Попри велику кількість вихідних днів, цей тиждень відзначився новим колом протистояння за лінією «новий vs. старий Президент», причому саме в медійній сфері.
Так, Ігор Коломойський дав новий поштовх формату розслідувальних інтерв'ю: не зупинившись на спілкуванні зі «Схемами», яке відбулося кілька тижнів тому, він дав розлоге інтерв'ю «Нашим грошам із Денисом Бігусом». Чому Коломойський не знає, що розслідувачів потрібно боятися й ретельно ховати від них не тільки дані, а навіть погляд чи інтонації — невідомо. Але факт лишається фактом: він почувається в їхній компанії розслаблено та комфортно.
Наразі світ побачила перша частина інтерв'ю «Нашим грошам» і її ще не розкритикував тільки лінивий. Але для мене вона була надзвичайно цікавою, бо Денис Бігус пригадав мій нещодавній жарт і я мала змогу й почути, й побачити реакцію Коломойського. Жарт був про те, що нині такі часи, що екс-очільниця Нацбанку Валерія Гонтарева вже побоюється повертатися в Україну, а екс-власник «Приватбанку» Ігор Коломойський — ще побоюється. І як мені здалося з реакції Ігоря Валерійовича, він був не дуже в захваті від того, що його поставили в один ряд із Гонтаревою.
«Коломойський був одним із тих, хто створив “Приватбанк”. До речі, не найголовнішим, не дивлячись на те, що мав там один із найбільших пакетів. Цей банк — це не був “Укрексімбанк”, або “Укрсоцбанк”, або “Промінвестбанк”, котрий він собі забрав. Його створили з 1992 року на власні кошти ті приватні акціонери, які там були з самого початку. У Коломойського цей банк вилучила Гонтарева. А тепер Гонтарева вже не прилітає, а Коломойський іще не прилітає. А чому ви нас ставите на один щабель? Ми різні люди, в нас різні життєві принципи й погляди. Тобто ми з нею не однакові. І те, що вона вже не прилітає, — нічого страшного, ми її привеземо, якщо буде потрібно, в приватному порядку», — відповів Денисові Бігусу Ігор Коломойський.
Він старанно наголосив у цьому інтерв’ю, що першочергове питання для нього в усіх судових процесах про націоналізацію «Приватбанку» — встановити, чи була вона законною, і якщо ні, то покарати винних, а вже потім — отримати матеріальну компенсацію. І мабуть же, його ціль-максимум — Петро Порошенко, бо Коломойський тепер постійно звинувачує його в тому, що завдяки націоналізації він хотів отримати контроль над «1+1».
Порошенко цього тижня теж не розслаблявся і зробив свій хід — погодив відставку голови Нацради Юрія Артеменка, чиї повноваження майже добігли кінця, та призначив за своєю квотою завідувача відділом Головного управління інфополітики Адміністрації Президента Володимира Горковенка із п’ятирічним терміном каденції в регуляторі. Призначив специфічно досвідченого й безумовно відданого собі медійника — ще Анатолій Гриценко звинувачував його в чорному піарі проти себе в інтересах Порошенка.
За аналогією із шахами, це призначення — й не шах, і не мат, і не ендшпіль, і не цугцванг. Це просто несподіваний хід конем. Такого не пригадують навіть старожили нашого ринку: Нацрада нарешті буде опозиційною до Президента. Хоча й недовго, бо за кілька місяців, після закінчення повноважень трьох її членів за квотою Верховної Ради, її спаралізує через відсутність кворуму. Хоча на протилежному боці дошки грають теж нічогенькі шахісти: в Коломойського є не такі вже й підзабуті навички проводити комфортних собі членів Нацради через парламент. А у Володимира Зеленського навіть з’явився перший досвід спілкування із народними депутатами — під час перемовин із головами фракцій щодо дати інаугурації. Щоправда, злі язики звертали увагу, що на фотографіях із цієї зустрічі у представників обох сторін не надто щасливі обличчя. Але нічого, вони звикнуть одне до одного.
Наразі наше суспільство нагадує бійця, що повернувся додому із фронту та страждає на посттравматичний синдром. У даному випадку фронт — це довга та виснажлива виборча кампанія, внаслідок якої градус багатьох дискусій досі лишається напруженим і люди часто вбачають за необхідне або відстоювати позицію одного із двох тепер уже екс-кандидатів у президенти, або звинувачувати опонентів у такому відстоюванні. Але чию позицію нам усім насправді варто тепер відстоювати, — це позицію України. Їй би не завадили дві речі: політична конкуренція та система інституційних стримувачів та противаг. Із першим пунктом наші політичні шахісти ще здатні впоратися. Що до другого, то його як не було, так і немає.
Фото: YouTube
