На території заводу «Кузня на Рибальському», в павільйоні 5-го каналу, в надрах переплетених кімнат-декорацій, зроблених відчутно під початок XX сторіччя, на коліні стоїть красивий чоловік. Перед ним на ліжку сидить трохи сумна жінка з благородними рисами обличчя. «Тишина на площадке!» – кричить у мікрофон режисер. Я завмираю чомусь на одній нозі посеред дико скрипучого паркету.
«Коли в нас уже буде хоч один нормальний день?» – питає жінка. «Обіцяю, це – востаннє», – відповідає чоловік. Кладе руку на її руку. Вона на його, яку він цілує і ніжно притуляється до її обличчя. Далі рвучко виходить зі спальні... заходить за камеру, і, комічно відтягуючи підтяжку, підморгує жінці (у кадр це не потрапляє, а шкода). «Стоп!» – чується вирішальне слово режисера. Жінка віддає грайливий жест чоловіку, і вони обоє, як добре знайомі, сміються. Я вдячно опускаю ногу. Паркет промовляє «еее».
Чоловік – це кіно- і театральний актор В’ячеслав Довженко (відомий за фільмами «Кіборги» та «Свінгери»). Жінка – театральна актриса Надія Левченко з Івано-Франківського академічного музично-драматичного театру імені Івана Франка. Тепер вона грає дружину сина Івана Франка, Петра. Але це не єдиний збіг – збігів у фільмі ціла низка, ніби весь світ є великим селом.
Переплетіння тут стосується не лише декорацій. В’ячеслав з Надією давно знайомі, тому, каже він, йому легко було з нею знайти спільну мову на знімальному майданчику і почати виробляти концепцію образу, який поки є на стадії ліплення. Крім того, частково, певними сценами, фільм зачіпатиме тему попереднього фільму В’ячеслава, «Будинку “Слово”», де Довженко грав знаменитого українського письменника Миколу Хвильового. Там мова йшла про Голодомор і Розстріляне Відродження, і тут: саме під час Голодомору до Харкова приїздить Петро Франко, бачить навколо померлих на вулицях, а коли повертається до Львова, пише дві відомі, викривальні статті, що йому дивовижно не вкоротило віку, хоча могло...
Прикметно, що саме про «Будинок “Слово”» як історичний об’єкт у Харкові і про його мешканців, рахуючи і Хвильового, робив свій дебютний короткометражний фільм «Слово» Ігор Висневський, тепер режисер повнометражного байопіку «Інший Франко».
«Спочатку мені запропонували ідею, яка мені сподобалася, – розказує мені в альтанці перед павільйоном В’ячеслав у короткій паузі, затягуючись цигаркою. – Потім я отримав сценарій, де справді є харківський епізод, але короткий. І фільм загалом про інше. Він навіть не дуже й історичний. У тому сенсі, що постать Петра Франка – таємнича. Для багатьох. Хоча саме з історичної точки зору він був дуже важливим для нас. Творець армії на Західній Україні та її авіації, він був хіміком і викладачем, військовим і політиком, започаткував “Пласт”, перекладав і писав. Тобто якщо люди з Розстріляного Відродження – це вже пам’ятники, то Петро Франко – пам'ять не відроджена, бо, певно, комусь було вигідно, щоб його постать зам’яли в історії».
Фільм має бути драмою навпіл з мелодрамою і працювати за формулою «простої людської історії, щоб глядач, переглядаючи її, захотів спитати, хто ж такий Петро Франко». Мелодраматизувати буде введений у сюжет любовний трикутник – між Петром, його дружиною Ольгою і їхнім спільним другом, Грищуком (Ахтем Сеітаблаєв), який несподівано приїздить на день народження Петра до нього в будинок, де й бачить Ольгу. У Грищука буде ще одна, не менш несподівана іпостась, але про це творці фільму просили не розказувати, щоби зберегти для глядача момент трилеру, напруження.
Момент напруження для Надія Левченко – сама її роль. Це в неї перша поява у великому прокатному фільмі – перед цим вона знімалася в п’яти сезонах телесеріалу «Черговий лікар» на каналі «Україна». Поки в гримерці над нею чаклують майстрині гриму, доводячи її волосся до подоби зі справжньою Ольгою, чия фотографія лежить перед ними на столі, встигаю поспілкуватися з акторкою.
