detector.media
Борис Бахтєєв
для «Детектора медіа»
19.04.2019 23:02
Офіційна агітація на НСТУ: змагання двох дуль
Офіційна агітація на НСТУ: змагання двох дуль
Увечері четверга, 18 квітня, в ефірі НСТУ було анонсовано офіційно виділений час для агітації кандидатів у президенти.

Традиційна процедура, зумовлена законодавством. Для кандидатів — зайва можливість розказати виборцям про себе. Форма агітації — довільна, та, яку обере собі сам кандидат.

Першим мав час для агітації Володимир Зеленський. Натомість на екрані йшов документальний фільм «Джунглі Азії. Індійські слони», а внизу були титри: «Вибачте, кандидат у президенти Зеленський Володимир Олександрович не з'явився до студії». Який же сюрприз!

Гаразд, хай Зеленський не хоче ходити на телешоу, бо «вони просто собачаться, займаються просто піаром». Але ж от саме тут не було кому собачитися! Зеленський мав бути на екрані сам-один і міг казати те й так, як він вважав би за потрібне. Це був би його й суто його авторський виступ. Це по суті зовсім не відрізнялося б від роликів, за допомогою яких Зеленський зазвичай і комунікує. Ні, він не прийшов.

І раптом згадався приклад з історії далекої Нікарагуа. Був там одіозний диктатор Анастасіо Сомоса, який збудував собі на дуже віддаленій і відлюдній околиці замок-фортецю, недосяжну для простих громадян. Отаку інформаційну й комунікаційну фортецю, відлюдну й недосяжну, збудував Володимир Зеленський — даруйте вже за аналогію.

Настав час агітації Порошенка — й іще один сюрприз: самого президента у студії глядачі не побачили. Побачили натомість велелюдний мітинг на майдані перед Олімпійським стадіоном — камера повсякчас показувала загальний план великого Спортивного майдану, вщент заповненого людьми. Як на мою приватну думку, робити будь-які натяки на аналогії з героїчним Майданом 2014 року в піарних, тобто приватних інтересах — це не блюзнірство, це наруга. Знову ж таки, даруйте за різкість.

А на мітингу співали патріотичні пісні, зокрема про «Свободну Українську державу від Сяну до Кавказу». Так-так, на президентському мітингу співали про Україну, що включала би польський Сян та російський Кавказ! Це вже, даруйте, на гнівні ноти тягне, й піди тепер доведи світовій громадськості, що Путін бреше, коли називає Україну агресивною! Потім показували фрагменти виступу Порошенка на самому стадіоні, де він чекав на дебати Зеленського. Те, що є загальновідомим і зовсім недавнім, а отже ще не забутим — але не свіжим, не новим.

Ні, така форма агітації геть не є забороненою: це все — на розсуд самого кандидата. Але, здавалося б, протягом останніх тижнів Порошенко використовує кожну найменшу можливість, щоб висловитися перед виборцями, достукатися до їхніх сердець. Достукуватися до сердець у запису — як на мене, неблискуча ідея. Чим це тоді так уже відрізняється від роликів Зеленського?

І ще. Порошенко в іміджі мітингового трибуна — даруйте, не вірю. Незвично й тому неприродно для сприйняття. Чужа це роль, не його. Тим паче що ми вже побачили, чим усе скінчилося для іншого кандидата, що робив у своїй комунікації ставку на мітинговість, — для Юлії Тимошенко. Звинувачувати опонента (Зеленського) в ухилянні від змістовної комунікації й самому вчинити майже так само — принаймні, невиграшно.

Усередині стадіону Порошенко також промовляв загальниками. У новій команді «це мають бути молоді люди» — не компетентні, не чесні, не патріотичні, а саме молоді: що це — ейджизм на публіку?

Отут і сформулювалося остаточно нав'язливе враження: Порошенко у своїй комунікації завжди веде мову про державу й майже ніколи — про людей, хіба що про полонених. Він бачить усе з погляду держави й не вміє поглянути на ситуацію очима громадян. Його «армія, віра, мова» — це саме з цього дискурсу, й Порошенко, судячи з усього, був упевнений, що цього буде достатньо. Ймовірно, він просто мислить «великими масштабами», «лісом», а не «деревами».

... А перед першим туром кожен кандидат мав свій час для агітації, навіть двічі. Хотів був переглянути агітацію Зеленського, Порошенка й Тимошенко у другій серії — й виявив, що жоден із цієї трійці ані сам до студії не з'явився, ані матеріалів своїх не подав. Яка ж рідкісна для української політики одностайність!

Запам'ятався тоді Анатолій Гиценко, який стисло, по справі й детально розповідав про свої наміри — щоправда, як і зазвичай, залишаючи підсумкове враження такого собі «деспота-ліберала». Ролик Вілкула показував його в дитинстві, як добре він навчався у школі і як успішно ходив на дзюдо — найважливіші, поза всяким сумнівом, риси для президента. А ще нав'язливо показував панораму якогось гігантського кар'єру, розритої й понівеченої землі з велетенськими екскаваторами — це, напевне, мало означати, як успішно Вілкул розвивав би економіку, а самі кар'єри з екскаваторами мали символізувати майбутній розквіт української економіки, тобто сировинно-видобувної промисловості. Ролик Олега Ляшка показував нескінченні роз'їзди строкато пофарбованого «ляшкобуса», найчастіше якимись степовими й лісовими стежками. А ще чимало хронометражу було приділено тому, як Ляшко відвідував у лікарні жіночку, на яку впала полиця в поїзді, давав їй гроші на лікування й таврував «злочинний режим», який цього не зробив. От уявіть ситуацію: до тяжко хворої людини приходить Ляшко зі знімальною групою й починає на її очах на цій людині піаритися. Ще запам'яталося, що решта кандидатів в «офіційній» агітації озвучувала якісь загальники, таврувала владу в усіх гріхах, Ілля Кива ставив риторичне запитання: «На кого перетворилася Україна — на колонію Америки чи Росії?»

Такою є стара-стара традиція: ті, хто вважає себе без п'яти хвилин переможцями, «офіційну» агітацію ігнорують, прийти до студії — нібито означає слабкість, пряма комунікація — не для сильних, вони вищі від неї. Те саме традиційно відбувається з дебатами, принаймні після пам'ятних дебатів Ющенко — Янукович аж 2005 року, та й то вони були за нештатної ситуації, коли результати голосування було визнано нечинними й мало відбутися переголосування: ті, хто вважає себе потенційними переможцями, пряму комунікацію ігнорують.

Пряма телекомунікація з потенційними виборцями в українській політиці традиційно вважається за надлишкову й непотрібну, політики покладаються на політтехнології й виключно на них. Нинішня агітація й перед першим, і перед другим туром засвідчила: і президент, і претендент із «новим обличчям» залишаються неухильно вірними цій суто постсовковій традиції.

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY