молодший брат — гей, а найменша сестра — прикута до візочка, і їй це аніскілечки не заважає мати одну дитину від англійця, одну — від китайця, а також зустрічатися з іншими чоловіками.
Уся ця строкатість відповідає вибуховим процесам у світі, таким чином, ніби будує малу структуру всередині великої, мікро- в макро. І все це пов’язано. Наприклад, розвиток демократії призводить, з одного боку, до повної свободи волі, коли, приміром, гомосексуали врешті можуть одружуватися, а з іншої — як каже один із героїв — «розум відкритий до ідей». Серед цих ідей є й такі: що мікробів немає, а їх вигадали фармацевтичні компанії; що світ насправді плаский, бо й Apple зроблений не з яблук. Шестирічні діти дивляться порно на своїх телефонах, а трохи старші заявляють про свій намір завантажити себе у хмару й жити вічно...
Здавалося б, де там та Україна, як далеко вона від британських островів? І тим не менше, саме у Британію повалили біженці з України, коли туди зайшла Росія, провела референдум і 97 % українців нібито проголосували за російське громадянство («хто може в це повірити», — каже один із персонажів). Тепер по 500 людей прибуває щомісяця, і для них під Лондоном були змушені збудувати невеличке місто з контейнерів, куди нещасні українці притягли свої крісла, реліквії та тварин. Ще нещодавно — та навіть зараз! — українці нарікали на навалу мігрантів і біженців у Європі, а в «Роках і роках» саме так розглядають українців, причому деякі британці не бачать різниці між міграцією і втечею, попри солдат на вулицях українських міст і тортури.
З-поміж тих, хто втік, був Віктор (не суттєво, що його прізвище, Горія, не зовсім українське). Він — гомосексуал, а за новими проросійськими законами це — кримінальний злочин. Його піддали тортурам, щоб він видав усі «явки», били струмом, і били українці — з додатком: «з тих, хто занадто довго чекав». Він переїхав до Британії, живе в контейнері, поки не знайомиться з одним із молодших братів нашої сім’ї, і, звісно, вони закохуються.
У ретроспекції, поки сім’я святкує щорічні уродини когось зі своїх складових, Америка скидає ядерний заряд на спірну китайську територію, Європа накладає санкції на США, у США лопаються кілька великих банків, що призводить до втрати грошей у значної кількості британців — «у нас уже давно культура американська, правда ж?» — і збільшення безробіття, а в Росії та Китаї чинним президентам видають пожиттєві президентські повноваження. Британія депортує українців, які мали нахабство працювати. А в Україні 2024 року за новими проросійськими законами дозволяють комуністичну партію. І що ж вона робить, коли постає як нова сила? Правильно — починає переслідування гомосексуалів.
Органіка серіалу настільки однозначна, що входить під шкіру легко, мов найтонша голка. Легкості й непомітності голці додає гумор, класичний чорний гумор Туманного Альбіону. І ти вже сприймаєш події як грайливий, хоч і страшний репортаж зі справжнісінького майбутнього, так беззаперечно камера передає все у формі home video, такі фантастичні актори, що не грають, а живуть у кадрі, починаючи від епізодичної геніальної Емми Томпсон («Люди в чорному — 3») в ролі політикині, до Рорі Кіннера («Чорне дзеркало») в ролі старшого брата й найменших дітей, із їхньою гутаперчевою мімікою вже майстрів акторської справи. А ці катаклізми! Америка запускає ракету, і люди, що не знають, чи почнеться Третя світова, чи ні, кидаються в несамовитий танок навколо вогнища з опудалами Трампа. Або коли лопаються банки, то навіть поліцейські, що мали б охороняти двері від натовпу розлючених та ошуканих людей, приєднуються до протестів. Цьому сенсовному безладу допомагає й музика, особливий герой серіалу, складений із дитячого хору, драйвових ударних і рокового рику ритм-гітари. Цікава подібність мелодики музики «Років...» до серіалу «Вікторія», і не думаю, що це таке лише моє враження — можливо, творці хотіли би передати спорідненість одного з іншим, бо й те, й те відбувається у Британії, а в основі обох серіалів — кардинальні суспільно-цивілізаційні зміни, що все міняють із кожним своїм обертом, окрім одного, важливого, й на це натякають, це педалюють творці — на людяності, на сім’ї як родинному гнізді, де панує любов. Людство залишається доти, допоки ліві не стали крайніми лівими, праві — крайніми правими, а треті сили — не стравили одних з іншими.
В Іспанії лівий уряд був зміщений ультралівим, і почали висилати всіх біженців (як і Віктора, який перед цим зміг втекти з України й переїхати через усю Європу до Мадрида). В Афінах починаються заворушення після оголошення Греції щодо виходу з єврозони. Після відставки уряду в Італії встановили воєнний стан. Болгарію оголошено банкрутом. «Весь світ — у вогні!» — кричить британська політикиня і пропонує надавати право голосу лише тим, хто пройде тест на IQ — голосувати зможуть тільки розумні. Втім, стається ще радикальніша зміна — і прямо навпаки! — у Британії голосувати змушені всі громадяни, і в обов’язковому порядку... «Колись демократія була гарною річчю, але вже трохи виробилася»...
В усій цій політичній, соціальній та людській колотнечі, коли на заході — самотній вовк Америки, а «Східна Європа палає», Росію практично не згадують, лише двічі в першій серії, коли йдеться про російські закони в Україні та про те, що Британія поки не веде війну з Росією, і в передостанній — що депортувати (на українську, вже російську територію) не можуть через зруйновані дипломатичні контакти, а зруйновані вони, зокрема, через кібератаки з Росії на британські електростанції. Звісно, це не міняє сумної ситуації з Україною, і, певно, її цілковитого зникнення з карт світу.
По всьому «Роки й роки» є замінником «Чорного дзеркала», вже доволі затертого й не такого страшного, як на початку. Певним символом цієї заміни може бути той-таки згаданий Рорі Кіннер, що в першій серії «Чорного дзеркала» ще вісім років тому грав прем’єр-міністра Британії, якого, задля порятунку з лап збоченого маніяка принцеси, улюблениці народу, змушують у прямому ефірі спарюватися зі свинею. «Роки й роки» консолідували в собі всі жахи, зібрані колись шоуранером і сценаристом «Чорного дзеркала» Чарлі Брукером, і показали одну цільну картину, не менш жахливу, але послідовну і значно більш сенсетивну, чуттєву, добре абсорбовану кожним глядачем за рахунок простого і всім зрозумілого поняття «сім’я». Україна в контексті показаного світу — поки придуманого, але максимально реалістичного і приголомшливого — постала частинкою пазлу. Чи робить це нам честь? Навряд чи, особливо зважаючи на невеселе пророкування творців серіалу. Але, як і будь-які пророки, серіал «Роки й роки» не так стверджує про страшне майбутнє, як закликає задуматися про поки-відносно-добре сьогодення, щоби воно не поміняло полярність і не перетворилося на описане чорне дзеркало завтрашнього дня.
Фото: radiotimes