«Це відповідальна роль, – говорить Надія. – Я кажу “хвилююча”, але ж кажу по-жіночому, кокетуючи. А насправді, справа, до якої докладається багато людей – велика відповідальність. Бачите, що коїться навколо? Всі будують, шиють, малюють, крутять, світять, знімають – це ж цілий світ! Так, звісно, було і на телебаченні. І тому я кажу: акторська професія – одна з найважчих (сміється. – Авт.)».
На творців «Іншого Франка» покладено ще одну відповідальність – реабілітувати жанр історичного фільму. Який дискредитовано караваном в усіх сенсах провальних українських стрічок – від прикро безхребетного «Червоного» і приголомшливо недбалого «Таємного щоденника Симона Петлюри» до аматорського «Чорного козака» і диких «Крут 1918». Усі фільми цього жанру, які ще не вийшли, на кшталт «Захара Беркута», «Будинку “Слово”» і «Забороненого», вже перебувають між Скіллою суспільства і Харібдою четвертої влади. Так просто режисери і продюсери вже не скинуть із себе відповідальність за державні гроші й надії громади та не відкараскаються сумнівними фразами «є глядачі, які не поділяють вашої критичної думки».
«Якщо чесно, як акторка я завжди захоплююся процесом, – продовжує Надія Левченко. – Але цього разу мені в поміч є чудовий актор В’ячеслав Довженко: з ним працювати – мрія. Тішуся, коли на майданчику є такі колеги, у яких можна повчитися. Тобто я не планувала роль та її форму: як радять деякі філософи, я перебуваю тут і зараз. Сонце завтра не так засвітить, прищик не з того боку вискочить – і ситуація вже інша. Тому й говорять “твориться”».
«Творіння» – цікава річ. Відразу після мого перебування в гримерці, в одній з декорацій, просторій кімнаті зі старовинними меблями і великим столом посередині, починається репетиція іншої сцени, коли приїздить Грищук. До кімнати заходить герой Довженка, підходить до столу, і тут на нього грайливо нападає герой Сеітаблаєва – вони починають боротися, доволі вправно, як справжні борці. За хвилину все закінчується. Довженко каже: «Так де ж моя дружина?» – і всі на майданчику падають зо сміху – ситуаційно, після сцени в спальні, де він тільки що був з Надією-Ольгою, це справді дотепно. До них підходять двоє хлопців з компанії Stantalot, що допомагали з трюками на «Сторожовій заставі», і правлять рухи, професійно показуючи пластику, яка насправді потрібна. І вже за 10 хвилин, після 10-20 повторів, Довженко із Сеітаблаєвим кружляють значно краще – кінематографічно!
Кілька швидких дублів, бо вже о 21:00 Ахтем має їхати у своїх справах. На майданчику все прискорюється. Точно, як у житті Петра Франка, який потрапив у вир подій, коли 1939 року Західну Україну окупували «совіти» і йому запропонували стати депутатом Верховної Ради УРСР, і він… став. Чому? Чим його підкупили, взяли, умаслили? Чи він, навпаки, мов той Оскар Шиндлер, спрацював як «засланий казачок» у мережі комуняк, як свій серед чужих?..
Сцена, яка знімалася першою, датована 21 червнем 1941 року, коли в Петра Франка був день народження і коли нацисти почали бомбити Україну. Вже за тиждень Петро загинув, але точно ніхто не знає, як. Є версія про те, що він сів у літак, і... його вже ніхто не бачив. Так само, як пропав (розбився чи полетів на зірки до Маленького Принца?) Антуан де Сент-Екзюпері, теж льотчик…
90-хвилинний фільм «Інший Франко» знімається на замовлення Міністерства культури України, конкурс якого виграв 2018 року під робочою назвою «Третій син Каменяра». Бюджет складає понад 30 мільйонів гривень. Виробництвом опікується компанія Ganzafilm, що минулого року випустила пригодницьку комедію «Шляхетні волоцюги» Олександра Березаня та готує до виходу містичну драму «Морена» Сергія Альошечкіна. Після Києва зйомки фільму «Інший Франко» пройдуть у Львові, а прокат планують на другу половину 2020 року.
Фото надані знімальною групою
